Випуск 4. Архів

Архів Рінґельблюма, також відомий як архів «Онеґ Шабат», — одне з найважливіших зібрань документів про Голокост, створене таємно у Варшавському гетто. Починаючи з 1940 року, група науковців, письменників, учителів і громадських діячів на чолі з єврейським істориком Емануелем Рінґельблюмом збирала щоденники, листи, офіційні документи, плакати, малюнки й есеї — безпосередні свідчення про життя в гетто. У 1942–1943 роках, розуміючи нагальність збереження своєї праці, команда закопала тисячі документів у металевих ящиках і молочних бідонах — зі сподіванням, що колись їх буде віднайдено. По війні частини архіву дістали з-під руїн Варшави. Частина залишається зниклою донині.

Ми розпитали директорку Музею Варшавського гетто, історикиню Катажину Персон про неосяжну історію цього архіву — значущого свідчення про опір, що виявлявся в документуванні й прагненні зберегти пам’ять перед лицем геноциду.

Розкажіть про ключові події у 86-річній історії архіву «Онеґ Шабат».

Великою мірою все почалося ще до війни зі змін у концепції та дослідженні єврейської історії, з роботи інституту єврейських досліджень YIVO, з яким Рінґельблюм був тісно пов’язаний. Але сам архів почався з нотаток, які він став писати з приходом війни, явно призначених слугувати майбутнім історикам — зокрема, ймовірно, і йому самому, — які писатимуть про Голокост і воєнний період у Польщі. Ми знаємо, що багато людей так робили. Однак Рінґельблюм вирізняється тим, що дуже швидко усвідомив: аби зібрати повну історію Варшавського гетто, потрібна набагато більша група людей із різноманітними навичками. Так і було започатковано архів — приблизно тоді ж, коли гетто замкнули на вихід, у листопаді 1940 року.

Місією архіву було не лише документування, а й створення джерельної бази про Варшавське гетто для майбутніх істориків. Просто-таки заворожує, якою широкою з погляду методології задумувалася ця база. Команда умисно зверталася насамперед до людей, чиї голоси були нечутними, чиї історії раніше, особливо після початку війни, недостатньо висвітлювались. Рінґельблюм свідомо звертався до жінок і до людей на найнижчому щаблі соціально-економічної драбини. Але також до тих, хто були на вершині, однак громада зневажала їх як колабораціоністів, контрабандистів або членів юденрату та єврейської поліції. Ми знаходимо й голоси колишніх політиків, біженців, дітей. Неймовірно цікаво та нетипово, що ці свідки не пасивно передавали історії, а брали активну участь у творенні наративу. Часто їм давали можливість розповідати свої історії так, як вони хотіли. Архів Рінґельблюма дуже точний методологічно: команда використовувала цілу низку опитувальників, різні добре структуровані способи збирати історію. Це дуже чітко простежується, наприклад, у свідченнях жінок, які зібрала Цецилія Слапакова: вона давала їм змогу розповідати свої історії так, як вони хотіли. Також учасники команди архіву дозволяли людям заглиблюватися в життя, яким те було до війни. Для багатьох — особливо тих, хто в гетто вкрай зубожів, — це була психологічна можливість повернутися в довоєнний період, змалювати себе як «звичайних людей», «нормальних» жінок, які вели «звичайне» життя, доки його не було зруйновано.

На першому етапі архівної роботи стояла мета зібрати матеріали про всі аспекти життя в гетто — іноді з критичним підходом. Рінґельблюм хотів створити якомога повнішу картину життя спільноти в умовах надзвичайного тиску. Він свідомо не відкидав деяких «темних» моментів: соціальних конфліктів, недостатньої згуртованості громади, розпаду сімей, краху соціальних структур. У якийсь момент стало зрозуміло, що ці документи буде передано майбутнім історикам, і не факт, що люди, які їх збирали, їх аналізуватимуть, адже команда могла не вижити. Це особливо героїчно — свідомо змальовувати свою спільноту не лише з позитивного боку. Дещо команда фіксувала свідомо в надії, що винні в злочинах і проступках колись постануть перед правосуддям. Рінґельблюм про це писав. Наприклад, деякі матеріали показують жорстокість єврейської поліції, і записи свідчать, що він вважав поліціантів винними. Однак здебільшого ним рухало бажання задокументувати різнобічну діяльність спільноти й описати людей, які діяли.

