Випуск 5. Майбутнє

У нашу хаотичну цифрову епоху на демократію чекає непросте майбутнє. Його визначатимуть не лише технології та геополітичні конфлікти, а й засадничий емоційний стан — самота. У ХІХ столітті мислитель Алексіс де Токвіль, аналізуючи сучасну демократію, писав про «самоту серця». З нинішньої перспективи майбутнє, можливо, залежатиме не тільки від того, як штучний інтелект чи соцмережі змінять інформаційний простір, а й від їхнього впливу на емоційну архітектуру демократії як такої. Авторка есею, міркуючи над цими питаннями, пропонує обнадійливе рішення: відбудова просторів безпосередньої міжлюдської взаємодії допоможе вгамувати загальний неспокій. Майбутнє демократії може залежати не так від нових винаходів, як від поновлення наших зв’язків.

У притчі Франца Кафки «Товариство» читаємо про п’ятьох людей, які не хочуть приймати до гурту шостого:

«Нас п’ятеро приятелів, одного дня ми вийшли з будинку один за одним, спершу вийшов один і став коло брами, за ним вийшов другий —точніше, ковзнув крізь браму, наче кулька ртуті, — і став коло першого, далі прийшов третій, потім четвертий, за ним п’ятий. І от уже ми всі стояли рядком. Люди почали звертати на нас увагу, тицяти пальцями й казати: «Оті п’ятеро вийшли з отого будинку». Відтоді ми живемо разом, та й жили б собі тихо-мирно, якби той шостий постійно до нас не ліз. Він не завдає нам ніякої шкоди, але дратує і цього досить: чому він до нас лізе, коли його сюди ніхто не кликав? Ми його не знаємо й не хочемо приймати до гурту. <...> Щось довго пояснювати було б майже тим самим, що прийняти його до свого кола, тому ми вирішили і не пояснювати, і не приймати. Хай як він копилить губу, ми відштовхуємо його від себе ліктями, та хоч скільки відштовхуємо, він щораз повертається».

Ця притча — лаконічна прониклива алегорія, що розкриває суть зрілого модернізму. Починається з начебто зрозумілої дилеми: не всі спільноти зобов’язані приймати нових учасників, надто якщо вважають тих надокучливими. Утім, у цьому разі й «шостий» не те щоб тягар, і між тими п’ятьма немає особливого зв’язку. Тут розгортається метафора сучасного суспільства, де люди зазвичай опиняються поруч одне з одним випадково: маючи мало спільного, вони не об’єднані ні справою, ні переконаннями, а тримаються купи за інерцією чи з байдужості. Не надто гостинний колектив. У Кафки «товариство» (в оригіналі Gemeinschaft) — це радше шість самітних фігур, що стоять поруч, аніж згуртована соціальна група.

Тема самоти, така типова для зрілого модернізму, цікавить довгу вервечку сучасних мислителів, кінорежисерів, митців і після Кафки. Наведу кілька свіжих прикладів. Фільм Спайка Джонза «Вона» про самотнього чоловіка, який закохується в операційну систему, — разюче актуальний сюжет у часи ChatGPT. «Розрив» — американський науково-фантастичний серіал про людей, які, потерпаючи від самотності, проходять за сприяння таємничої корпорації процедуру, що відокремлює спогади про роботу від особистих. «Пута смерті» — комп’ютерна гра Хідео Коджіми про світ, де панує фізична й емоційна ізоляція. Самотність визначає наш час — час «соціальних мереж», популізму та фейкових новин.

Але ж це було вже.

Історія ідей — дещо давніша — знає мислителя, який дуже ретельно дослідив це питання, цю характерну болячку сучасної форми демократії. Її цілковита й очевидна нагальність ніколи не виходила на яв так виразно, як у тому першому формулюванні, коли, за словами Якоба Буркгардта, цей мислитель — Алексіс де Токвіль — зачепив «фундаментальну струну».

Року 1840-го вийшов другий том праці Токвіля «Про демократію в Америці». Від появи першого тому минуло п’ять років. Цей час Токвіль провів у мандрах, зокрема в Англії, Ірландії та інших європейських країнах, щоб побачити на власні очі й порівняти їхні політичні та соціальні системи. Однак дата публікації — не єдина різниця між двома томами.

