Випуск 3. Влада і турбота

Після 1989 року, що позначився кінцем комуністичної диктатури в Центральній Європі, у суспільствах розквітнув новий тип чутливості. Жорстокість, що колись визначала повсякденне життя, зійшла нанівець, а люди усвідомили, що можуть захищати власну гідність і гідність інших. Нині така форма турботи загрожена через авторитарну політику, що набирає на силі. Ми спостерігаємо не просто політичну кризу, а битву між грубою силою і турботою, між черствістю й моральною пильністю. Ключ до захисту демократії — у збереженні нашої колективної здатності дивуватися, обурюватися й чинити опір.

П’ятнадцять років тому я опинився в місті Апатити на півночі Росії, куди ми спустилися із сусідніх гір експедицією з чотирьох людей. Місто збудували в 1930-х роках сталінські в’язні, а їхні нащадки досі видобувають там апатит.

Під привітним серпневим сонцем я спостерігав за місцевими й дивувався, як жінки — вбрані так, наче йдуть до театру, — намагалися гідно крокувати на високих підборах по пилюці й каменях, які колись, можливо, слугували мощенням тротуарів. Голомозі чоловіки в камуфляжному одязі стояли групками на рогах вулиць. Вони суворо розглядали перехожих жінок, які своєю підкресленою красою кидали виклик їхній агресії.

Місто Апатити випромінювало байдужість до своїх мешканців; там бракувало парків чи громадських місць, де люди могли б відпочити. Воно втілювало сутність Росії, цієї імперії жорстокості й садизму. Хто бачив фільм режисера Андрєя Тарковського «Андрєй Рубльов», знає про Росію все найсуттєвіше.

Проте нині жорстокість увійшла в моду навіть у багатьох країнах, які пишаються своїм місцем на вершині цивілізації. Американський президент Дональд Трамп пишається брутальністю, з якою депортує зі США нелегальних мігрантів, пишається жорсткістю своїх нападок на американські меншини та зневагою, з якою відгукується про інші країни — від Канади до Панами.

Кожен автократ вдається до більшої чи меншої брехні, щоб перемогти у виборах і зберегти владу, однак гасло кампанії Трампа: «Kamala is for they/them, President Trump is for you» — одна з його найуспішніших брехливих вигадок.

Як каже Енн Епплбом, авторка книжки «Автократія, Inc.», мета сучасних автократів — не турбуватися про людей, а «запобігти людській залученості, всякій турботі як такій. І роблять вони це, зокрема, через постійний потік брехні, аби люди відчули, що вже просто не здатні розрізнити, де правда, а де ні».

Підйом популізму й ультраправих нагадує ситуацію в Європі 1930-х років, але з однією відмінністю. Мова нинішніх політиків може бути схожою на агресивну мову тогочасних фашистів, однак на ділі більшість європейців живуть у мирі й спокої (що, звісно, не стосується України). Чи це може змінитися?

Одвічне питання: люди знають, що тиранія — це погано і жити при ній гірше, але чому вони знову й знову їй підкоряються, не чинячи опору? Одна з причин — у нашій здатності пристосовуватися до зла. Якщо воно приходить поступово.

Як засвідчив експеримент нейробіологині Талі Шарот, добровольці, яких просили за гроші обманути іншу людину й завдати їй шкоди, спочатку вагались, але поступово ставали спроможними на щоразу більшу брехню (за щоразу більші суми), і з часом мозок переставав посилати негативні сигнали.

На цю здатність втрачати чутливість до зла покладаються й сучасні автократи. Покладається на неї Віктор Орбан, який уже п’ятнадцять років править угорцями й поступово, крок за кроком, змушує людей пристосовуватися до свого режиму. Живеться людям не дуже, бо Орбан не дбає про їхній добробут. Він дбає лише про те, щоб утриматися при владі.

Нинішній уряд Словаччини на чолі з прем’єр-міністром Робертом Фіцо теж пишається жорстокістю й ширить ненависть у суспільстві. Однак, на відміну від орбанівської Угорщини, у Словаччині спроба запровадити автократію тривала коротко (рік із лишком), і люди були заскочені її брутальністю й стрімкістю. Вони масово вийшли на вулиці, шоковані жорстокістю, від якої вже відвикли.