А свідчення політичних або ідеологічних опонентів? Чи враховував архів голоси нацистів або колаборантів?

Це підводить нас до другого етапу архівної роботи, коли група «Онеґ Шабат» запустила проєкт «Два з половиною роки». У січні 1942-го вони почали методологічно записувати зібрані свідчення. Відбувся перехід від концепції до власне писання історії. Вони створили схеми, шаблони для різних потреб. Завдяки цьому ми бачимо, які теми вони хотіли охопити, наскільки всебічним усе це задумувалося. Команда записувала й неприємні для себе історії. З щоденника Рінґельблюма ми бачимо, що він був дуже принциповою людиною з чітким світоглядом. Він цілком свідомо включав свідчення людей, з якими не погоджувався. Він проводив інтерв’ю з євреями-поліціантами, де ті намагалися захищатися чи показати свою діяльність у певному світлі. Нотатки Рінґельблюма про них дуже негативні, але в архіві є свідчення всіх сторін.

Стосовно жінок у Рінґельблюма була виразно традиційна позиція. Наприклад, у першому нарисі про те, як слід вивчати жінок у гетто, він говорить про них або як про господинь, або як про героїнь. У його баченні жінки під час війни діють надзвичайно героїчно, коли беруть на себе домашні справи, переймають обов’язки відсутніх чоловіків, а водночас у той чи інший спосіб уберігають сім’ю, жертвують собою заради дітей. Проте дослідження Цецилії Слапакової, про яке я згадувала, зовсім інакше. Вона дивилася на жінок із позиції жінки, а також як людина з довоєнним досвідом соціальної роботи й гостросоціальної журналістики. У її баченні жінок у гетто нічого героїчного немає. Вона описувала їх такими як є, з усіма їхніми вадами, помилками, усіма рішеннями, які вони приймали з різних, не завжди героїчних причин. У дослідженні вона майже не вживала слова «героїзм». Можливо, тільки раз, коли писала, що кожне рішення жінки є героїчним, тому що виживання — це героїзм. Однак погляд Слапакової на героїзм цілковито відмінний від погляду Рінґельблюма. Дуже сумніваюся, що він, скажімо, вважав би героїзмом секс-роботу. А вона вважає. Вона писала про жінок, які вдавалися до секс-роботи, щоб прогодувати свої сім’ї, аж ніяк не засуджуючи, говорячи про секс-роботу як спосіб впоратися з реальністю.

Однак деяких голосів в архіві справді бракує — голосів релігійних євреїв, наприклад. Є, звісно, проповіді рабина Калонімуса Калмана Шапіро. Є тексти рабина Шимона Губербанда про нищення релігійного життя. Але цього замало, особливо враховуючи роль духовності в спільноті. Релігійні голоси в архіві геть малопредставлені. Можливо, це закономірно, адже свідчення збирали люди з оточення Рінґельблюма.

Третій етап командної роботи полягав у тому, щоб інформувати світ, стати інформаційним центром для всіх гетто в окупованій нацистами Польщі й не тільки. Інформацію про Голокост поширювали підпільними мережами як у Польщі, так і за кордоном. Рінґельблюм був активістом іще до війни. По суті, активізм для нього був важливішим за роботу історика. Можливо, він якось поєднував ці дві ролі, але, думаю, він усвідомлював свою силу в активізмі. Коли інформація про Голокост, а насамперед про операцію «Райнгард», у 1942 році починає доходити до союзників, він явно ставить активізм у найвищий пріоритет. Цей архів — не просто пасивне сховище, а те, що формувало світ. Команда вірила, що світ зреагує, що хтось щось зробить, що найбільша єврейська громада в Європі не може отак просто зникнути. З нинішньої перспективи ця надія, за яку вони трималися, — особливо якщо знати, як виразно вони бачили, що відбувається довкола, як чудово володіли інформацією, — справді надзвичайна. У листопаді 1942-го вони все ще закликали міжнародний Червоний Хрест приїхати в Треблінку, а міжнародну спільноту — визначитися з позицією, і вони вірили, що це щось змінить.

