Випуск 5. Майбутнє

Війна Росії проти України точиться не лише у фізичному вимірі. Вона також порушує безперервний плин часу, послаблює нитки, що пов’язують минуле, теперішнє та прийдешнє. Для українців майбутнє не є чимось самоочевидним. Майбутнє треба присвоювати. У цьому есеї Ія Ківа розмірковує, як граматика війни змінює людське існування, як у розпалі вторгнення й опору життя уподібнюється до дієслова — активного, неспокійного, вкоріненого в необхідність, аби час рухався далі. У нинішній Україні жити означає боротися не тільки за свободу, землю та суверенність, а й за час.

31 грудня 2021 року письменниця Вікторія Амеліна написала у фейсбуці: «Я вірю, що Нью-йоркський літературний фестиваль — 2022 буде. Що ми всі, не лише захисники, триматимемо цю невидиму лінію разом з вами до осені в Нью-Йорку. І потім знову до осені в Нью-Йорку — і так до перемоги».

Вікторія заснувала фестиваль у жовтні 2021-го, щоб зшивати досвіди й ідентичності українських сходу та заходу, робити їх видимими одне для одного зближувати в спільнодуманні про майбутнє. А вже за кілька місяців Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Селище Нью-Йорк, що на Донеччині, опинилося під постійним вогнем російських збройних сил. Літературний фестиваль 2022-го там так і не відбувся. 27 червня 2023 року Вікторію було поранено під час російського ракетного удару по піцерії «Ria» в Краматорську. 1 липня вона померла в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Наприкінці вересня 2024 року росіяни зайняли Нью-Йорк. Зараз це селище — суцільні окуповані руїни.

Майбутнє і російська геноцидна війна — яка щомиті знищує в Україні теперішнє й минуле, розриваючи зв’язок часів і руйнуючи тяглість речей, явищ, просторів, ідей, людських стосунків, соціальних і природних екосистем, — якщо поставити ці поняття поруч, видаються оксюмороном на перехресті думок про майбутнє війни, майбутнє без війни і майбутнє після війни. Однак оксюморон — це не лише поєднання непоєднуваного, це передовсім виклик для уяви, спроба знайти в суперечності між життям завтра та його нищенням сьогодні, коли існування загнано в дужки виживання й тунельного мислення, місце для перемоги над смертю. Перемоги як фізичної, так і метафоричної, символічної, дискурсивної.

У цьому сенсі майбутнє як метафора довгого тривання співзвучне з етимологією українського слова «перемога». Могти більше, зосереджуватися на можливостях, шукати їх, створювати, не погоджуватися на обмеження — це ідея руху та змін і визнання вкладених у них зусиль. Це про гідність і повагу. Тоді як, скажімо, у смисловому центрі російського слова «побєда» — біда як точка відліку, консервування в о́бразі жертви, небезпека ресентименту, вічний трикутник Карпмана, уникання агентності.

Російсько-українська війна — загалом війна не так за простір, як за час, який Росія хоче коли не знищити, прагнучи повернення в минуле, до старої доброї імперської величі, то бодай окупувати, знерухомити. Недарма ж росіяни, окупуючи українські міста, встановлюють у них величезні банери «Росія тут назавжди». Це російське «назавжди» звучить як довічне ув’язнення, простір гнітючої безнадії, Дантове пекло. Дитиною я десь так пекло й уявляла: місце, де зупиняється час, нічого не відбувається.

Російський світ — це страх модерності, такий собі анти-Фауст: зупиняти час не для того, щоб насолодитися миттю, а щоб унеможливити насолоду як таку. Як тут не згадати фразу російських військових: «Хто вам дозволив так добре жити?» — що стала рефреном окупації українських населених пунктів на початку повномасштабного вторгнення. Ці їхні слова — комплекс Каїна в дії, адже саме́ існування українців для росіян — ледь не особиста образа.

