Випуск 2. Вода

Окрім фізичного задоволення від занурення у воду, плавання — це спосіб віднайти внутрішній спокій. Поки можеш плавати, то все більш-менш добре. Проте коли я спробував поплавати у воєнній Україні, жодні очікування не справдилися.

У подорожі я завжди беру із собою купальний одяг. Незалежно від місця призначення чи мети поїздки кажу собі, що неодмінно знайду воду — пляж, басейн, причал чи драбинку, щоб поринути у воду, як під ковдру, у пошуках спокою і комфорту. Від початку повномасштабного вторгнення Росії я не раз бував в Україні. Торік, одного зимового київського ранку, я вирішив поплавати в Дніпрі. Знав, що поверхня ще не замерзла. Хіба вода крижана, але жити можна. Поклавши в рюкзак плавки, рушник і шльопанці — на випадок, якщо берег не дуже приємний, — я вийшов із готелю.

Мушу зізнатися, зазвичай я не рвуся плавати в річках. Річки мене трохи лякають: вода темна, дно мулисте, ніколи не знаєш, на що там натрапиш, бо живність дуже відрізняється від морської, і я уявляю собі химерних, лютих, загадкових істот. Я довго працював у Багдаді, але так ніколи й не наважився поплавати в Тигрі, хоча з інших причин: річка була повна мерців, адже часто жертв громадянської війни рано-вранці без усяких церемоній скидали з мостів. Подейкували, що не можна їсти рибу з ринку, позаяк вона харчується трупами. Тож я плавав у своєму майже приватному басейні готелю «Хамра», прохолодному навіть у розпал задушливо спекотного літа, — ніхто більше ним не користувався. Намотував кола, аби змити з себе назбирані за день жахіття.

Але ось я в Києві. Вирішивши пройтися пішки й щільніше натягнувши шапку, я прибуваю на Верхній Вал, одну з головних вулиць, що ведуть до річки. Ніч видалася важка, з численними повітряними тривогами, які оповіщають про російські обстріли. Посеред ночі одна з ракет влучила в школу — на щастя, безлюдну. Як і багато українців, в укриття я не спускався, знервований, але водночас упевнений у здатності української армії відбити повітряну атаку. Проте того ранку на обличчях людей зчитувалася суміш гніву, втоми й страху — до такого все ж неможливо звикнути. Вулиця довга; таке відчуття, що я йду проти течії: ніхто не прямує до річки. Українська подруга порадила місце, де можна спробувати перевдягтися й зануритись, але нічого не обіцяла, бо «тепер ніхто більше туди не ходить».

Небо темно-сіре; іще не сніжить, однак відчутно, що неминуче почне. Дістаюся кінця вулиці, пішоходів тут уже немає. Попереду, за високими портовими будівлями, видніє річка. Треба придумати, як до неї протиснутись. Іду вздовж порожніх похмурих споруд. Мотивація забратись у відкриту воду ще не зовсім згасла. Знову ж таки, я пишаюся, що здатен плавати «будь-де, будь-коли, у будь-якій ситуації». Окрім задоволення від плавання, я шукаю внутрішнього спокою. Поки можеш плавати, то все (більш-менш) добре. Отже, ще є якесь життя, свобода, можливість линути й насолоджуватися цим. Поки є плавання, є й надія, каже мені мій плавецький мозок, незмінно накачаний ендорфінами, які вивільняються у воді — щедріше, ніж у будь-якій іншій приємній ситуації.

Утім, я не можу знайти вихід до води між ангарами під мостом. Відчуваю присутність води, але вона все ще занадто далеко, недосяжна, схована за портовими спорудами. Відчувати присутність води, але не бачити її — це найгірше. Так, немов між нами й щастям, між нашими очима й горизонтом звели стіну. Тоді міркую собі: як виглядає горизонт для українських солдатів в окопах? Як воно — сидіти в ямі, бачачи лише клаптик неба, часто заполонений російськими дронами чи ракетами?

Навшпиньки підходжу до воріт, щоби спробувати за них зазирнути. Навряд чи я побачу тут ворогів, мені нічого не загрожує, але відчуваю, що мій план стрімко ускладнюється... Блукаю так добрих пів години, не виявивши ані шпаринки. Усе видається застиглим у війні та її наслідках. Річка перестала бути просто річкою, хоч яка вона велична. Військові називають її «водною перешкодою», яку треба або захищати, або долати.

До речі, про військових: ось і вони. Раптом з’являється броньована автівка, тихо й рішуче. Суне прямо на мене. Я не зрушую з місця, повторюю жести, які тіло завчило напам’ять за роки роботи репортером і уникання пострілів. Розводжу руки від грудей, показуючи, що нічого не тримаю. Трохи розставляю ноги, аби дати сигнал, що не маю наміру нікуди тікати. І, попри побоювання, широко всміхаюся, демонструючи дружню, а насамперед — незагрозливу поведінку. Я добре знаю, що в настороженого солдата під прицілом не буває друзів, лише підозрювані.

