Випуск 9. Читання

Від ранніх бібліотек і друкарського верстата до смартфонів, аудіокнижок і штучного інтелекту: як технології вплинули на читання? Чи є читання змінною культурною практикою, чи усталеною навичкою? Ми поговорили з Клаусом Бенешем, автором книги «Міф про читання», про те, як, видозмінюючись у форматах і звичках, читання все ще потребує людської уваги й мислення.

Як у вас виникла ідея книжкової серії «Як ми читаємо», яку ви укладаєте з 2020 року?

Усе почалося з мого зацікавлення двома літературними постатями — Генрі Девідом Торо й Езрою Паундом. Торо присвятив читанню цілий розділ роману «Волден», а в Паунда є доволі відомий ранній текст «Абетка читання».

Здається, письменники говорять про читання зовсім інакше, ніж широкий загал. І для Торо, і для Паунда читання — це даність. Це заняття, за допомогою якого ми вбираємо досвід, знання і, створюючи щось нове, ділимося з іншими найрозмаїтішими ідеями. Обидва вони стверджують, що немає сенсу складати список критеріїв хорошого чи поганого тексту.

Ще одним джерелом натхнення для мене було зацікавлення історією технологій. Вплив технологій на наше культурне життя і на те, як ми підходимо до справ, тоді дуже виразно відчувався в літературі та розмовах про американську культуру, суспільство, навіть політичні питання. Було очевидно, що з цифровізацією наші читацькі звички кардинально змінилися.

Донедавна я не вірив, що технології як такі негативно впливають на культурне життя чи винні в тому, що люди менше читають. Серія «Як ми читаємо» постала з ідеї, що читання — це не даність: воно не відбувається саме собою. А ще є величезна різниця між академічним читанням і читанням для задоволення, між тим, як читають фахівці технологічної галузі та духовенство, або як ми читаємо дитячу книжку.

Ця серія дає доволі об’ємне уявлення про читання як культурний феномен.

Які ключові моменти в історії читання? Винахід друкарського верстата Ґутенберґом?

Насправді можна почати з часів задовго до Ґутенберґа. Наприклад, з появи й поширення бібліотек.

Читання існує вже доволі давно. Але потрібно мати засоби, щоб звичайні люди отримали доступ до книг, могли купувати їх і, власне, читати. Наприклад, серйозний зсув відбувся в другій половині XIX століття, коли було винайдено дешеві лінзи для окулярів. Приблизно тоді ж з’явилися так звані «залізничні романи» — прямий наслідок розвитку масового транспорту. Видавці випускали коротші, лаконічніші твори, які можна прочитати за одну подорож потягом.

Повернімося до Александрійської книгозбірні, де колекціонували книги, доступні для певних верств населення. То був великий поступ. Десь до Середньовіччя — залежно від регіону чи культури — читання було привілеєм еліти, часто релігійної, яка вивчала духовні тексти.

Потім з’явився друкарський верстат, що уможливив масовий випуск книжок. Про ці книжки писали в газетах: котрі з них хороші, а котрі — ні. Тож рецензування відіграло вагому роль у літературному виробництві. Наприкінці XVIII століття, в епоху Просвітництва, особливого значення набули певні типи середовищ: людям потрібні були місця, щоб збиратися й обговорювати прочитане. Так з’явилися літературні салони. Цікаво, що вже тоді читачі нарікали на надмірну кількість друкованих книг, не досить прискіпливий добір творів чи плагіат.

У XX столітті конкурентами читанню стали радіо, телебачення та кіно. Але навіть із великою популярністю телебачення в 1950–1960-х читання й література не втратили позицій у культурі. Вважалося самоочевидним, що книжки мають бути доступними й читаними, що їх слід вивчати в школах і вишах.

Літературна обізнаність цінувалася беззаперечно. У XVIII столітті німецький поет та інтелектуал Фрідріх Шиллер стверджував, що література — це моральна інституція, здатна навчити людей правильної поведінки, моральних принципів і громадянської відповідальності в суспільстві рівних.

Поворотним моментом очевидно стало поширення комп’ютерів та інтернету. З приходом телебачення часу на читання поменшало, але читання не перемістилося в телевізор. Щоб прочитати роман, все одно потрібно було мати паперовий примірник. А от можливість читати на комп’ютері хоч і повільно, проте впевнено віддаляла людей від паперової книги.

Коли з’явилися смартфони, вони ж стали портативними читальними пристроями. Наш спосіб читання кардинально змінився.

Можливо, нам варто перейняти деякі з нових методів читання або читацьких звичок, зокрема в академічному контексті, щоб не втратити студентів. Студенти вже не читають так, як у 1980-х, коли я вивчав американську літературу. Щось докорінно змінилося. І питання в тому, що нам із цим робити. Нарікати й множити культурний песимізм? Чи підійти творчо й пристосуватися до нових способів читання?