Я пережив комунізм у колишній Чехословаччині й добре пам’ятаю байдужість суспільства та хамство у взаєминах. Комуністична влада була жорстокою і перенесла цю жорстокість на все суспільство. Люди звикли й перестали вірити, що краще життя можливе.

Людська гідність майже повсюдно зазнавала принижень. Водії на переходах не поступалися пішоходам, батьки били дітей, учителі теж били дітей, продавці не віталися й не дякували за покупку, офіціант дивився на тебе, як на злочинця, доводилося дихати отруєним повітрям, тому що димар був важливіший за твої легені, тварин прирівнювали до речей, у місті годі було зустріти людину на колісному кріслі, бо її зачиняли у спецзакладі, геї не мали права на існування, а цькування в школах було таким звичним, що не підлягало обговоренню.

Хамство та байдужість так глибоко, до дрібниць просочили людське життя, що стали чимсь самозрозумілим і навіть у 1990-х роках нікуди не поділися.

Аж тоді почалася непомітна революція гідності. Слабкі, вразливі, діти й жінки, люди з інвалідністю й бездомні, геї та лесбійки, а також ліси, річки й тварини — з кожним роком зростала чутливість до життя, і в людях міцніло усвідомлення, що вони мають право на захист власної гідності.

Найбільший внесок у зростання чутливості зробили сотні неурядових організацій, медіа та Європейський Союз, який змусив Словацьку Республіку ухвалити закони про захист слабших. Проте долучився й бізнес. Може, вас дратує дурнувата телереклама, але головне її послання: вам треба щось купити, бо ви маєте право потішити себе й інших, маєте право на людську гідність, право бути собою та бути щасливими.

Протягом чверті століття так ненав’язливо, крок за кроком формувалася нова нейронна мережа суспільства, високочутлива до гідності особистості й нетерпима до проявів жорстокості.

Звісно, рівень турботи про життя й людську гідність не всюди в Європі однаковий. Наприклад, у Відні водій завжди, без винятків, пропустить пішохода на переході, а в Братиславі ти й досі не цілком певен, чи варто покладатися на водієву обачність.

Я двічі бував в Україні з колоною медичних автівок і дивувався, що навіть у прифронтових містах люди уважні одне до одного, хоча, здавалося б, близькість війни мала справляти протилежний ефект.

З часів Другої світової війни європейська чутливість до безпеки й гідності особистості сягнула небаченого масштабу. Це стало можливим завдяки співпраці між державою та суспільством, які взаємодоповнювалися в турботі про громадян; згадуючи, якою байдужою до людських потреб була комуністична влада, я думаю: імовірно, за якісь пів століття людство здійснило найбільший в історії цивілізаційний поступ.

Утім, можливо, відбувся він надто поспішно, адже нинішні ультраправі атакують цю високу чутливість до особистості й меншин, стверджуючи, наприклад, що вона утискає білих гетеросексуальних чоловіків.

Парадоксально, однак опір обмеженням під час пандемії теж випливав із цієї чутливості. Багато людей вважали комендантську годину, носіння масок, обов’язкове тестування на ковід чи тиск держави в питаннях вакцинації нещадним наступом на свою гідність.

У пандемію сталося зіткнення між державою, яка вважала своїм обов’язком дбати про здоров’я громадян — а тому накидала їм різні зобов’язання у їхніх же інтересах, — і самими громадянами, які вважали такий державний тиск зазіханням на свою свободу.

Реакцією на поступ у турботі про особистість стала нова жорстокість, яку політики повертають у суспільство з небаченою швидкістю. Автократи не лише борються з чутливою мовою, а й навмисно вибирають індивідів, яких кидають на поталу знавіснілому натовпу. Соцмережі стали інструментом самосуду, в якому охоче беруть участь виборці автократів.

Прийшовши до влади, автократи — попри власні обіцянки — не турбуються про громадян, а намагаються панувати над суспільством. Вони атакують незалежні медіа та судову систему, щоб здобути над ними контроль, і оточують себе олігархами (тому автократію ще називають клептократією).

