Випуск 2. Вода

Іван Русєв — біолог, керівник Національного природного парку «Тузлівські лимани» на півдні України, біля Чорного моря. У середині 1970-х, працюючи в степах і пустелях Центральної Азії, він став свідком того, як радянська система знищила Аральське море: величезний об’єм річкової води перенаправили на поля бавовни й кукурудзи. Осушення Аральського моря привело Івана до фаху еколога.

Нинішні екологічні катастрофи спричинені як кліматичною кризою, так і впливом воєн. Іван Русєв працює над захистом малих річок від надмірної експлуатації та збереженням флори і фауни Тузлівських лиманів в умовах російської війни проти України. Він прагне, щоб наступні покоління поважали природу й мали змогу нею насолоджуватися. Цим темам і викликам присвячено нашу розмову.

Враховуючи війну Росії в Україні, кліматична криза для українців за останні три роки відійшла на дальній план. Але 2025 рік почався з новин про масові пожежі в Каліфорнії, і це привернуло увагу до теми, зокрема в Україні. Скажіть, як ви працюєте зараз у цьому контексті?

Екологи стоять на тій позиції, що зараз є розбалансування клімату. Тобто йдеться не лише про глобальне потепління. Ми не можемо спрогнозувати, що буде влітку. А за різними явищами, у тому числі каліфорнійськими пожежами, ми бачимо, що пожежі чи повені відбуваються в різні сезони.

Дійсно, з початком війни ця тема відійшла в Україні на другорядні позиції. І мені дуже прикро визнавати, що Україна не дуже багато робить, аби зменшити навантаження на довкілля.

Я працюю в Національному природному парку «Тузлівські лимани». Ми маємо тринадцять лиманів, навколо яких є своєрідна прибережна захисна смуга, яка, згідно з Водним кодексом України, має бути два кілометри — як і вздовж поля, так і вздовж лиманів. Але в дев’яностих роках назвали лимани озерами, а захисна смуга навколо озер — сто метрів. Та навіть ці сто метрів не дотримуються, оскільки місцеві фермери просто розкрадають землі. Половина територій [захисної смуги] зараз майже знищена і не виконує своїх функцій природних екосистем, що можуть допомагати поглинати вуглець.

Тобто, коли ми кажемо, що десь якась країна не виконує своїх зобов’язань, ми маємо пам’ятати, що самі не виконуємо своїх зобов’язань і законів, аби зменшувати навантаження на довкілля й ризики змін клімату.

Наскільки можливо виконувати ці зобов’язання, поки тривають бойові дії?

Війна дійсно перекриває нам можливості. Але в нашій країні є багато державних установ, які несуть відповідальність за дотримання законів.

По-перше, є екологічна інспекція. Але вона працює дуже повільно, дуже неякісно, дуже неефективно. Я можу з впевненістю це стверджувати, тому що ми в нацпарку часто стикаємося з їхньою роботою.

По-друге, є поліція, яка, до речі, отримала дуже гарні автомобілі від Кіотського протоколу. У випадках порушень і кримінальних проваджень поліція працює або непрофесійно, або на руку корупційним схемам. За це теж несе відповідальність наша держава.

По-третє, ми в заповіднику намагаємося співпрацювати з прикордонниками, але й вони не виконують своїх обов’язків, коли є якісь порушення.

Війна суттєво впливає на різні процеси, але всі роблять те, що можуть. Я в Одеській області знаходжуся в тилу. Наш національний парк — єдиний нацпарк в Азово-Чорноморському регіоні, який не окупувала Росія. Ми маємо можливість спостерігати за довкіллям, фіксувати всі впливи війни на море, на лимани, на малі річки. Тому ми все фіксуємо, а потім будемо використовувати зібрані дані, аби отримувати компенсації за збитки.

Які саме російські воєнні злочини проти довкілля ви фіксували в Чорному морі й у лиманах?

Росія ще перед початком повномасштабного вторгнення окупувала Північно-Західне Причорномор’я своїми кораблями. Вони вже тут шастали по акваторії, використовуючи, як я вже казав, гідролокатори — і на підводних човнах, і на надводних.

За два тижні до війни біля нас не було дельфінів: вони зимують на глибинах біля окупованого Криму, в Грузії, в Туреччині. Тому, коли почалася війна, дельфіни тут не гинули, а коли вони почали мігрувати до наших вод, тут уже були росіяни, і дельфіни стали гинути. Першого загиблого дельфіна ми побачили в межах нашого парку на двадцять п’ятому кілометрі піщаного пересипу. Зовні він був неушкодженим. Він загинув від сонарів.

