Випуск 1. Горе і зцілення

Горе може жити пліч-о-пліч із зеленими пагонами, вологим ґрунтом і тендітними пелюстками. У садівництві наша авторка знайшла не відповіді, однак несподіваний початок. Цей текст — про подолання втрати, важливість розмов і силу садів та клумб.

За рік до великої війни померла моя молодша сестра. Вона боролася за життя довго й виснажливо: шістнадцять операцій, три місяці ремісії, і потім її забрав ковід. Коли мені подзвонили з лікарні: «Алло, Марино Григорівно?» (хороші новини ніколи не починаються зі звертання по батькові), — мій мозок був до цього готовий, але не тіло. Воно видало реакцію: раптове оніміння, відчуття, як коли відлежала руку, теліпаєш нею, щоб знову почала слухатись, але зв’язку з м’язами немає. Тепер цією рукою стало все моє тіло, воно від’єдналося від командного центру попри всі спроби мозку повернути контроль.

Це було дивно — лишитися єдиною дитиною в матері, з якою ми не дуже спілкувалися. Моя сестра була їй набагато ближчою, вони жили в тісних співзалежних стосунках любові-ненависті й час від часу використовували мене, щоб повпливати одна на одну. Я була побіжною учасницею в їхньому зв’язку і звикла до цієї ролі, хоча не змогла б пояснити її комусь чужому.

Коли Ані не стало, з’ясувалося, що насправді саме вона була містком. Ми з матір’ю почали іноді зустрічатись, але порожнечу не було чим заповнити. Усупереч моєму очікуванню, вона ніколи не говорила про Аню. Тільки на холодильнику висів аркуш із блокнота з написом материним гострим почерком: «Сегодня не стало Анечки».

Я бачила цей папірець, прикріплений магнітом, щоразу, коли заїжджала в гості, але ми про нього ніколи не говорили. Уперше я взяла його в руки, коли прибирала квартиру після смерті матері.

Мама померла через рік. Вона приховувала рак, який розвинувся в період, коли Аня боролася за життя. Напевне, у цьому теж проявлявся їхній зв’язок. Ніхто не знав про хворобу, включно з її останнім бойфрендом, аж поки мати не потрапила в лікарню, звідки вже не повернулася додому. Вона не казала. Я не питала. Хвороб у нашій сім’ї ніхто не обговорював, аж поки ті не брали гору.

Моя мати понад усе на світі терпіти не могла нудних людей. Шістдесятирічних подруг, які не готові були за першим покликом кидатись у пригоди, називала «дрофами»; зневажала нерішучих чоловіків, мала чотири шлюби, кілька освоєних професій, нескінченну фантазію, через що дехто, особливо я, називали її патологічною брехухою. Словом, вона була авантюристкою, егоїсткою та яскравою особистістю.

Саме тому найбільше мене вразила не її смерть, а місяць у госпісі, де я щодня спостерігала, як ця непересічна особистість стрімко регресувала й розкладалася під трубками і наркотиками. Вона пройшла весь процес: від усвідомлення того, що помирає, — до єдиного бажання померти вже зараз, до вимолювання смерті.

Їй було відведено достатньо часу, щоб усвідомити: вона більше ніколи не побачить того, що любить найбільше. Свого саду. Це останнє, про що вона говорила, поки ще могла говорити.

Моя мати померла наприкінці першого року великої війни, і в останні її дні ми чи не вперше за довгий час зблизилися в одному бажанні: щоб скоріше прийшла смерть. Під час чергової ракетної атаки на Київ я спустилась у вогкий підвал госпісу разом із медсестрами, а мама лишилася нагорі, прикута до ліжка і трубок: там не було умов для спускання пацієнтів у бомбосховище, та й бомбосховища як такого не було. Ми стояли, дивилися крізь прочинені запліснявілі двері підвалу на лапатий сніг, що падав собі й падав попри ракети та вибухи, і я злилася. Коли цьому настане кінець, коли смерть нарешті завершить це тривання життя, яке більше ні на що не годиться?

Перші дні по материній смерті я відчувала полегшення. Свободу. Потім — слабкий інтерес. До тієї людини, зв’язок із якою я втратила років двадцять тому.

