Випуск 5. Майбутнє

Як дикі гриби можуть допомогти нам переосмислити виживання, цінності та взаємозалежності? Американська антропологиня Анна Цзин у книжці «Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму», виданій цьогоріч в українському перекладі, досліджує світ через популярний у японській кухні гриб мацутаке. Її текст — поліфонічна подорож ландшафтами, що спустошені капіталізмом, війною та екологічними катастрофами, проте сповнені несподіваного життя й співпраці. Мацутаке, який протистоїть культивації та успішно співіснує з іншими видами, тут стає символом спротиву й можливості життя після великих потрясінь.

Робота антрополога схожа на збирання грибів: вирушивши в ліс, грибник може знайти багато грибів, а може не знайти жодного. Американська антропологиня Анна Цзин, авторка книжки «Гриб наприкінці світу. Про можливість життя на руїнах капіталізму», якось зауважила, що антропологи, на відміну від дослідників в інших дисциплінах, у процесі польової роботи можуть знайти відповіді на запитання, яких доти й не здогадалися б ставити.

Гриби визначили структуру самої книжки, де в передмові Анна Цзин пише: «Я хотіла, щоб структура нагадувала розсипи грибів, які витикаються після дощу: ось ми знаходимо скарб, ось огортає спокуса шукати далі, ось усього завжди виявляється занадто багато». У тексті й справді багато всього: з одного боку — дослідження індустріальних ландшафтів, глобалізації, економічної непевності; з іншого — тема важливості міжвидових взаємодій. Гриб із назви книжки — це не ядерний гриб (хоч і про нього буде згадка); авторці йдеться про те, що зачарованість модернізацією та прогресом залишила по собі екологічне спустошення: наприкінці світу опинилися всі ми. У цих руїнах особливо важливою стає співпраця, зокрема й міжвидова. Дослідження Анни Цзин справедливо вважають новаторським за те, як уміло вона поєднує академічність і особисті історії респондентів. При цьому особисті й наукові свідчення Цзин не ієрархізує: усі форми пізнання для неї однакові цінні. Так само авторка уникає ієрархізації людських і нелюдських історій, а натомість переплітає їх у тексті, нагадуючи, що жоден вид не існує сам по собі.

Анна Цзин пише не про всі гриби нараз, об’єктом дослідження вона обрала мацутаке — вид, надзвичайно важливий для японців, який росте також у Китаї, США, Бутані, Туреччині, Фінляндії, Швеції та інших країнах. Відстежуючи глобальні ланцюги постачання мацутаке, авторка спостерігає чимало культурних, політичних, соціальних нашарувань. Мацутаке — напрочуд продуктивна стартова точка дослідження: цей гриб, можна сказати, ласий на події. Для життя він обирає вирубані, спустошені ліси, адже на ділянках із багатшим ґрунтом не може конкурувати з іншими грибами. У тих самих місцинах оселяються сосни, які в благополучніших лісах теж не знаходять собі місця. Тож сосни — одвічні компаньйонки мацутаке, і мацутаке не просто ростуть на цих деревах, а й допомагають рости їм, підживлюючи ґрунт. Існування обох видів уможливлене їхньою співпрацею, яка позитивно впливає на життя цілого лісу.

Через здатність мацутаке до співпраці Анна Цзин розвиває думку, що «людство не зможе вижити, просто розтоптавши всіх інших». Описуючи зіткнення різних способів життя, авторка часто послуговується поняттям асамбляжу, який для неї завжди поліфонічний: різні ритми, світотворчі проєкти людей та інших видів. Сезони збирання грибів, продажу тощо — це ритм індустрії, під який підлаштовуються люди. Авторка також каже, що поліфонічна музика, де одразу кілька мелодій співіснують одночасно, допомогла їй зрозуміти, що люди — не єдині áктори зі своїми світотворчими проєктами. Та й світотворчість неможлива без співпраці: звичайнісінький сад змінюється завдяки втручанням грибів, рослин і людей, які діють нарізно, проте врешті окремішність їхніх дій породжує щось спільне.

Власне, історія мацутаке в книжці теж поліфонічна: її оповідають грибники й дослідники, проте Цзин не обмежується людською перспективою. Вона пробує уявити ландшафт як простір, що не вичерпується людськими висловлюваннями, тому свої історії оповідатимуть також тварини, дерева й паразити на кшталт соснових нематод.