Автори архіву Рінґельблюма часто проголошували: «я хочу, щоб світ знав», «якщо люди знатимуть, то покладуть цьому край». Тут «знати» означає не просто поінформованість або визнання, а заклик до дії. Нам відомо, що документування воєнних злочинів чи оприлюднення свідчень жертв не завжди викликає реакцію світової спільноти. Мотивацію архівістів «Онеґ Шабат» описували як прагнення «стати каменем, який зупинить колесо історії». Чи можуть архіви безпосередньо впливати на сьогодення?

У червні 1942 року Рінґельблюм прямо посилався на перший репортаж BBC про звірства нацистів проти євреїв у Польщі, створений на основі документів, які було передано через польський уряд у вигнанні в Лондоні, а зібрала їх група «Онеґ Шабат». Він писав у щоденнику: «Це кінець Голокосту, бо світ про це знає. BBC про це говорить». До червня 1942 року він вважав: усе, що відбувається, може відбуватися тому, що світ не знає. Тепер світ дізнався. Тож він думав, що вже кінець. Як нам відомо, це не справдилось. Але тоді Рінґельблюм твердо вірив, що цей репортаж направду все змінить.

Доволі цікаво поміркувати, якою мірою архів створювався з думкою про майбутнє. Наприклад, чи команда писала, орієнтуючись на освітню мету, чи сприймала архів як те, що в майбутньому могло б служити людям, пропонувати уроки з гетто, допомагати в побудові кращого суспільства. Вони вели довгі дискусії, як бути з дітьми, позбавленими шкільного навчання, як давати з цим раду в повоєнному світі. Ще вони багато думали, якими будуть польсько-єврейські взаємини після війни. Про це розмірковував письменник Абрахам Левін і чимало інших: як суспільство впорається, як функціонуватиме? Вони намагалися запропонувати відповіді, підказки на допомогу тим, хто згодом віднайде архів і скористається ним, щоб винести уроки з війни і, можливо, краще зрозуміти вцілілих, знаючи, через що вони пройшли.

У цього архіву безліч функцій. Одна з них, звісно, — безпосереднє документування для потреб майбутніх трибуналів, щоб притягнути злочинців до відповідальності. Але також, як на мене, багато з цих документів мають практичне застосування, допомагаючи будувати краще майбутнє суспільство.

Коли команда Рінґельблюма вирішила, що треба сховати архів? На початку повстання у Варшавському гетто?

Перше рішення було ухвалено під час депортації в серпні 1942-го: вони зібрали так звану «Першу частину» архіву й сховали на вулиці Новоліпки. «Другу частину» сховали на початку лютого 1943-го. Варшавське повстання мало ось-ось початись, але ще ніхто про це не знав. Більш вирішальним було наближення повної ліквідації гетто, про яку люди знали й готувались як могли. Дехто — зовсім невеличка група — планував озброєну боротьбу. Переважна більшість думала, як сховатись, як підготувати схованки. Тобто вони зосередилися на виживанні, й тоді було сховано архів.

Коли архів було віднайдено після війни, він почав відігравати зовсім іншу роль. Власне, багато ролей. Він почав слугувати політичним і пропагандистським цілям. Архів став сполучною ланкою з життям у гетто — неймовірно складною, адже непросту історію, яку він оповідав, не завжди приймали. Хоча, може, «приймати» тут недоречне слово. Архів не міг задовольнити потреби вцілілих: ані духовно, ані емоційно, ані політично. Як дати раду з такою неймовірно складною історією? Що з цього ти приймаєш як частину своєї власної історії, як саме приймаєш? Чи знаєш, що з цим робити? По суті, архів почасти замовк, тому що його голоси було некомфортно слухати. Ми говоримо про Польщу 1946 року, тож ідеться не лише про «комфорт», а й про порятунок власного життя.

