Випуск 4. Архів

У своїх дослідженнях Мішель Касвелл аналізує колоніальне коріння панівних архівних інфраструктур і зосереджується на тому, як архіви спільнот можуть протистояти такому спадкові; як спільнотні архіви допомагають представникам ЛГБТК, корінних народів, афроамериканцям документувати й формувати власну історію на власних умовах. Ми розпитали Мішель про цей людиноцентричний підхід, що веде до інклюзивніших наративів, і які уроки ми можемо винести для архівної роботи в сучасній Україні.

Для мене розподіл пролягає радше між «панівними архівами» й «спільнотними архівами», а не між «традиційними архівами» й «архівами спільнот». Коли ми говоримо про панування, нам уже йдеться про владні взаємини, ключові в цій розмові. Архіви спільнот — явище не нове, вони існують тисячоліттями всюди, де спільноти хочуть документувати себе. У цьому сенсі вони традиційні.

Що відрізняє спільнотні архіви від панівних, то це те, що всю роботу виконує спільнота — меншинна, маргіналізована, не включена в панівні архіви.

Можете розповісти більше, що тут означає «панівний»?

Архівознавство як галузь постало з панівної західної бюрократичної традиції, зі спроб урядових бюрократів дати раду зі зберіганням записів про діяльність уряду. Тому панівна теорія архівної справи зі своїми засадами незастосовна до спільнотних архівів. Ці засади не зосереджуються на людях, родинах, членах спільнот. Таке архівування має в собі чимало від колоніального підходу.

Практики панівної архівної традиції Заходу вкорінені в системах утисків, колоніалізму, колонізації й використовують архівні записи у відповідних інтересах.

Ви сказали, що архіви спільнот, з одного боку, мають автономію й агентність у питаннях, що та як зберігати, як надавати доступ. Водночас робота такого архіву потребує сталості, зберігання, фінансування, штату працівників, спеціальних знань тощо. І це великий виклик. Чи бачите ви якісь точки перетину чи можливої співпраці між панівною архівною інфраструктурою й архівами спільнот?

Від початку роботи нинішньої адміністрації Трампа стало зрозуміло, що університети, музеї, бібліотеки й архіви всіх типів у Сполучених Штатах — під загрозою. Припущення, ніби університетські чи урядові архіви у своїй суті більш сталі, ніж архіви спільнот, завжди було хибним.

Університети й урядові інституції не є безпечними місцями для зберігання документів про меншинні спільноти. Ініціативам, пов’язаним із меншинами, в американських університетах і урядових установах одвічно бракувало фінансування, а тепер вони опинилися під прямим прицілом. Адміністрація Трампа вичистила вебсайти, видаливши всі історичні згадки про небілих людей або ЛГБТК-спільноти.

На жаль, в останні місяці ситуація набула просто-таки жахливого забарвлення. Архіви спільнот мають автономію — спільноти самі вирішують, що важливо документувати. Однак ця автономія дорого обходиться: потрібно збирати кошти, оплачувати роботу й приміщення, тобто базові речі.

З іншого боку, архіви спільнот століттями існували без фінансування від панівних інституцій і уряду. Лише в останні десять років нам вдалося переконати урядові організації та приватні фонди, що ці архіви варто підтримувати. Тепер, напевно, у залученні коштів треба надихатися тими часами до урядового фінансування.

Думаю, співпраця між університетами й архівами спільнот можлива. Я професорка університету й водночас багато працюю з архівами спільнот. Але, думаю, тут слід пильнувати владні взаємини, тому що університети теж під прицілом. Університети мають досвід утискання й виключення представників меншинних спільнот, тож якщо ви хочете з ними співпрацювати, варто задатись питанням: що пов’язує конкретний університет із конкретною спільнотою? Чи побудований цей зв’язок на довірі?