Поняття «звички серця», яке з’являється в першому томі, актуальне й досі. На думку Токвіля, звичка серця — це ані просто собі пристрасть, ані просто собі звичай. Це і те, і те. Йдеться про пристрасть, яка завдяки повторенню так глибоко вкорінилася, що стала практично несвідомою — стала рефлексом, сформованим громадянським вихованням через безпосередній досвід демократії. Токвіль пише, що звичка вправлятись у свободі — свободі об’єднання, свободі газетярства — так ґрунтовно вбудовує демократичну мобільність у життя громадян, що врешті в них виробляється нутряний опір найменшим авторитарним нахилам політиків.

Прекрасний образ демократії, сумніву нема. З цього ракурсу от-от і повіриш в ідеальне майбутнє, що його змальовує Токвіль: «Люди будуть цілком вільні, тому що будуть повністю рівні; і вони будуть цілком рівні, тому що будуть повністю вільні». Мабуть, тому «звички серця» й надихнули на появу стількох книжок. Сучасні дослідники американської демократії присвятили цьому поняттю не одну працю, вплітаючи його в обнадійливі уявлення, чим є демократія або — ще сміливіше — чим вона може стати. Серед таких книжок — «Звички серця» Роберта Белли та «Зцілити серце демократії» Паркера Палмера. Але цілком можливо, що ці дослідники — хай і мимоволі — доклалися до викривлення не тільки ідей Токвіля, а й сучасних уявлень про істинну природу демократії та її ймовірні межі.

Складність у тому, що звички серця є лиш одним з облич демократії. А точніше, частиною реабілітаційного проєкту, курсу лікування політичної системи, у серці якої — аж ніяк не спільнота. Токвіль пояснює: «Рівність вишиковує людей в один шерег, не встановлюючи між ними жодного взаємозв’язку». Цей образ разюче схожий на образ із притчі Кафки: люди живуть поруч, однак по суті між собою не пов’язані.

Насправді вихідна точка демократії — не «звички серця», а явище, яке тлумачі Токвіля здебільшого обділяють увагою, — «самота серця». На цю тему Токвіль розлого пише в другому томі праці «Про демократію в Америці». Другий том багато в чому принципово відрізняється від першого: він темніший, похмурий, песимістичніший у висновках.

Саме тут ми читаємо, що в демократії панує не віддана любов до рівності, а індивідуалізм — на початках лагідний, ледь уловимий. Це не палка й надмірна любов до себе на зразок егоїзму, а «почуття виважене й супокійне; воно спонукає кожного громадянина відокремити себе від безлічі подібних до себе й усамітнитися у своєму родинному та дружньому колі; створивши собі таким чином маленьке суспільство, людина радо зрікається турбот про суспільство в цілому». Індивідуалізм заснований на заздрості й страху і тісно пов’язаний із тим прагненням рівності, яке воліє тягнути інших униз, а не підносити всіх нагору. Індивідуалізм у такому розумінні неодмінно веде до ізоляції та самоти, зрештою вироджуючись в егоїзм. Відчуття слабкості — яке у випадку продуманого індивідуалізму з активною громадянською позицією слугує каталізатором співпраці — тут проявляється як безпорадність зі схильністю позирати в бік дедалі владнішої держави чи іншої сили, що за таких обставин перехоплює ініціативу. А далі рівність можливостей — визначне суспільне досягнення — поступається рівності взаємних образ і претензій.

Токвілів інтерес до політичних настроїв може здатися бентежним — надто для тих, хто сприймає політику суто з погляду партійних структур, політичного курсу й законодавчих рамок. У часи, позначені спалахами популізму й постпопулізму в усьому світі, філософія самоти багатьом видасться до болю непрактичною — непристосованою до суворих вимог підзвітності, правових реформ і щораз більших сподівань, що їх покладають громадяни на державу.