Військовий відчиняє пасажирські дверцята, поправляє зброю, перекидає її на лівий бік, щоби була на видноті. Чоловік тридцяти з лишком років, з елегантними, гарно підстриженими вусами. Українською мовою він просить мене пред’явити документи. Я відповідаю англійською, прошу вибачення, що не розмовляю його мовою, але той чудово мене розуміє і береться уважно вивчати мій паспорт, прескарту й акредитацію від ЗСУ. Його колеги підозріливо дивляться на мене з авто. Військовий дуже спокійно обертається до них і пояснює, певно, що все гаразд і я журналіст. Утім, він не змінює інтонації, не всміхається і повідомляє, що це «військова» територія, мені тут нічого робити, тут немає на що дивитися, і пішоходам тут ходити заборонено. Його цікавить, що я тут роблю, це зрозуміле питання. Очевидно, виглядаю як дурень, але вирішую бути відвертим і не брехати. «Шукаю, де б поплавати в річці». Його погляд коливається між суворістю й сміхом. Солдат дивиться на мене напружено, зважуючи, чи я божевільний, чи, ще гірше, шпигун, замаскований під божевільного.

На підтвердження своїх слів запитую, чи можна показати речі в рюкзаку. «Так». Розстібаю рюкзак, дістаю плавки, дещо «технічний» рушник, який не займає багато місця, і шльопанці. Військовий обертається до побратимів і, сміючись, каже, що в мене справді є плавки... Дуже чемно віддає мені документи і з усмішкою повідомляє, що це «військова зона, купання заборонено». Я почуваюся безглуздо й недоречно перед цими чоловіками у формі, які ввічливо з мене сміються. Тут війна взагалі-то.

Деінде в інших краях — в Іраку, Ізраїлі, Південній Америці, навіть в Афганістані — плавання мене розраджувало. Дарувало нечувану насолоду від занурення, бодай на кілька хвилин, у воду, яка омиває очі й душу, розслабляє тіло, притлумлює тривоги. Солона чи прісна, обрамлена бортиками басейну чи безмежна океанська, тепла чи холодна, важка чи легка (так, деякі води важчі за інші), схвильована чи спокійна, вода допомагає забути про війну, крики, гнів, сирени, о́брази, які надто чіпко закарбувалися на сітківці. Іноді я думаю, що якби всіх учасників війни, а особливо агресорів, змусили плавати, вони були б менш жорстокими. Плавання дає змогу лишити злість чи сумніви на дні, знайти відповіді на питання, які здавалися екзистенційними, але виявилися всього лиш дрібними негараздами.

Видання по всьому світу, які мають розкіш писати про мир, радість, красу й рішення щоденних проблем, ті, які не інформують про рутину війни, голод і глобальне потепління (думаю, такі ще є), регулярно публікують статті, покликані допомогти простим смертним покращити свій стан. Зазвичай ідеться про чудодійні рецепти на рослинній основі, дихальні вправи, масажі, відвари, теплі ковдри, фрукти й овочі.... широкий спектр засобів. Але через незнання (от бідолахи) вони рідко згадують про плавання, просте плавання поза всякими змаганнями, без перегонових надзусиль чи страху не витримати тренування до кінця.

Море — це, звісно, інша річ, там немає ні кахлів, ні доріжок. Зате є щипка солона вода, хвилі, глибина, ніжне плескання довкола обличчя, дієвіші від усяких еліксирів для омолодження шкіри за завищеними аптечними цінами. Як казала моя бабуся — а вона плавала тричі на день, влітку і взимку, в холодних водах Бретані, — «c’est ravigotant» (це бадьорить). Лікарі мають прописувати плавання.

Досі нерухомий перед військовим, я усвідомлюю, що сьогодні не отримаю своїх ліків для тіла й душі. Складаю свої речі в рюкзак і розвертаюся. Військовий сідає назад в автівку, і я відчуваю, як вони чекають, коли я піду з кінцями. Рішучим, розсердженим кроком, не озираючись, я рушаю в бік вулиці, яка веде в центр. Раптом чую, як мене наздоганяє авто. Схвильований, заспокоюю себе, що, може, вони засумнівалися і хочуть від мене більше пояснень. До мене під’їжджає великий джип, водій опускає шибку, продовжуючи їхати в моєму темпі. «Знаєш, тобі треба в Одесу. Я звідти родом. Ми тут гиготимо, але я тебе розумію. Сам там плаваю, цілий рік. Вранці взагалі краса. Гарного дня, будь обережний, зараз воєнний час». Джип набирає швидкість, солдат усміхається мені й піднімає великий палець — підбадьорливий жест колеги-плавця.

Якщо ви колись по-справжньому захопитеся плаванням, то дізнаєтеся секрет затятих плавців. Ви потрапите у світ, де люди впізнають одне одного, хоча й не знайомі. Рано-вранці посеред зими побачите, як столичною вулицею йде чоловік із невеличкою сумкою чи просто пакетом із супермаркету. Іде жвавою, пружною ходою, з простою метою та усмішкою, що вже виказує насолоду, з якою він одним із перших, о сьомій ранку, зайде в басейн. Ви знатимете, що у нього в сумці: плавки, рушник, окуляри. І знатимете, що в нього на думці: передчуття втіхи від чергового прийому свого здорового наркотика. Або, може, ви натрапите на жінку в ліфті: волосся ще трохи вологе, обличчя водночас умиротворене й бадьоре, попри легенький, ледь помітний відтиск навколо очей — слід від плавальних окулярів. Ці люди, у такому ж одязі, з такою ж усмішкою, поглянуть на вас із розумінням, упізнаючи «свого», і в очах промайне: «Ти знаєш». Тоненька ниточка, що пов’язує плавальних наркоманів, помітна лише посвяченим, однак міцна й повна радості.

Тож одного дня я неодмінно поїду плавати в Одесу. У мирні часи.

Переклад з англійської Юлії Куліш

Ілюстрація: Анна Іваненко