А як бути з розумінням прочитаного? Нинішні студенти можуть попросити велику мовну модель переказати товсту книгу, тобто читають вони те, що їм пише ШІ. Це «хороше» чи «погане» читання?

З появою ШІ читання справді опинилося під загрозою. І причина передусім не в тому, що ШІ узагальнює текст за тебе, часто надаючи цілком якісні огляди. Річ у цікавому зсуві — у певному сенсі це крок назад — від письмової мови до усної.

Люди дедалі частіше просять Сірі переказати зміст роману чи будь-якого тексту. Очевидно, це не дорівнює читанню.

Завжди залишатиметься якась кількість людей, які віддають перевагу старомодній паперовій книжці та не шкодують часу, щоб прочитати її від і до. Але, ймовірно, це буде нішевий ринок.

Аудіокнижки були першим кроком у поверненні до усних оповідей. А тепер можна слухати розумні колонки, вести з ними бесіду. Читання дедалі виразніше стає надмірністю. Використовуючи надсучасні технології, ми при цьому ніби переходимо в середньовіччя, в архаїчні часи.

Отже, можливо, ми повертаємося до набагато давнішої усної традиції. Чи можна в такий спосіб демократизувати оповідну практику? Можливо, в певному сенсі читання надто ієрархічне?

Якоюсь мірою можу погодитися. Читання очевидно ієрархічне. Щоб мати змогу читати, потрібні навички й культурна компетенція. Як свідчать опитування, навички читання та письма серед молоді США знизилися. Теоретично взаємодія з ШІ-співрозмовником, що діє як людина і вступає з тобою у свого роду діалог, справляє ефект загальної деієрархізації.

Усна література існує дуже давно. Люди одвіку розповідали історії. Антропологи й етнологи кажуть, що усна оповідь дуже швидко набула соціальної функції: вона містила важливу інформацію про плем’я чи групу людей. Оповіді знайомили людей з історією племені, воєнними епізодами, катастрофами, моральними кодексами, уявленнями про добро і зло. Усе це, закладене в переказах, передавалося наступним поколінням. Тож ті оповіді не можна було сильно змінювати. Якби хтось спробував надміру проявити творчість і змінити історію, початкову інформацію було б утрачено.

Ось чому антропологи часто казали, що усна література менш значуща й творча порівняно з писаною. Писана література дозволяла людям оцінювати, котра версія їм більш до вподоби: так виникає конкуренція версій. Але різні редакції можна було зберегти в бібліотеці чи архіві. Це дуже важливий момент, що відкрив шлях для авторської творчості. Звісно, творчість має місце і в усній культурі, але там вона обмежена соціальною функцією.

У новітній усній культурі — з посередництвом ШІ-програм чи розумних колонок — нові історії не зникають. Вони так і зберігаються на жорсткому диску вашого комп’ютера.

Тут постає інша проблема: ШІ-програми здобули вкрай недобру славу через маніпуляції людським сприйняттям реальності. Одне діло — зробити інформацію доступнішою, інше — зробити її надійнішою. Ризик у тому, що з надлишком інформації ніхто зрештою не знає, як відрізнити правду від брехні. Що призводить до радикального скептицизму. Скоро всі сумніватимуться в усьому, що знайдуть у мережі. Це серйозна небезпека.

Однак можна уявити й світ, де є регулювання, де обрана нами група людей ухвалює розумні рішення, стежачи, щоб у всіх був рівний доступ до інформації й щоб цій інформації можна було довіряти.

Питання, чого саме ми хочемо — як суспільство, як людство. Річ не суто в технологіях.

Утім, це може бути палицею з двома кінцями. Межа між тим, щоб курувати бібліотеку чи архів, і тим, щоб ними маніпулювати, тонка. Архіви, бібліотеки, музеї — це інструменти влади. Ми бачимо, що Дональд Трамп коїть з культурними інституціями на безумному краю цього спектра. Чи можуть бібліотеки бути осередками «хорошого» читання?

Безумовно. Якщо бібліотеки незалежні й добір літератури, яку вони пропонують, довірено експертам.

Якщо існують ШІ-читачі, то, звісно, вони ж є інтерпретаторами. Кожен акт читання — також акт інтерпретації. Якщо ми просто сліпо йдемо за іншими людьми чи сутностями, які читають за нас, то стаємо жертвами маніпуляцій і чиїхось ідеологічних інтересів.