Ми моніторили узбережжя, отримували інформацію від експертів з різних країн, від військових. Ми знаємо, що, окрім того, що росіяни в наших водах вбивали дельфінів, вони їх ще й відлякували. Великі зграї дельфінів мігрували вздовж узбережжя Румунії до Болгарії. Вони тікали від навали російських кораблів. Тобто з лютого по кінець червня 2022 року, коли було деокуповано острів Зміїний і підпалено «вишки Бойка», де знаходилася російська ППО та інші пристрої, за нашими оцінками, загинуло близько п’ятдесяти тисяч чорноморських китоподібних. Коли росіян відігнали до Севастополя, цей фактор впливу на дельфінів зменшився.

Коли для звільнення острова Зміїного бомбардували Чорне море, бомби падали в Чорне море. Це потужні шуми для дельфінів — вони миттєво випливають на поверхню моря. А коли це відбувається різко, у дельфінів розриваються капіляри, і тоді вони можуть отримати інфаркт. Таке явище ще притаманне аквалангістам, коли вони швидко випливають на поверхню: азот різко виходить із капілярів, і ті розриваються.

Крім цього, близько шестисот протикорабельних мін скинули в наші води. Ми знаходили такі міни на узбережжі нашого парку. Коли ці міни підриваються в морі, вони теж убивають дельфінів. Наші колеги з Румунії давали офіційну інформацію українському Міністерству захисту довкілля та природних ресурсів про те, що вони бачили дельфінів з опіками від фосфорних мін.

Усю цю інформацію ми зібрали, і 27 липня 2022 року було відкрито кримінальне провадження про екоцид за статтею 441 Кримінального кодексу України. Дотепер триває розслідування. Ми вже третій рік не можемо отримати результати розтину дельфінів з нашого парку. Матеріали розтину були направлені в лабораторії Італії та Німеччини, але Офіс Генерального прокурора поки не має від них офіційної відповіді.

Що ситуація з дельфінами означає як для України, так і для світу? Чому важливо про це говорити?

Дельфіни знаходяться на верхівці харчового ланцюга, екологічної піраміди Чорного моря. Вони — санітари моря. Якщо немає дельфінів, немає кому контролювати біологічне життя Чорного моря, і вся екосистема стає розбалансованою. До початку війни їх убивали під час риболовлі та браконьєрства: близько двадцяти тисяч дельфінів щорічно гинули від рук браконьєрів. З початком війни у 2022 році — ще п’ятдесят тисяч, у 2023 році — ще двадцять тисяч, у 2024 році — ще десять тисяч.

Які ще наслідки війни ви фіксували вже у 2023–2024 роках?

Росіяни підпливали дуже близько до узбережжя. Вони запускали маленькі субмарини, які підпливали за двісті-триста метрів до берега й обстрілювали берег різними снарядами. Таким чином вони лякали птахів, які мігрували чи гніздувалися. Наприклад, у 2023 році у нас почали гніздуватися рожеві фламінго. Тоді вплив на них не був дуже явний. Ми отримали двісті пташенят, і вони відлетіли. Коли у 2024 році фламінго прилетіли знову, в них було близько чотирьохсот гнізд з яйцями. Але російські БПЛА лякали птахів, вони відлітали від гнізд, і кладки розорювали мартини. Зараз фламінго зимували в Італії, Болгарії та Туреччині, але я сподіваюся, що вони повернуться.

Ми були свідками, як після підриву Каховської ГЕС до нас припливало дуже багато різних речей: двері, вікна, острівці рослин. На них було багато дунайських тритонів. Ця тварина занесена в Червону книгу, і підрив ГЕС, знищення їхніх основних місць перебування негативно вплинули на цей вид. Частину тритонів ми передали в Дунайський заповідник, вони їх випустили, а інші або просто гинули, або їх з’їдали хижі звірі.

Деякі ділянки постраждали від пожеж. Пожежі виникали переважно після навчань українських військових. Їм потрібно було десь тренуватися, але пожежі після тренувань погано впливали на життя й біорізноманіття парку.

Прямо зараз ми щогодини фіксуємо інформацію з різних ресурсів про загиблих дельфінів через аварію російських танкерів у Керченській протоці. Це теж наслідки війни, бо нафтопродукти, які ці танкери перевозили, мали використовуватися для того, щоб знищувати українців.