Перебираючи речі в її квартирі, я знайшла всі свої підліткові фотографії, ретельно розкладені по мініальбомах і сховані за шафою, — маленьке життя, про яке я встигла забути, а воно надійно зберігалося тут. А також — коробку з мисливськими ножами, засунутими в елегантні туфлі й так само похованими під стосом шуб. Потім — гірлянди з ялинки, яку ми востаннє наряджали ще з батьком: вони «пропали» невдовзі після того, як батьки розлучилися. Несподівані предмети, безглузді й нелогічні, виринали з шаф і закутків. Здавалося, кінця-краю не буде цьому потоку речей, яких я хотіла якомога швидше позбутися. Нарешті лишилась одна велика частина спадку, яку треба було вже побачити і прийняти фінальне рішення. Той клятий сад.

Ділянка, схована між нашвидкуруч збудованих цегляних коробок, належала товариству «людей, які вміли крутитись», як назвала б їх моя мати. Та вона й себе так називала з певною гордістю. Був спекотний червень, я в’їхала на територію садового товариства на лівому березі Дніпра і не без допомоги сусідів знайшла ті самі ворота. Коли я їх нарешті відчинила, мене з порогу атакувало знайоме відчуття: зустріч із природою.

Заведено думати, що природа — це щось, що треба захищати й всіляко плекати. Так вважають люди, які насправді ніколи не мали з нею стосунків, а якщо мали, то хіба що на рівні домашнього вазона чи палісадника, затисненого бетонними панельками. Але навіть ці рештки могутньої сили, яку годі описати, уважному спостерігачеві відкривають правду: ви маєте діло з потужним противником. Навіть найбільш інвазійному виду на планеті — людству — не під силу захопити природу цілком.

Так я міркувала, дивлячись на траву по пояс, кущі малини, що заступили весь вільний простір, і троянди, які вчепилися пожухлими гілками в дах садового будиночка. Щоб ступити крок у цей чагарник, треба було докласти неабияких зусиль. Я розгортала траву, відштовхувала гілки, топтала кущі й незчулась, як почала виривати бур’ян із клумби, щоб звільнити півники. Я нахилилася, щоб їх понюхати — о, цей запах дитинства, який я вдихала й вдихала, наче не могла напитись. Я повзала по квітнику, зариваючи лице в тендітні вологі суцвіття півників, і з кожною секундою мені дедалі кращало.

До вечора клумба «вилюднилась». Так сказала б моя баба. Баба була вправною садівницею і, на противагу своїм сільським сусідам, мала порівняно невеликий город і досить великий фруктовий сад із квітниками. Перші п’ять років мого життя минули в тому раю. Я знала назви багатьох трав, які баба збирала на луках і сушила в хижі. З усіх квітів вона найбільше любила півники і жоржини. Моєю першою роботою було «ану піди вріж квіток на стіл» — і я бігла, врізала.

Моя мати ненавиділа приїжджати туди, не любила свою свекруху, хоча й віддала мене їй на виховання. Вона не виявляла потягу до землі, і я ніколи не запідозрила б її в раптовій любові до садівництва: мені здавалося, для матері це занадто спокійне хобі. І я помилилась. Укотре. Це зовсім не спокійне хобі, і моя мати була ним цілковито поглинена.

Це з’ясувалося в момент, коли я відчинила двері будиночка і зрозуміла, що насправді вона й жила тут, а не у своїй квартирі. Цей простір виглядав абсолютно по-її, як, власне, і дизайн самого саду. Занадто густо насаджені дерева, ягідні кущі, нагромадження квітів і трав, тепличка прямо посеред ділянки і дуже добра, збагачена земля — усе було схоже на характер моєї матері: рвучкий, компульсивний, надмірний, емоційний і хаотичний. Брак місця тут компенсувався розмаїттям кольорів і форм. І посеред цього буяння чорніла одна свіжовискублена клумба. Моя клумба. П’ять годин моєї праці.

Я не могла нею намилуватись.

Я поверталася Північним мостом на правий берег, попереду сідало сонце, річка відблискувала рожевим, на весь салон машини пахли квіти у відрі. Я була абсолютно щаслива. Посеред літа 2023 року.

Здається, цей текст завернув не туди, я мала писати про горювання і практики зцілення, але, правду кажучи, не почуваюся в цій темі експерткою. Усі втрати й болі, які сталися зі мною, я ще не встигла осягнути повною мірою. Попри час, який минув, і заняття, яке несподівано ощасливило мене посеред тотального горя, я не можу розкласти цей досвід на складники, оцінити його, зробити висновки й перетворити на корисний терапевтичний текст. Письменникам не пробачають невпевненості в тому, що вони кажуть. Тут мене рятує думка, що я — не справжня письменниця, я пишу напівфабрикати: сценарії до фільмів, тексти, які ніколи не доходять до читачів в оригінальному вигляді. Тож я можу будувати цей текст десь так, як обробляю свій сад — спонтанно, то там вискубавши клапоть бур’яну, то тут встромивши кущ півонії в розарій.