Довіру дуже важко здобути, однак легко втратити. Насамперед варто звернути увагу на нерівність, на дисбаланс влади між архівом спільноти й університетом, бути відкритими, відвертими й чесними в цих питаннях. Справедливість — один із принципів, яких тут необхідно дотримуватися. Вона має виявлятись у тому, як університет ділиться ресурсами з архівом спільноти, як платить людям за роботу, як від початку будує по-справжньому паритетне партнерство, розробляючи дослідницькі проєкти на рівних, а потім ділиться результатами співпраці зі спільнотою.

До речі, про довіру. Іноді я помічаю серед істориків певний скептицизм щодо роботи поза усталеними архівними інфраструктурами. До якої міри архіви спільнот можна вважати професійними? Чи можуть їхні записи бути упередженими? Як зробити їх вартими довіри?

Треба замислитися, для кого створено архів. Цільова аудиторія академічних архівів — це дослідники, переважно історики. Спільнотні архіви не обов’язково призначені для професійних істориків. Вони — для членів спільноти, які хочуть бачити себе в історії, бачити схожих на себе людей, вивчати стратегії й активізм у минулому: що спрацювало, що ні. Іноді історики самі належать до спільнот, їм там раді. Але архіви спільнот не мусять дотримуватися норм доказовості, встановлених у рамках панівних західних поглядів на історію, тому що в них інше призначення.

Одна з прекрасних властивостей архівів — особлива увага до контексту. Хай де ви отримуєте доступ до запису, слід думати про контекст його створення, збереження, контекст його удоступнення. Хто його створив і чому, хто його зберіг і чому, для кого він відкритий і чому?

Навряд чи в цьому плані архіви спільнот чимось відрізняються від інших. Нам варто поміркувати про саме визначення запису. У панівній архівній теорії запис мусить бути зафіксованим, матеріальним. Усна історія, коли хтось розповідає про себе, записом не вважалася, допоки її не буде матеріалізовано, зафіксовано. Але це дуже західний погляд на світ. Якщо ми неупереджено подумаємо про традиції, які постали в контексті архівів спільнот, треба буде цілком переписати визначення запису й архіву в цілому.

Я послуговуюсь дуже широким визначенням запису — як потенційного свідчення про людську діяльність у просторі й часі. Для мене таке визначення відкриває можливість для усних записів, записів руху. Тоді записи — вже не просто предмети в коробках чи файли на жорсткому диску. Будь-яке свідчення, передане через покоління, може бути записом. Архіви спільнот знають про це століттями. Вони засновані на цінностях, філософіях та ідеях, які походять із їхніх власних спільнот.

У своїй книжці «Нагальні архіви» ви пишете про роль роботи пам’яті у сьогоденні й для нього — на противагу лінійному розумінню темпоральності й абстрактному майбутньому. Як ви бачите роль архівів спільнот у контексті рішень адміністрації Трампа стосовно Національного управління архівів і документації, видалення публічних записів? Ці рішення зачіпають і Україну, адже деякі записи, що опинилися під загрозою, документують російські воєнні злочини.

Думаю, нині архіви спільнот важливі як ніколи. А також загрожені як ніколи — саме через свою важливість. Нам зараз треба пошукати в архівах спільнот досвід людей, які пережили утиски в минулому. Багато хто потерпав від тих чи тих утисків і багато хто вижив. Які в них були стратегії протистояння? Що спрацювало, а що ні? Чого ми можемо навчитися з їхнього досвіду? У кризові періоди, як-от зараз, варто шукати в архівах моменти втіхи, які надихнуть і допоможуть жити далі.

Архіви спільнот у Сполучених Штатах нині зіткнулися з цікавою дилемою на тривалу перспективу. Чи бути відкритими, надавати доступ до всіх матеріалів, чи настав час трохи прикритися заради збереження записів (що не означає зупинити роботу)? Я знаю, що багато ЛГБТК-архівів просто зараз ухвалюють рішення. Наскільки публічними вони хочуть бути? Чи краще відступити задля власної безпеки? Тобто передусім захищати свою спільноту. Сама потреба в цій розмові шокує. Певною мірою архіви спільнот до такого готові, тому що вже це проходили. Вони вистояли впродовж століть і далі триматимуться — попри те, що зазнають утисків і стирання.