Ніколи в історії не було вилито таку кількість мазуту в Чорне море. Мазут — це важка фракція нафти, яка має більшу за воду щільність. Мазут не розтікається, як бензин. Він більш-менш твердий і ще більше твердіє при температурі нижче двадцяти градусів. Багато дрібних фракцій мазуту одразу опиняються у воді, а потім — у біологічних об’єктах. За супутниковими даними можна бачити, який великий ареал уже забруднений. Більше десятка тисяч птахів різних видів уже загинуло, і з цим нічого не можна вдіяти. Є статистика, яка каже, що після таких аварій гине дев’яносто відсотків птахів, яких вдалося врятувати. Мазут — це токсикант, який попадає в організм птаха і може бути канцерогенним, може змінювати генетичну структуру особини й бути причиною великого стресу. А коли птах ослаблений, не має їжі, зазнає стресу, він неминуче гине.

Ви сказали про велику площу замінованих територій в Україні. Очевидно, це впливає не лише на флору і фауну, а також на доступ людей до водних ресурсів.

Заміновано дуже великі площі східної частини України, в тому числі особливо цінні території природно-заповідного фонду. Зробити щось на цих територіях, розмінувати їх зараз практично неможливо. У майбутньому, може, щось і вдасться, але це робота на довгі роки. Там, де міни підриваються, дуже багато хімічних сполук потрапляє і в ґрунт, і у воду. Зрештою це негативно впливає на життєвий цикл водойм і на людину як вершину цього циклу. Всі користуються водою. Але, знову ж таки, зараз із впливом війни нічого неможливо зробити.

Є й інші чинники. Наприклад, ми не можемо жити без прісної води, не можемо тримати худобу й щось вирощувати. Прісна вода залежить від того, у якому стані зараз річки та озера. На півдні України майже всі малі річки, які живили озера та причорноморські лимани, вимерли. І вимерли тому, що жадібні латифундисти й великі фермери знищують прибережну смугу майже до річищ річок. У воду потрапляє дуже багато хімікатів, і вона просто зникає. Вона не з’являється в річищах. З двохсот річок у нашій місцевості немає майже жодної живої. Тому, якщо ми не будемо мати державних і регіональних програм з відновлення річок та заплав, ми не збережемо можливості гарантовано мати прісну воду.

Можете описати цю очікувану катастрофу?

Якщо раніше мікроклімат, який був біля озер чи річок, підтримував можливість рости тим чи іншими видам сільськогосподарських рослин і мати більш-менш сталий врожай, то відсутність мікроклімату, який підтримується локальними малими річками й озерами, матиме негативні наслідки. Буде спекотно, і всі рослини, які ми вирощуватимемо, страждатимуть від перегріву. Врожаю просто не буде.

Наприклад, Державне агентство водних ресурсів України каже, що потрібно будувати великі зрошувальні системи. Але зрошення — не вихід. Головне — зберегти водотоки, тобто річки й озера, де локалізується прісна вода. А це вже на сьогодні неможливо. Я свідок того, як у моїй області знищується вода прям до річища, знищуються захисні смуги, не кажучи вже про те, що на водоохоронних територіях використовуються хімічні сполуки, добрива й пестициди. Так не має бути.

Як це все, про що ми зараз говорили, може впливати не лише на Україну, а й, наприклад, на ширший регіон?

Ми живемо в глобальному світі й дуже добре усвідомлюємо, що таке екологічні наслідки. Якщо в нашій країні буде нестача тих чи інших ресурсів, ми будемо дуже залежними від інших країн. А якщо ми будемо причиною погіршення стану довкілля, це впливатиме на інші країни.

З перших днів після знищення так званих «вишок Бойка» 20 червня 2022 року з них щосекунди викидається велика кількість CO2 та інших сполук. Ці викиди рухаються в різні країни Європи. Але реакції на це немає.

Не буває в екології, щоб ти зробив щось локально, а воно не вплинуло негативно глобально. Усе пов’язане з усім, це перший закон екології Баррі Коммонера.

Ви бачили такі приклади у своїй роботі?

Команда національного парку почала роботу у 2016 році. Тоді ми дізналися, що майже жодна мала річка не дає прісної води в лимани. Десь хтось забрав у струмка водичку, вона не пішла в річку й нижче греблі. Це на локальному рівні, але це впливає на життя лиманів і далі — на життя Чорного моря.