Треба також пам’ятати, що архів Рінґельблюма було використано в 1968 році з політичною метою, коли комуністичний режим посилався на його частини у своїй антисемітській кампанії. Ті частини, що про єврейську поліцію та єврейську «участь» у депортаціях. В архіву Рінґельблюма непроста доля.

Зараз триває масштабна робота над кількома науково опрацьованими томами архівних документів англійською мовою. Це вже другий великий видавничий проєкт, пов’язаний з архівом Рінґельблюма: наприкінці 1990-х група дослідників збирала й опрацьовувала врятовані матеріали польською. Розкажіть, будь ласка, про підготовку цих видань.

Це чудовий проєкт, ініційований у 1990-х Єврейським історичним інститутом. Як я вже казала, по війні було опубліковано лише окремі частини архіву Рінґельблюма. У Польщі багато матеріалів зазнали суворої цензури на двох рівнях. Перший рівень — це стандартна цензура комуністичного режиму, через яку проходила кожна книжка. Другий — це самоцензура, до якої вдавались упорядники з різних причин. Вони вирішили вилучити певні аспекти воєнного досвіду громади з огляду на контекст єврейського життя в повоєнній Польщі. Фактично жодну частину не було опубліковано в цілості. Цензуровані видання польською та їдишем, які вийшли в Польщі, стали основою для закордонних публікацій. Тож англо- та франкомовні версії записів Рінґельблюма ніколи не були повними.

Отже, у 1990-х роках виникла ідея опублікувати архів Рінґельблюма в цілості. І її було втілено. Ми також додали академічний апарат. То було величезне завдання, понад сімдесят залучених — редактори, перекладачі, науковці. З архівними матеріалами працювалося дуже важко. Часто вони були погано збережені, з переплутаними сторінками, рукописними нотатками одночасно двома чи й більше мовами (польська, їдиш, іврит, німецька). Упродовж багатьох років до цих джерел не було доступу. Тож навіть просто все це прочитати, розшифрувати, за потреби перекласти — уже величезний обсяг роботи.

Польське та англійське видання побачили світ 2017-го. Надзвичайно важливо, що збережена частина архіву тепер доступна англійською і що тепер вийшло й академічне видання. Чимало з опублікованих джерел не завжди легко читати широкому загалу — як-от офіційні документи. Однак там є й тексти, які читати дуже цікаво: скажімо, щоденники. Ми вирішили видати дещо з цих документів окремо, у доступнішій формі.

Чого архів Рінґельблюма може навчити сучасних документаторів з усього світу? Які уроки дати тим, хто ризикує впасти у відчай і розчаруватися, бо, можливо, їхня робота буде втрачена, ніколи не досягне своєї мети, не виправдає надій?

Важко сказати, тому що архів Рінґельблюма зберігся суто випадково. Якби він лежав на якісь десять метрів далі, то, можливо, ніколи не був би знайдений, якби Герш Вассер помер під час війни — точно ніколи не був би знайдений. Хоча на шляху до віднайдення архіву було так багато маленьких щасливих збігів, що й не скажеш із певністю, буцім та знахідка — суто випадковість.

Але, можливо, архів не обмежується документами чи уроками на майбутнє; важить і те, як він змінив життя людей, які його створювали, як вплинув на останні роки їхнього життя, — хіба ж ні? Робота в архіві, створення архіву, можливо, були не менш значущими, ніж ті знайдені аркуші паперу. Цей архів — не лише архів. Архів Рінґельблюма свідчить і про людей, які його створили. Нам є що почерпнути з їхньої неймовірної хоробрості, з того, як вони давали раду зі складністю своєї спільноти. Можливо, доти це ще нікому так добре не вдавалося. Виявляти таку виняткову відвагу, чесність, порядність, писати про такі непрості аспекти життя своєї громади, зберігати це все для майбутнього. Те, чим ви аж ніяк не пишаєтеся, те, що може спричинити негативне ставлення до вашої громади по війні. Члени «Онеґ Шабат» ризикували життям, щоб зберегти історії про людей, з якими іноді взагалі не погоджувалися. Архів Рінґельблюма такий вагомий, цінний, широко читаний, тому що висвітлює ситуацію в усій її складності. Ось цього, думаю, ми можемо навчитися в його творців.