Чи це додає бентежності образові саду, чи то пак цього есе? Чи не має культурний продукт тяжіти до структури, стрункості, ритму, що простежуються від початку й до кінця? Напевне, якби я була професійною садівницею чи письменницею, то мав би. Але, бач, чого мене навчила невелика садова ділянка в «товаристві людей, які вміють крутитись»: у реальності ніщо не є таким, як ти звикла про нього думати; а особливо ті речі, які нібито «знаєш».

Наприклад, горе. У нас ціла країна в горі. Кожен і кожна втратили. Спосіб життя, мрії, речі, здоров’я, майбутнє, теперішнє, сенс, рідних, друзів, відчуття й розуміння себе. Але чи ці втрати зробили нас експертами з проживання горя? Чи може кожне з нас осягнути свої втрати, прийняти їх, пережити, осмислити, використати як основу згуртування з іншими, зрештою? А головне: чи можемо ми говорити про горе з іншими?

Я намагалась обійтися без посилань на думки психіатрів, але одну, найпоширенішу, все ж доведеться навести. Проговорювання того, що з тобою сталося, — шлях до зцілення. Однак як саме ми говоримо про травматичний досвід?

Я ловлю себе на постійному бажанні порівнювати, вдаватися до метафор; словом, звертатися до вже усталеного, закріпленого в культурі образу горя. Ніби без цих опор мій особистий досвід проживання горя втрачає ознаку «справжності». Я хочу підкріпити його наративами й формами, відомими мені з мистецтва і культури.

На новину про смерть матері одразу відреагувало моє тіло, але не мозок. Мозок застряг у парадоксі: ось життя триває, і одночасно ось воно закінчилося, і ти тепер маєш щось відчувати, але не те, що відчувала доти. Як це осягнути? Тіло ж реагувало на стрес «коротким замиканням»: зовні, напевно, здавалося, що я геть відморожена усміхнена людина, яка трохи знудилася в морзі, розглядаючи плитку на стінах. Хіба це був би виразний образ, якби я зараз знімала таку сцену в кіно? Хіба я не розсердилася б на акторку, яка ніяк не може проявити зміну стану, щоб підкреслити: відбувається щось серйозне? Наша культура, а особливо попкультура, яка стоїть на найбільшому страхові — страхові небуття, — нагородила нас розладом: коли смерть стається поруч, найбільший дискомфорт, який відчуваєш, — від того, що твоя реакція невідповідна. Чи треба одразу ділитися цим відчуттям?..

Я ним не поділилася. Три роки це відчуття зберігалося в мені, бо, здавалось, я не зможу його вербалізувати. Нормалізувати — так, це мені, думаю, вдалося. Смерть — це нормально. Це нормально — жити зі знанням про смерть. І одночасно бути зосередженою на житті. Одного разу смерть станеться і з тобою, але поки не сталася — ось, подивись, як щось вилазить із землі. Як одна міліграмова насінина підіймає шар ґрунту, в десятки разів важчий за неї, щоб випнути росток до світла. У цій насінині — вся агресія природи, наочний доказ її нескінченної сили і запрошення вступити у двобій. Культивування саду — не що інше, як утилізація гніву, який я тепер можу скерувати на ту частину природи, що заважає мені вибудовувати свою структуру, свої форми й кольори. У боротьбі за тендітну квітку проти агресивного бур’яну шляхом збагачення ґрунту і застосування прямої фізичної сили виробляється більше дофаміну, ніж у будь-якій розмові.

Тож я нарешті знайшла спільну мову з матір’ю. Я в постійному діалозі з її формами, створеними тут, на цій землі, я бачу, що вона хотіла сказати і навіщо існує весь цей колообіг садівниць у природі. Це розмова людей крізь час, за допомогою перетворення простору. Її, може, складно розібрати одразу, але включення в цей діалог дає заспокійливе відчуття, що твоя особиста смерть — невелика подія; десь у чомусь ти й залишишся і говоритимеш далі.

Ілюстрація: Женя Олійник