Близько тридцяти років я працював на дельті Дністра і вивчав його екологічні системи. Після того, як у сімдесятих роках почали будувати Дністровську ГЕС у Чернівецькій області, вона стала забирати третину річного стоку Дністра. Висохли великі площі луків, заплав, на які історично прилітали з Африки блискучі ібіси. Від півтори тисячі особин цього виду, які жили тут у сімдесятих, зараз залишилося декілька пар. Багато проток вздовж Дністра просто висохли. Багато територій, де був очерет, зникли. Це призвело до почастішання пожеж. Тобто те, що почалося п’ятдесят років тому, зараз дуже сильно відгукується в житті екосистеми Дністра. А людям, які там живуть, не вистачає природних луків, бо без них не відбувається розмноження фітофільних видів риб. Рибалки не будуть отримувати прибутки. А часті пожежі — це негативний вплив на стан здоров’я людей.

Ви згадали про те, як під час будівництва Дністровської ГЕС зникли луки, і я згадала історію про будівництво Каховської ГЕС, коли відбулося те саме. Після її підриву багато науковців стали говорити про те, що це можливість відновити прибережну територію до того стану, яким він був до побудови станції. Що ви про це думаєте?

Я прихильник балансу в природі. Ми повинні рухатися в напрямку сталого розвитку. Всі ресурси, які можуть відновлюватися, повинні бути збережені так, щоб майбутні покоління могли ними користуватися і щоб біосфера в цілому могла функціонувати. Тому, коли говорять про відновлення Каховської ГЕС, у мене з’являється питання: для чого відновлювати, для кого відновлювати? Для великого бізнесу? Щоб він давав більше енергії? Для чого ця енергія?

Там, де я народився, є озеро Сасик, яке колись було лиманом. А потім був великий проєкт Радянського Союзу — вони відділили лиман від моря дамбою і хотіли перекидати воду з Дунаю через Дністер у Дніпро для сільськогосподарських цілей. Вони загубили таким чином цілий лиман. Усе, що століттями жило з цими луками в повній гармонії, було знищено. Тому я категорично проти того, щоб відновлювати Каховську ГЕС у тому вигляді, як за часів Радянського Союзу.

Тобто для України з’явилася можливість відновити природний баланс?

Так, це дійсно декомунізація природи. Тому що Каховська ГЕС була побудована не для того, щоб люди жили в добробуті за хорошої економіки. Радянський Союз хотів перегнати Америку. Ці перегони нічого не дали.

Радянський Союз ніколи не прораховував наслідки для людей. Комуністична партія прораховувала тільки зиск для себе. Ні природа, ні суспільство з цього нічого не мали. Я вважаю, що всі проєкти Радянського Союзу на території України були неефективними. Зараз XXI століття, і треба використовувати енерго- та природоощадні технології, робити життя людей безпечним. Ми як людство страждаємо і хворіємо від того, що довкілля забруднене, повітря нечисте, продукти неякісні тощо.

Підсумовуючи, Україна опинилась у ситуації, коли ми маємо боротися з екологічними наслідками, які нам дісталися в спадок від Радянського Союзу. Водночас ми будемо боротися з екологічними наслідками воєнних дій Росії, але, з іншого боку, ми доволі вразливі, бо не можемо комунікувати зі своїми сусідами в плані збереження екосистем і водних ресурсів, тому що наш сусід — Росія?

Так, я згоден з вами, наслідки радянської системи та наслідки війни ми маємо враховувати. Але ще треба враховувати корупцію. Коли витрачають великі гроші на якісь великі проєкти, як електростанції в унікальних місцях, чи коли руйнують узбережжя лиманів і морів заради забудови — це катастрофа.

Усе має працювати за принципом невідворотності покарання. Ми матимемо шанс відновити все, що загубили, лише тоді, коли кожен відповідатиме за свої дії.

Коли я був малий, то читав про загублену річку Рейн, яку капіталізм просто знищив. Але минули роки, десятиріччя, і Європа вклала великі гроші, аби відновити цю екосистему. Це той приклад, на який нам слід взоруватися.

Що далі? Чи є якісь сценарії, яких ви найбільше боїтеся?

З одного боку, ми знаємо, що зараз рівень моря підвищується і багато незаконно побудованих об’єктів будуть затоплені. Наприклад, у дельті Дністра забудували елітними дачами унікальні прибережні території та природні луки, де жила риба і гніздувалися птахи.

 У 2022 році Україна обіцяла збільшити площу природних територій до 15% до 2030 року. Станом на тоді й наразі наша площа природних територій — 6,5% від загальної площі, і ми не робимо нічого, щоб її збільшити.

Ідуть глобальні кліматичні зміни, і якщо ми будемо втрачати землі [внаслідок цих змін], в України достатньо можливостей зберегтись: ми маємо різноманітний рельєф, від низин до гір. Та якщо ми не подолаємо корупцію і Росію, то ризики втратити все у нас дуже високі.