Світотворчі проєкти різних áкторів розгортаються в книжці одночасно, неієрархізовано, з акцентом на їхній переплетеності. Осмислюючи ці взаємозв’язки, Анна Цзин уживає поняття забруднення, яке саме по собі є запрошенням до співпраці завдяки потенціалу до трансформацій; важливе тут також поняття латковості, запозичене з ландшафтної геології та модифіковане. До цього концепту авторка звертається в більшості своїх досліджень: навіть антропоцен у її розумінні латковий. Латковість індустріальних проєктів зумовлена тим, що екологічні зміни відбуваються на певній території (наприклад, вирубування ореґонських лісів), тоді як в інших місцях зміни будуть іншими. Цзин пише, що, досліджуючи мацутаке, постійно опиняється серед латок, «тобто мозаїки відкритих асамбляжів переплетених життів, де кожне життя перегукується з іншими темпоритмами і просторовими сюжетами».

Ключ до способу оповідання Цзин — есей Урсули Ле Ґвін «Теорія красного письменства як сумки», цитований у книжці. Ле Ґвін міркує, як абсурдно зводити всяку історію суто до конфлікту, де умовний герой, щоб вижити, має когось здолати — зазвичай убивши. Західна попкультура теж трактує виживання як таке, що передбачає підкорення. Драматургія документальних фільмів про тварин часто побудована на сюжеті, коли хижак вичікує жертву, сильніший намагається поглинути слабшого. На сучасне уявлення про природні зв’язки як антагоністичну боротьбу за виживання неабияк вплинув дарвінізм (чи то його поширена інтерпретація), а також Просвітництво з його сприйняттям природи як пасивної сутності, яку треба підкорювати. На противагу оповідям про вбивства Ле Ґвін наводить оповіді про життя, що їх символізує кошик або сумка, куди можна покласти щось їстівне, корисне, красиве. Змістивши увагу з конфлікту, ми в змозі зосередитися на відстеженні й колекціонуванні різних історій. Розповідаючи історії, Анна Цзин закидає в метафоричний кошик не лише гриби, а й супутні наративи.

Приховані співпраці можна віднайти в усьому — наприклад, у книжках, як-от у книжці Анни Цзин. Авторка з великою ніжністю пише про людей, з якими їй випала нагода поговорити під час дослідження мацутаке: мовляв, їхня любов задавала їй керунок. У передмові до книжки «Навіщо живе гриб: мацутаке і як вони творять світи» Майкла Гетевея, учасника групи з вивчення мацутаке, Анна Цзин пригадує, як вони з колегами спершу недооцінили масштаб дослідження, і тому запитує: чи гриби творять світ? Гетевей, як і Цзин, відмовляється вбачати в людях єдиних активних діячів у світі: гриби в його тексті постають і дослідниками, і творцями розмаїтих зв’язків — із ґрунтами та рослинами.

Інша учасниця групи дослідження світів мацутаке, про яку часто згадує Цзин, — Шіхо Сацука, яка наразі ще працює над власним текстом. Вона, японка, зосереджується на контексті Південно-Східній Азії. Для японської культури мацутаке особливо значущий: у Середньовіччі його підносили богам, аристократи дарували гриби одне одному (згодом цю практику перейняли й інші верстви населення), його аромат асоціюється в японців з осінню. Утім, 90 % мацутаке, що його споживають у Японії, імпортовано з інших країн. Власні врожаї суттєво скоротилися із занепадом сатоям — традиційних сільських ландшафтів, де ліси співіснують із рисовими полями.

Можна було б припустити, що мацутаке спонукає людську співпрацю через створення плантацій для масового вирощування на продаж. Проте ні, цей гриб на плантаціях не росте, що пояснює високу ціну й привабливість для збирачів. Аби повернути мацутаке, у Японії намагаються відродити сатоями, яким, на відміну від плантацій, властива різноманітність, а не екологічна спрощеність. Шіхо Сацука познайомила Анну Цзин із людьми, які втручаються в ландшафт, щоб посприяти подальшій появі мацутаке. Залучені в проєкт ревіталізують не тільки ландшафт, а й взаємини з ним і між собою. Це теж відрізняє сатоями від плантацій: робота в сатоямах поглиблює зв’язок людини й природи, тоді як плантації передбачають експлуатацію природних і людських ресурсів.