Коли записуєшся на літературний курс в університеті, там є так звані експерти — літературознавці та історики, яким довірено навчати літератури читачів-аматорів і пояснювати їм інші способи читання, окрім аматорського. Уважне читання, перечитування, будь-які інші форми читання — історичне, марксистське, ідеологічне тощо. Викладач пояснить різницю, сформує чутливість до ідеологічних маніпуляцій. Однак для цього потрібне відповідне середовище. Якщо його не буде, закономірне питання: що його замінить? Якщо ми довіряємо цю проблему, скажімо, Ілону Маску, думаю, з нами щось не так.

Ви слухаєте аудіокнижки?

Слухаю. Почав з аудіоверсій книжок, які вже читав, переважно класики. Коли слухаєш аудіокнижку, процес читання зовсім інший. Когнітивісти кажуть, що певні речі забуваються швидше, ніж коли читаєш на папері й робиш нотатки. Не наважуся назвати цей спосіб читання «гіршим», ніж старомодний на папері. Він просто інший. І, можливо, дає щось, чого паперова книжка не може.

Часто я читаю вночі на смартфоні, хоча дехто каже, що це виснажливо, адже не бачиш усієї сторінки. Одна журналістка описала в статті, як прочитала на смартфоні «У пошуках утраченого часу» Пруста — повністю. Що цікаво, за її словами, коли гортаєш текст на екрані, читаєш лише кілька речень за раз. Свайпаєш справа наліво — отримуєш іще два-три речення, й потім знову, і знову. Читаєш шматочками — таке фрагментоване читання. На диво, це відповідає Прустовому підходу до писання. Дуже втішна обнадійлива думка: пристрій, не призначений для читання великих книжок, може дати краще розуміння, як працює модерністська література.

Є загальноприйняте уявлення, що читання корисне. Коли ми дійшли такого консенсусу? І, власне, чому?

Залежить, який прошарок суспільства ми розглядаємо. Я вже згадував ідею Шиллера про літературу як моральну інституцію. Для нього література слугує поведінковим шаблоном: читання корисне, бо прищеплює нам певні моральні принципи, етикет соціальної взаємодії.

У духовному чи релігійному контексті читання корисне, бо дає змогу пізнати сенс Божих слів. Ченці читають і перечитують духовні тексти, щоб справді зрозуміти зміст. Тут читання важливе як момент ініціації, зближення з вищою силою, перед якою схиляєшся та якій молишся.

Руссо вважав читання складовою серйозної освіти для молоді. Щоб читати, треба виробити специфічну самодисципліну. Треба зосереджуватися, відгороджуватись від інформаційних подразників. І залежно від того, що саме читаєш, можеш учитися й набиратися знань про світ.

Тож уявлення про позитивний вплив читання, безперечно, бере початок в епосі Просвітництва, з ідеї, що люди здатні по-справжньому пізнавати світ.

Чи існує, на вашу думку, таке явище, як «погане» читання, негативний вплив читання?

О, так, цілком. Скажімо, неперевірений, часто неправдивий інтернет-контент. Як на мене, важливо, що саме читати. Ще один приклад — порнографія, яка може притупити еротичну чутливість і сформувати спотворені уявлення про сексуальність та інтимні стосунки.

А ще «Майн кампф», пропагандистська література.

Тут дуже цікаво. У моїй книжці «Міф про читання» один із розділів присвячено думці, що читання саме по собі не гарантує моральної вищості. Читання не робить із тебе хорошу людину. Це так не працює. Ми знаємо, наприклад, що Геббельс був затятим читачем, обізнаним у німецькій літературі. Багато жахливих людей були дуже ерудованими, прочитали безліч книжок.

У Німеччині з огляду на нашу історію певні різновиди ультраправої літератури заборонені. 

Коли з’явилися приватні й публічні бібліотеки?

У Сполучених Штатах приватні бібліотеки почали ширитись у другій половині XIX століття. Люди, які заробили величезні статки, думали, як використати частину грошей на соціальні проєкти. І засновували бібліотеки, які могли бути загальнодоступними, або відкритими тільки для дослідників, або пов’язаними з університетами.

Загалом великої популярності бібліотеки набули на початку Просвітництва — разом з ідеєю, що, аби мати відповідальних громадян, треба поширювати знання.

А що скажете про свою особисту бібліотеку?

У студентстві я робив копії особливо дорогих мені книжок. Коли почав працювати і з’явилося трохи грошей, любив у подорожах купувати перші видання в букіністичних книгарнях. Часто привозив з поїздок по дві-три валізи книжок.

Я люблю книги як фізичні об’єкти, дизайнерські предмети, і пахнуть вони приємно. Але в якийсь момент їх стає забагато. Я більше не купую книжок. Намагаюся читати онлайн.

Переклад з англійської re/visions