Проте індивідуалізм — чи то, словами Токвіля, самота — досі лишається головним і нездоланним осередком напруги в сучасній демократії, усюди й повсякчас, тож кожне нове покоління мусить з цією напругою мати справу. На нашу думку, самота, якщо не давати їй ради, вкотре і вкотре штовхає демократію в бік іншого режиму, теж заснованого на рівності, але докорінно відмінного. Ім’я йому деспотизм. Не те щоб люди конче любили деспотів на зразок Дональда Трампа, Реджепа Таїпа Ердогана чи Ярослава Качинського. Якраз навпаки: вони їх не люблять чи й узагалі зневажають. Та не в тому річ. Люди більше не відчувають приязні одне до одного — ось де проблема. За цим слідує розпад суспільства. Між людьми починають виростати бар’єри. Зрештою, цитуючи Токвіля, «деспотизм вибудовує поміж ними [людьми] бар’єри і роз’єднує їх» та «проголошує байдужість мало не громадянською чеснотою».

Можна виокремити три епохи демократичної самоти. Перша — у ХІХ столітті. Друга — у ХХ. І третя, в яку ми щойно ступили, — у ХХІ. Кожна епоха демократичної самоти вирізняється появою нової форми комунікаційних технологій. У контексті самоти технології відіграють багатогранну роль. З одного боку, це інструменти зв’язку між людьми; тобто просто знаряддя, застосування яких може мати геть різні наслідки. Технології можуть об’єднувати людей, які гуртом шукають спільних рішень, — і так сприяти появі інклюзивних спільнот, заснованих на розмаїтті. Але їх може бути використано й для того, щоб гуртувати людей проти інших — проти політичних ворогів чи меншин. В обох випадках люди вірять, що будують певну солідарність. Але ця солідарність тримається або на включенні, або на виключенні — як у тій притчі Кафки. 

Утім, також нові технології бувають провідниками егалітарних та інклюзивних ідей — як телебачення під час протестів 1968 року в США. Розвиток того чи того сценарію багато в чому залежить від морально-розумових якостей політичних і громадських лідерів. Тобто чимало важелів залишається в руках людей. Та все ж демократію визначають комунікаційні технології, яким випало панувати у відповідний історичний період.

У першу епоху самоти сучасної демократії — часи Токвіля, себто ХІХ століття — почала розвиватися не так масова преса, як преса політично заангажована. Варто нагадати, що коли з’являються нові комунікаційні технології на кшталт преси, суспільство до них не готове, широким верствам бракує навичок, щоб усвідомлено ними користуватися. Ці технології завжди революційні за своєю природою. Так повелося щонайменше з часів Ґутенберґа: винахід друкарства сприяв поширенню знань, зрештою привівши до наукової революції — а ще до контрреформації, релігійних воєн, наростання суперечностей, що визначило XVII століття як епоху сум’яття. Газети внесли свою лепту, однак памфлети й політичні клуби відіграли ще вагомішу роль в ідеологічній динаміці Французької революції. Доклалися вони певною мірою й до початку Епохи терору.

Утім, соціальні навички з часом розвиваються. Тож у середині XIX століття, коли Токвіль писав «Про демократію в Америці», преса більше не була революційною силою. Вона стала чимсь іншим: ліками від самоти серця. На думку Токвіля, лікувальних засобів насправді два, і першим є примноження інституцій-посередників — об’єднавчих структур, здатних згуртувати людей, які інакше лишилися б кожне саме по собі, плекати відчуття колективної діяльності й бути посередниками у взаєминах між громадянином і державою. У своїй праці Токвіль особливо акцентує на об’єднаннях як таких собі школах активної громадянської позиції. Четверта влада — на той час преса — відіграє не менш важливу роль. Газети, вважав Токвіль, мають унікальну здатність залучати окремих людей у спільний простір.

За наступні десятиліття картина докорінно змінилася. У 1930-х домінувала вже нова комунікаційна технологія — радіо. Поява радіомовлення мала революційні наслідки. Без радіо важко уявити єднання й масову мобілізацію за фашистського та нацистського режимів. Комунізм, надто пізньорадянський, теж активно використовував засоби масового мовлення для поширення ідеології. Однак авторитарні рухи не монополізували силу радіо. Цей медіум опанували й харизматичні лідери-демократи, зокрема Вінстон Черчилль, чиї виступи в ефірі радіостанцій підтримували дух і єдність британців у найтемніші моменти Другої світової. Радіо давало змогу прямо й персонально звертатися до мільйонів громадян, оминаючи звичні інституції-посередники та зміцнюючи культ особи.