Велику роль у сприйнятті мацутаке відіграє ностальгія. Поміж збирачів мацутаке в Ореґоні є американці японського походження, яким цей гриб нагадує про історичну батьківщину, формуючи зв’язки між поколіннями. Водночас в інших азійців, які живуть у штаті, свої асоціації. Коли Анна Цзин опитувала емігрантів із Південно-Східної Азії, які потрапили до США після американського воєнного втручання в Індокитаї та подальших громадянських воєн, — камбоджійців, в’єтнамців, лаосців, мʼєнців, хмонгів, — їхні відповіді про гриби зводилися до війни. Аналогічно з американськими ветеранами індокитайських війн. «Коли вони збирають гриби, Лаос накладається на Ореґон, а війна на полювання», — пише авторка.

Тут для Анни Цзин неабияк важить взаємодія з простором: ореґонські ліси нагадують грибникам про ліси на батьківщині, тож, збираючи гриби, вони можуть почуватись удома. Звідси виринає ще одна важлива категорія — свобода, яку чимало респондентів відчувають і в рідних лісах, і в новій для себе країні. Тієї ж свободи прагнуть ветерани, проте їм, імовірно, йдеться передусім про свободу від чинників, які можуть спровокувати воєнні спогади. Бажання зцілитися від пережитого парадоксально перехрещується з перепроживанням війни.

Бум збирання мацутаке в Ореґоні почався в 1980-х. Торговцям довелося шукати постачальників деінде, коли європейські гриби стали забруднені після Чорнобильської катастрофи. Згубний вплив радіації поширювався між видами: вона отруювала не лише людей, а й тварин і ґрунти. Анна Цзин — також одна з кураторок мультимедійного проєкту «Дикий атлас: більш-ніж-людський антропоцен», присвяченого створеним людьми інфраструктурам, що перебувають поза людським контролем. У рамках цього проєкту професорка Массачусетського технологічного інституту Кейт Браун написала нарис про те, як радіоактивні чорниці з українського Полісся примандрували на столи американців, тобто проговорює, здавалося б, очевидне: будь-які екологічні катастрофи мають глобальні, а не тільки локальні наслідки, особливо коли йдеться про радіацію. Однак цікава тут побіжна заувага про те, як місцеві збирачі в пошуку ягід покладаються на своє знання місцевості. Радіація ж перериває не лише життя тварин або людей, а й зв’язок із землею: після Чорнобильської катастрофи люди вимушено покинули домівки.

Анна Цзин раз у раз ставить запитання, як розповідати історії про жахливе так, щоб не паралізувати читачів, а зацікавити чи спонукати до дії. Історії про мацутаке, хоча нерідко пов’язані з горем і руйнуваннями, сповнені надії. Зрештою, йдеться про гриб, здатний рости серед руїн. Ба більше, є думка, що саме мацутаке став першим живим організмом на місці іншого гриба — ядерного — у Хірошімі.

Адаптивність мацутаке до понищених просторів можлива саме завдяки кооперації з іншими видами. Утім, в одному з інтерв’ю Анна Цзин каже, що не цілком упевнена, що в її тексті переважає надія. Певною мірою всі, хто стикається з деструктивністю антропоцену, узалежнюються від обіцянок надії чи перемоги. Проте не всі історії обнадіюють — чимало з них оповідають про поразки та руйнування.

На думку Анни Цзин, подальший рух неможливий без ословлення жахливого, що йому передувало. Щоб розповісти про мацутаке, потрібно розповісти про спустошені ліси, де вони ростуть, і переповісти історії біженців та ветеранів, які збирають гриби в Ореґоні. Колега Цзин з Університету в Санта-Крузі Донна Гаравей стверджує, що оповідь — сторителінг — може зцілювати, проте якщо розглядати її не як захист від апокаліпсису чи розв’язання всіх проблем, а як практику продовження співжиття з меншою кількістю насильства. Оповідь зцілює, лише коли вдаватися до неї з метою залишатись, а не тікати від лиха: адже зрештою нам усім доведеться лишитись на руїнах капіталізму.

Анна Цзин не тікає від руїн, а навпаки, пильно їх розглядає, уникаючи при цьому й катастрофізму, й естетизації. Вона не пропонує готових рецептів, як жити в понищених просторах, яких дедалі більшає та які навіть стають для когось домом — як-от для головного героя дослідження, мацутаке. Та щонайменше приклад цього гриба свідчить: виживання й життя серед руїн неможливе без інших.