19 березня 2022 року Вікторія Амеліна, згадуючи плани на тогорічний Нью-йоркський літературний фестиваль, написала у фейсбуці: «У вересні ми планували і все ще плануємо говорити на тему “Деокупація майбутнього”. Це мала бути велика кроссекторальна розмова про те, як нам, українцям, повернути собі довгу перспективу, мрії про майбутнє і сміливість розпочинати великі проєкти на лінії вогню й попри постійну загрозу повномасштабного вторгнення. Тепер ми всі на лінії вогню і зайняті лише виживанням, а отже, теперішнім. Але я хочу вірити, що у вересні тема “Деокупація майбутнього” буде більш ніж доречною. Зрештою, просто зараз ЗСУ над нею й працює — над деокупацією нашого майбутнього».

Вікторія, яка мала тонку письменницьку інтуїцію, була права: тема більш ніж актуальна — і як опір, і як робота з деколонізації минулого та минулого-в-теперішньому, і як віднайдення простору для життя посеред виживання. Її метафора деокупації майбутнього, немов нитка Аріадни, раз у раз повертає до думки, що майбутнє — не так мрія, як місце сили, опертя й наріжний камінь для дій тут-і-зараз. Ця метафора більш ніж суголосна тому, як українці — передовсім військові, але й у тилу — описують, чому Україна продовжує опиратися російській військовій агресії: щоб мати майбутнє. Навіть не інакше майбутнє, просто майбутнє. Ідеться не про знецінення власних життів, мовляв, наші діти житимуть краще за нас, а зміни на добре майорять десь попереду, а про загострене відчуття своєї суб’єктності й цінності людського життя.

Спротив російській агресії — виборювання права самим уявляти українське майбутнє в його множинності й непередбачуваності.

Звісно, непередбачуваність — це не лише одна з базових, за Тімоті Снайдером, форм свободи, а й джерело безкінечної фрустрації та знесилення. Війна визначає нові способи вимірювання часу-як-майбутнього: дочекатися завершення комендантської години, кінця чергової російської атаки, відбою повітряної тривоги, інформації про кількість врятованих і загиблих після влучання ракети чи дрона, виходу на зв’язок близької людини, яка зараз на фронті, повернення з полону, звістки про долю зниклого безвісти, звільнення рідного міста, нової партії військової допомоги, необхідної суми донатів, щоб купити пікап, зустрічі з родичами, які були вимушені стати біженцями, покарання воєнних злочинців і колаборантів; зрештою, дочекатися перемоги. Про те, чим на війні категорія майбутнього стає для військових, не писатиму, щоб не привласнювати їхній досвід.

Майбутнього як чекання на війні багато, однак це не лише уповільнення часу й завмирання людей, коли вони стають заручниками дій і рішень інших; це також про вибір залишатися діяльними, попри і всупереч, та фокус уваги, який задає напрямок баченню й руху.

Коли повномасштабна російсько-українська війна лише почалася, котрісь українці рахували, скільки днів триває вторгнення, інші ж писали: «Сьогодні — на ще один день ближче до перемоги». Напруга між цими позиціями — з одного боку, про неможливість повернення у світ до 24 лютого 2022 року, що часто сприймається як вкрадене майбутнє, з іншого — про незгоду з нормалізацією війни й прагнення нової нормальності. Горизонт думок тут — від необхідності змінювати міську інфраструктуру в Україні під потреби тих, хто повертається з фронту, до формування нової безпекової архітектури в Європі.

Зіставляти час життя конкретної людини з часом війни як суми дій багатьох людей важко. Побачити війну як колективну дію, допоки вона триває, неможливо. Війна як дія — суцільна, тотальна, безперервна. Жити у війні (ще один оксюморон людського буття) — це як перебувати всередині драматургічної дії, де автор — історія.

Усе, що може людина у вирі війни (вирі дій і подій), — це усвідомлювати межі власної волі й брати на себе відповідальність зменшувати хаос невідомого кожним своїм вибором так, щоб дати черговій перипетії шанс обернутися на добре. Бодай трошки. Бодай дати шанс.