Такий розвиток подій переконливо проаналізував французький політолог Бернар Манін. Він стверджував, що радіо — а згодом телебачення — дало поштовх для появи нової форми демократії, яку називав «демократією аудиторії». Від 1960-х років завдяки радіо й телебаченню кандидати в демократичних країнах змогли одразу з’являтися перед публікою, оминаючи політичні партії в ролі посередників.

Як і демократія преси, демократія аудиторії по-своєму дає раду з проблемою самоти. І робить це на кількох рівнях. По-перше, розбіжності поглядів між політичними гравцями приводять до появи об’єднань нового штибу — організацій, що приймають і просувають властивий цьому типу демократії порядок денний, зосереджений довкола етичності й рівності. Сюди належать групи, які захищають права жінок, право на легальний аборт, права меншинних спільнот, зокрема геїв і лесбійок. Тобто в демократії аудиторії ліками від самоти стає розквітлий третій сектор із широким спектром профільних громадських організацій.

По-друге, демократія аудиторії запропонувала альтернативну відповідь на самоту: постать медійного експерта чи експертки — коментатора, який тлумачить, чому певна проблема набула резонансу й поляризує суспільство, як саме вона накладається на ідеологічний конфлікт, які можливі наслідки. З цього огляду не дивно, що в такій моделі демократії політика ідентичності й права меншин посідають центральне місце. Серед розмаїття тем у соціологічних опитуваннях самі ці раз у раз викликали найсильніші колективні емоції. Тому й найліпше надавалися бути представленими публіці як основна вісь політичного розколу.

По-третє, особлива роль дісталася місцевій політиці. У цій формі політичного життя не домінують ані медійні експерти, ані стратегії, розроблені на основі соціологічних опитувань. Тут джерелом неминучого політичного розколу є конкретні практичні рішення — більш чи менш бажані або зручні для мешканців певного району. В умовах дедалі виразнішої поляризації місцева політика в демократії аудиторії слугує таким собі запобіжним клапаном — тут потреба зарадити самоті знаходить вихід в актах колективної, хоч і обмеженої в масштабі, організації: мешканці доглядають громадські сади, протистоять недобросовісним забудовникам, спільно розробляють проєкти ревіталізації міської інфраструктури.

Коли я пишу ці слова, ми вже ступили в нову революцію, яка трансформує комунікаційні технології, а з ними й наші демократії. Цю революцію рухають соцмережі та широкий доступ до штучного інтелекту.

Не йдеться про те, що новітні технології й методи вимірювання охоплень повністю витіснили старіші форми комунікації та демократію аудиторії. Ми спостерігаємо радше палімпсестну форму демократії, де співіснують різні логічні підходи й модальності, що накладаються одне на одне, а не послідовно одне одного змінюють.

Утім, як зауважує німецький дослідник цифрової демократії Ральф Шрьодер, особливого успіху в демократичних системах домоглися популісти. І все тому, що вміють обходити традиційні медіа. Замість покладатися на телебачення, радіо чи популярні газети, вони виступили одразу в інтернеті — де ніхто не вирішує, кому надавати слово, а кому ні, — і з початку 2010-х досягли там суттєвих результатів.

Таке «екуменічне» медійне середовище кардинально змінило суть ефективного політичного лідерства. В епоху демократії преси політичне лідерство стояло на чіткому класовому поділі: очільники партій мали завдання роз’яснити й закріпити цей поділ, відстоювати права соціальних класів, чиїми представниками виступали. У демократії аудиторії лідер дістав іншу роль: знаходити в суспільстві приховані лінії розколу, з якими виборці можуть — або не можуть — ототожнитися. Головним інструментом тут стало опитування громадської думки.

Проте в цифровій демократії своя формула. Партійні лідери мусять зважати на цифровий натовп — енергійне ядро свого політичного утворення. Цифрові натовпи продукують численні, інколи вкрай радикальні лінії політичних розламів. Наприклад, у багатьох країнах рухи проти вакцинації вимагають скасувати програми імунізації дітей, хибно пов’язуючи вакцини з аутизмом. У цифровій демократії лідери більше не мають монополії на визначення лінії розколу. Навпаки, часто вони змушені підлаштовуватися під лінії, що їх креслить цифровий натовп, — інакше ризикують цілковито втратити підтримку.

