До і після весілля
Цей знімок безладу на макіяжному столику зроблено перед весіллям авторки. У цьому тексті вона розмірковує, як нашвидкуруч клацнуте фото здатне оприявнити напругу між безневинним очікуванням і розгортанням історії.
Цей захаращений столик дуже дорогий моєму серцю. Я бачу розкидане на ньому сестрине приладдя для макіяжу, явно користоване. Ватний диск вимащений тональним кремом: видно, що ми кілька разів переробляли макіяж, поки вийшло як треба. Біля ватних паличок помічаю синю коробочку з м’ятними цукерками, яку я купила напередодні. Цікаво, нащо ми взяли німецький лак, на якому пише «побалуй своє волосся»? За рожевими трояндами в кутку й білим віночком глядачі, мабуть, здогадаються, з якої нагоди зроблено фото. Я клацнула цей кадр за мить до того, як до кімнати ввійшла професійна фотографка — зробити нам із нареченим кілька знімків у весільному вбранні за пів години до шлюбної церемонії.
Мені подобається незграбність і поспішність цього фото, як і захаращеність столика. Недоладний кут зйомки виказує, що з хистом до фотографії в мене не склалося. Але я все одно клацнула фото, а отже, не позбавлена тонкого чуття, що такі миті можуть мати історичну цінність. Я була певна, за цим безладом ховається щось значуще, що буде важливим колись пізніше. Наче я готуюся до фінального іспиту наприкінці життя, де мене розпитуватимуть про всі подробиці.
Я досі чекаю, коли фотографка пришле мені професійні портрети, зняті одразу після цього кадру. Мені вони точно сподобаються, бо я в принципі люблю весільну фотографію. Від мистецької тусовки я далека, але й так знаю, що весільну фотографію не особливо цінують як форму мистецтва. Мовляв, весільні фотографи просто роблять те, що від них хочуть замовники, а весілля — це розплідники несмаку й кітчу.
Дехто скаже, що одруження саме по собі несмак, тому що шлюб — це патріархальний капіталістичний інститут або тому що демонструвати своє щасливе кохання на публіку — безкультурно та непристойно, тобто теж несмак. Але я так не думаю. Я люблю весільні фото, і не лише тому, що мені подобається розглядати весільні сукні, навіть найкітчевіші. Мене чимось приваблює закладений у цих знімках драматизм.
Я зробила фото макіяжного столика, щоб нагадувало мені про те відчуття перед весіллям. Усі весільні знімки для мене — це фотографії «до». Щоразу, коли дивлюся на них, мене пробирає радісне хвилювання й водночас жах, надто коли пара щаслива і з надією дивиться в майбутнє. У голові неминуче проскакує думка: «Якби ж вони знали...».
І ця думка завжди слушна. Інколи справджується в дрібницях: «Якби ж вони знали, що відразу після зйомки хтось розіллє цілий келих червоного вина на костюм нареченого». Інколи все серйозніше: «Якби ж вони знали, що їхня майбутня дитина зруйнує ці стосунки; що через багато років дружина закрутить роман з одним із гостей весілля; якби ж вони знали про всі ті унікальні, дуже конкретні штуки, через які вони помалу зненавидять одне одного за наступні десять-двадцять років».
А ще бувають речі направду серйозні, і та моя думка стає геть зловісною. «Якби ж вони знали, що почнеться війна».
Колись, у дитинстві, мене так і тягнуло знову й знову переживати це моторошне відчуття. Я розглядала фото з безтурботних весіль у Нідерландах 1930-х, і хотілося кричати до гостей: «Невже ви не знаєте, що скоро станеться?»
Чи ми хоч колись усміхалися б на фото, якби усвідомлювали, що нас чекає?
Словом, від весільних фотографій мене проймає морозом. Гортаючи на телефоні знімки з власного весілля, я наперед оплакую своє життя. «Ага, тоді ще все було добре. Глянь на ці рожеві троянди, на коробочку з м’ятними цукерками — мовчазних свідків тієї миті драматичної іронії. Якби ж я знала...» У 1970-х один нідерландський митець вигадав поняття «винуватий ландшафт». Так він називав дерева, ліси, що стали свідками насильства Другої світової війни, але далі любісінько собі росли, мов нічого й не сталося. У часи найглибших переживань я десь так само сприймаю палетку тіней на захаращеному столику. Як байдужу свідку вкрай драматичного моменту, коли нічого жахливого поки що — поки що! — не сталося.
У цьому, звісно, немає логіки. Не всі весілля відбуваються до катастрофи. Невинність цього моменту — вигадка. Коли було зроблено це моє фото, вже розгорталося багато сумних подій. І в моєму житті, й у світі загалом — і то стократ жахливіших. Так само нідерландці грали весілля в 1930-х — одночасно з Голодомором та іншими злочинами й трагедіями, про які я майже нічого не знаю.
Переклала з англійської Ганна Лелів