Таке усвідомлення — теж щоденна робота з майбутнім. То важча, що довше триває російсько-українська війна. Адже зовнішня загроза не лише об’єднує українців як спільноту, а й розсинхронізує та фрагментує людські досвіди. На фронті один режим дієвості й реагування на виклики та небезпеки війни, у тилу — інший. Військовий час не збігається з цивільним, а цивільний тече по-різному залежно від близькості або віддаленості рухомої лінії фронту, окупованих українських територій і кордону з Росією. 

Часопростір і часоплин в умовах війни зазнають радикального оновлення, а то й обнулення. Адже кінець світу, який переформатовує відчуття реальності, стається в Україні щодня. Щоразу новий. Щоразу несподіваний. Щоразу (не)можливий. Кожна руйнація простору — руйнація й часу, порушення його розміреності, циклічності, тяглості; нищення минулого. Майбутнє в місцях таких часопросторових розламів — не про послідовний рух уперед і прогрес, а про біг на місці, щоб спершу зберегти й відновити це місце, а вже потім запустити в ньому новий цикл життя.

Утім, кінець світу, щодня стаючись в Україні, шириться хвилями, мов землетрус, далеко поза епіцентр і щодня змінює весь світ. Як не раз бувало в історії, воєнний конфлікт, що в 2014 році здавався локальним і несуттєвим, принаймні для зовнішніх спостерігачів, запустив відлік нової історичної доби. 24 лютого 2022 року почалося не лише повномасштабне вторгнення Росії в Україну, а й фактичне, а не календарне, XXI століття, де українці — у самому центрі нової космогонії.

Тут я знову згадую слова Вікторії Амеліної. 6 липня 2022 року вона написала у фейсбуці: «Вся сіль, весь біль, всі сенси, все майбутнє — в Україні. Брюссель і Лондон, при всій повазі й вдячності, — це зараз периферія, з якої до центру має надходити підтримка. Це тил, без якого фронт не встоїть. Але майбутнє світу не тут. Яке б воно не було. Чи в Брюсселі і Лондоні відчувають, де центр майбутнього? Більшість людей — ні, звісно».

Де саме нині формується центр майбутнього, у деяких частинах світу відчувається менше. В інших, як-от у Польщі в ніч із 9 на 10 вересня 2025 року, коли Росія атакувала країну дронами, — більше. Яким буде майбутнє України після цієї атаки? А Польщі? А світу? Це лише чергова новина, яку час зітре на порох, чи подія, яка залишиться в історії? Відповіді — усі там, у майбутньому світі, який щодня закінчується і щодня починається тут, в Україні.

Індивідуальний хронометричний час і великий історичний час — той, із якого війна розповідає з майбутнього свою історію про наше тут-і-зараз, — не сумірні. Мир і війна, прокладаючи свої колії та маршрути через долі людей, без упину сперечаються за реальність. «Смерте, давай не сьогодні», — жартує мій друг-військовий про свій горизонт майбутнього. «Сьогодні не ти, відбій», — пише у вірші Вікторія Амеліна.

Війна, на відміну від людей, ніколи не спить, ніколи не зупиняється. Мир, біжучи з нею наввипередки, весь час задихається, не встигає, шпортається, знесилюється, раз у раз бачачи її стрункі ноги далеко попереду. Хоча на самому початку повномасштабного російського вторгнення в Україну час, здавалося, зупинився, застигши в безкінечному «24 лютого». Простір в Україні тоді почав рухатися, змінюватися з такою швидкістю й інтенсивністю, що ні психіка, ні мислення, ні свідомість просто не встигали укладати з цих змін бодай якусь послідовність. Лише один день року та війна як подія стали синонімами. Принаймні для 2022-го.