Нові медіа змінили й характер політичних партій. У демократичних країнах партії досі лишаються основними провідниками до влади, проте неабияк змінилися під впливом лідерів, які в соцмережах — мов риба у воді. Спершу цифрові партії були антисистемними платформами, які віддзеркалювали структуру, власне, соцмереж. Та це виявилося зайвим. Нащо будувати альтернативну платформу для незадоволених, якщо можна просто «хакнути» вже наявну велику партію для всіх і кожного? Нащо інституціалізуватись, як піратські партії чи італійський «Рух п’яти зірок», якщо можна використовувати неінституціалізовану енергію цифрового натовпу — скажімо, груп антивакцинаторів чи конспірологічних онлайн-мереж? Саме так вчинили Республіканська партія США на чолі з Дональдом Трампом, польська партія «Право і справедливість» після 2010 року та Соціал-ліберальна партія Бразилії під керівництвом Жаїра Болсонару. Поки партії все ще здобувають офіційну владу й формують уряди, у новітньому медійному середовищі влада належить тим, хто найвправніше сплітає в єдину мережу телебачення, радіо, пресу й цифрову сферу. Перемагає той, хто створить найчисленніший, найскладніший цифровий натовп із найбільш епатажними й гіперактивними осередками політичної онлайн-комунікації.

У XVII столітті Блез Паскаль сказав, що нарешті зрозумів причину всіх нещасть людства: людині несила всидіти спокійно, от у чому біда. Ми починаємо усвідомлювати, як суттєво соцмережі впливають на політику, але ще не цілком розуміємо, що однією ногою вже ступили в нову революцію — штучного інтелекту. І під її впливом цифрова демократія незабаром поступиться новій формі — гіперцифровій, або ж невгамовній, демократії.

Лібералам непросто змиритися з такою перспективою. Тож залишається шукати зустрічей з іншими як нової відповіді на самотність. Однак закликів до врегулювання соцмереж чи відмови від їх використання замало. Рішення має бути потрійним.

По-перше, потрібні простори для фізичних зустрічей. Вони вже існують: клуби для старших людей, громадські обговорення, батьківські комітети, ініціативні групи. Кожен такий простір, хай і недосконалий, дає змогу спілкуватися й домовлятися з іншими, спільно шукати компроміс, повертати собі відчуття громадянської суб’єктності. Особливої уваги вартують майданчики для примирення й розважливого діалогу. Вони рідко виникають самі по собі, переважно їх створюють фахівці, проте якщо такі простори добре продумані, то сприяють реальним змінам.

По-друге, треба працювати над медіаграмотністю. Соцмережі багатогранні. Вони можуть служити в інтересах як демократії, так і авторитаризму. Можуть привернути увагу до прав жінок, а можуть — до відтінків губної помади. Та все ж є надія, що люди обиратимуть мудріше, коли будуть обізнаніші з ризиками й перевагами цих платформ. Про ці ризики й переваги треба розповідати змалку, ще в школі, бо діти стикаються з технологіями задовго до того, як здатні зрозуміти їхнє влаштування. А наразі система освіти мусить працювати з тим, що є.

По-третє, певний потенціал дрімає в так званій «п’ятій владі». Дрімає, бо соцмережі підконтрольні приватним компаніям. Але демократичні зміни таки можливі: чітке регулювання, громадський контроль над алгоритмами, націоналізація найбільших платформ чи встановлення обмежень із боку держави. Такі заходи, певна річ, не обіцяють спасіння. Як бачимо на прикладі Америки, держава сама може опинитись у руках антидемократичних діячів, які користають із соцмереж у власних інтересах.

У такому разі рятівним колом можуть стати перше й друге рішення: зустрічі з людьми в реальному житті та медіапросвіта. Вони формують аварійну інфраструктуру для демократії, що потерпає від тиску, — демократії, що вкотре шукає способів подолати самоту серця.

Переклад з англійської Ганни Лелів.

Ілюстрація: Женя Полосіна