Подібні стратегії я часом бачу в архівній роботі в Україні. Є ініціативи, які документують звірства й воєнні злочини. Однак через чутливість таких свідчень і записів їх переважно не оприлюднюють для широкої аудиторії. Пріоритетна стратегія — працювати безшумно.

Термін «спільнотне архівування» ще не ввійшов в український академічний дискурс, але саме явище існує з 2014-го, а особливо з 2022 року. Спільноти й активісти запустили власні документаційні та архівні ініціативи. У певному сенсі відбувається архівний поворот.

В інших контекстах і регіонах у цього явища є інші назви. У Латинській Америці — «неформальні архіви», як запропонував мій колега Ян Кізіл Маріно в контексті пандемії ковіду. Що ви думаєте про цей міжнародний вимір?

Я думаю, це базовий людський порив — стверджувати «я тут». Це ствердження відображає, що роблять архіви спільнот на найбазовішому рівні.

Термін «архіви спільнот» зовсім не досконалий. Я воліла б вживати конкретніший термін «архіви меншинних спільнот, заснованих на ідентичності», але це занадто академічне, незграбне й довге формулювання. Усі проєкти по світу, які мене цікавлять, об’єднує те, що вони обстоюють присутність груп, позбавлених влади. Бо якщо ви належите до панівної групи, не треба нічого доводити: це ствердження вже закладене у владних структурах.

Хтозна, може, хтось запропонує кращий термін, принаймні англійською. Терміни змінюються, концепції теж, і це мені надзвичайно подобається в архівознавстві. Ми успадкували панівну західну традицію, за останні двадцять років підірвали її — і тепер усе по-чесному. Усі концепції можливо переписати. Іноді це неабияк спантеличує, але й захоплює.

Чи можлива солідарність і мережування між різними архівами спільнот? Чи може ствердження «ми тут» стати спільним знаменником?

Це вже відбувається у Сполучених Штатах. Існує група «Об’єднання архівів спільнот» — товариство взаємодопомоги спільнотних архівів у США. Ідея в тому, щоб люди, долучені до цих архівів, — представники ЛГБТК, корінних народів, афроамериканці, ліві політичні активісти — збиралися разом, вчились одне в одного, ділилися практиками, інформацією і, можливо, навіть обладнанням, спільно подавалися на гранти. Було б чудово, якби це відбувалося й на глобальному рівні.

У своєму дослідженні я намагаюся зрозуміти зв’язок між архівуванням спільнот і архівуванням соціальних медіа. Яка роль цифрових платформ у збереженні нашої культурної пам’яті, культурної спадщини?

Архіви спільнот можуть бути потужним антидотом до корпоративних платформ соціальних медіа. Часто трапляється непорозуміння, коли люди кажуть: «У мене є архів спільноти — це мій профіль в інстаграмі чи фейсбуці».

З погляду архівознавства соціальні медіа самі по собі архівами не є. Вони є джерелами доходів для корпорацій, які ними володіють. Отут визначення дуже важливі. Соціальні медіа однозначно є зібраннями записів, але, як на мене, не є архівами, адже не мають зобов’язання зберігати ці зібрання в тривалій перспективі. Записи зберігатимуться лише доти, доки це вигідно корпораціям.

Збирати записи, створені в соціальних медіа, із цих корпоративних платформ і зберігати їх окремо — оце був би архівний проєкт.

Чи знаєте ви ініціативи, які зберігають дані із соціальних медіа, по суті, виконуючи роль архівів спільнот?

У США мені спадає на думку «Документувати теперішнє» — проєкт організації Shift Collective. Він виник у відповідь на рух Black Lives Matter як спроба знайти спосіб зберегти твіти, пов’язані з рухом. Згодом стало зрозуміло, що технічно це можливо, але як зробити це етично? Етичні питання тут надзвичайно важливі: коли люди створюють записи в соціальних медіа, то рідко замислюються про тривалішу перспективу, про наслідки, про те, як ці записи можуть нашкодити, поставивши під загрозу чиюсь безпеку. Безпека вразливих спільнот має бути в пріоритеті над збереженням їхніх записів.