Перехід із мирного часу на воєнний у масштабі країни забрав не один день. Мабуть, точніше було б сказати, що цей перехід — досі процес, що стається, а не подія, що вже відбулася. Адже життя у двох режимах, війни та (ілюзії) буденності, сповнене не лише прямих воєнних загроз, а й емоційних проваль, у яких горювання і скорбота мають свій часовий плин. Щоб перемкнутися з однієї хвилі буття на іншу, людина щоразу потребує налаштування. У мене, скажімо, орієнтація в часі, як це буває з рухливістю суглобів після перелому, відновилася не цілком. Після 24 лютого 2022 року я навчилася орієнтуватися тільки в чомусь одному: або в датах, або в днях тижня. Те саме з подіями. Я пам’ятаю події як емоції, але не завжди можу відновити їхню послідовність чи місце в часі. Мої «раніше» й «пізніше» все ще потребують фізіотерапії та розпрацювання.

Пам’ять, яка формує відчуття часу, потерпає від російських атак і ударів не менше, ніж український простір. Індивідуальна, колективна, суспільна. Через війну пам’ять як критично важлива інфраструктура українського майбутнього теж береться тріщинами, розламується, кришиться, розлітається на друзки. Саме тому в Україні ведеться стільки роботи з документування, архівування й меморіалізації. Ця робота з пам’яттю надає російсько-українській війні структури й форми, а українському майбутньому — простору для самозбереження. Війну після її фактичного завершення ще потрібно буде виграти на полі оповіді, тож сьогоднішня жива пам’ять війни, яка ще не стала минулим, — мов джерело, довкола якого треба побудувати криницю.

Життя на межі з російським світом смерті зобов’язує. Зобов’язує ставитися до смерті не як до відкладеної у часі події (відкладеного майбутнього), а приймаючи власну скінченність тут-і-зараз так, ніби ця смерть уже відбулася, ніби майбутнє, в якому тебе фізично немає, уже настало, спонукаючи співвідносити кожен учинок, думку, вибір, слово й навіть емоцію не з ідеєю часу як лінії, планування й перспективи, а радше з ідеєю вічності, яка дивиться на тебе, зважуючи твою цінність і значущість. Це логіка зворотної перспективи, як у середньовічному іконописі.

Війна як стан екзистенційної невпевненості й невизначеності позбавляє спокою (ситуативного й фонового), а з ним — інерції та інертності. Час на війні — як тривожний рюкзак, вміст якого щодня потрібно перетрушувати й переглядати; це щоденна ревізія наявності цього часу й зусилля з усенсовлення тут-і-зараз. Попри те, що в це «тут», як і в це «зараз», росіяни можуть поцілити просто тут, просто зараз.

На війні переосмислення вимагає не лише кількісний час — час як хронос, а насамперед час ціннісний — час як кайрос. Тут згадується Горацієве «carpe diem»: «Лови день, якнайменше довіряючи майбутньому»; і біблійне: «Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!». Обидві формули в час війни набувають нового звучання.

Час, який війна спресовує до одного дня, до настання комендантської години як обмеження, що надає йому буквальної, а не уявленої, вимірюваності й опуклої форми, стає передовсім часом творення цінного, часом цінностей. У мирний час логіка життя одним днем передбачає, що завтрашній день є частиною формули. Якщо жити одним днем у час війни, завтрашнього дня в цій формулі немає.

На війні «carpe diem» — цей день у майбутньому з погляду зворотної перспективи, де він набуває цінності не як змагання із хроносом за кількість подій, не як спроба зірвати з дерева життя чимбільше плодів за один день, а як можливість протягом дня посадити бодай одне дерево.

Стосунки українців із майбутнім у час війни — це мислення садівника, який знає, що сам загрожений, що простір, в який він вкладає любов, час і зусилля, загрожені, що квіти й дерева, які він хоче виростити на українській землі, загрожені, а все ж продовжує копати, садити, поливати, підгортати, удобрювати, мульчувати, прополювати. Буквально й метафорично. Нью-йоркський літературний сад Вікторії Амеліної, наприклад, проростає есеями, що їх пишуть підлітки з Донеччини, міркуючи про майбутнє — своє та України.

Що і яким виросте в саду українського майбутнього, садівник може й не побачити, не дожити. Але з любові завжди щось та й проростає.

Ілюстрація: Женя Полосіна