Звісно, можна знову нав’язати суспільству покору й приниження, але це ризикована затія. Якщо надто поспішити, люди не встигатимуть звикати, їхній мозок усе ще посилатиме попереджувальні сигнали. Наприклад, словацький уряд Роберта Фіцо так стрімко просуває власні (а передусім особисті) інтереси, що часом вражає своїх же виборців. Незабаром стане зрозуміло, яку реакцію в американському суспільстві викличе Дональд Трамп.

Політика Роберта Фіцо вивела на вулиці по всій Словаччині сто тисяч людей. Протестувальників підштовхнула низка дій влади, що ображали громадянську гідність: зокрема, візит Фіцо у Москву до Владіміра Путіна, його ж висловлювання про можливий вихід Словаччини з Євросоюзу, серйозні зміни до кримінального кодексу, які фактично амністують підозрюваних у корупції олігархів.

Неможливо передбачити, яка саме подія стане тривожним дзвіночком і запустить реакцію в котромусь із соціальних нервів. Як пише Касс Санстейн у книжці «Як відбуваються зміни», зміни відбуваються, коли «придушеним переконанням і цінностям, включно з придушеним гнівом, дати кисню. Щойно це станеться — зміни неминучі».

Вочевидь, це буде щось, чого ми не можемо передбачити, адже зміни завжди відбуваються дивовижно й несподівано. Утім, я впевнений, що жорстокість для автократів — така питома риса характеру, що вони не здатні осягнути суть суспільної нейромережі. А тому помилятимуться.

Та навіть такий досвідчений авторитарист, як Віктор Орбан, не розрахував, наскільки бурхливу суспільну реакцію викличе помилування у справі про педофілію (зрештою міністерка юстиції була змушена подати у відставку). Навіть Орбан не знає, як працює нейронна мережа угорського суспільства.

Колишній польський уряд поплатився за таке невідання втратою влади, коли, заборонивши аборти, принизив жінок, і ті масово пішли голосувати проти.

З часом люди звикають до несвободи й насильства — це правда. Як пишуть Талі Шарот і Касс Санстейн у спільному матеріалі для New York Times, якщо насильство зростає поволі, крок за кроком, люди поступово приймають його «як даність, як норму». До цього спонукає біологічна природа нашого мозку, еволюційно навченого помічати змінне й ігнорувати стале. За тим самим принципом ми не чуємо, як удома гуркотить холодильник.

Я впевнений, що поведінка автократів буде дедалі агресивнішою. Не тільки тому, що вони хочуть зломити опір частини суспільства, примусити її звикнути, а й тому, що до цього веде динаміка розвитку в їхній власній бульбашці. Касс Санстейн пише про «групову поляризацію» — специфічне явище, коли початково помірковані люди, перебуваючи в групі, стають набагато радикальнішими, ніж намірялися.

«Нам треба навчитися бути завжди здивованими», — пишуть Санстейн і Шарот (про Дональда Трампа, однак це стосується й інших політиків). Знову й знову дивуватися зазіханням влади на здоровий глузд, неурядові організації чи медіа, дивуватися вульгарності її висловлювань, поширюваній брехні, збоченості, з якою уряд руйнує конституційну систему й демократію.

Тому багатотисячні протести на площах, де люди часто скандують цілком слушне «годі мовчати», дуже важливі. Так ми разом зберігаємо чутливість до людської гідності, свободи й порядності.

Це битва між чутливістю і жорстокістю. Вона може тривати довго, але, якщо ми збережемо здатність дивуватись і обурюватись, уряд зрештою виснажиться. Нейронна мережа суспільства, що розвивається от уже чверть століття, набагато чутливіша до всілякого роду насильства, ніж здається автократам.

Якщо ми відмовимося пристосовуватись і втрачати чутливість, одного разу котрась дія жорстокої влади подразнить суспільний нерв і наразиться на протидію навіть своїх же виборців. Може, ті виборці радо звикли б, проте наше завдання — невтомно нагадувати їм, що жорстокість — це погано. Можливо, колись і вони це зрозуміють.

Переклад зі словацької Ірини Пушкар

Ілюстрація: Анастасія Старко