Випуск 2. Вода

Водоочисну станцію неподалік українського порту «Чорноморськ» я відвідала в межах тривалого дослідницького проєкту про водну інфраструктуру в умовах війни. Моєю провідницею була Олена, операторка станції. Дослідження циклу стічних вод може здатися дивним, але для мене воно відкрило несподівану красу: розмаїття квітів і глибинний взаємозв’язок поміж життям, водою, людьми, суспільством та довкіллям.

Вода — це життя. Це твердження настільки банальне, що звучить як істина. Однак насправді надлишок води, як-от зливові паводки, становить загрозу; лише 0,5 % земної води є прісною й доступною, решта — непридатна для пиття: солона океанічна вода, підземні води, льодовики тощо. Тож на ділі взаємини між водою та людиною радше двоїсті. І ця амбівалентність виявляє екзистенційний зв’язок поміж водою та населенням. Вода, яка може нести як життя, так і смерть, мусила бути освоєною людьми.

Історія людства до наших днів, звісно, позначена тим, як суспільства трансформували водне середовище, копаючи канали в Месопотамії, будуючи водяні млини, а згодом і гідроелектростанції для використання енергії річок, або ж застосовуючи охолоджувальну властивість води для експлуатації ядерної енергії. Втім, ще фундаментальнішим є те, як управління водними ресурсами, зокрема чистою водою, формує наше життя.

У своїй книзі «Вода. Біографія» історик Джуліо Боккалетті стверджує, що приручення води насправді було головною рушійною силою соціальних інститутів протягом усієї історії. Перебування в оточенні рухомої води — океану, чий рівень піднімається, річок, що виходять із берегів, непередбачуваних дощів і суворих боліт — спонукало людей створювати політичні й економічні інститути, що давали змогу трансформувати це середовище для безпечного використання та споживання. Якщо «вода — це життя», то чиста й безпечна вода — це наше суспільство.

Що таке чиста вода? Відповідь здається очевидною. Хіба не та вода чиста, яка придатна для пиття, очищена від будь-яких «чужорідних» частинок, забруднювачів і «грязюки» за допомогою більш-менш складних процесів? Проте питна вода повинна містити всілякі поживні речовини, що надходять із землі: сіль, мінерали. Окрім того, два найефективніші засоби очищення води — пісок і вугілля. У довоєнному Донецьку, де вугільні шахти працювали посеред міста, будівлі й вулиці вкривав тонкий шар пилу з місцевого антрациту. Відмивати підлогу й вікна від цього бруду було звичним хатнім клопотом. А водночас: покладіть грудку активованого вугілля — того, яке стало пористим під дією надвисокої температури, — у глечик з водою, і воно поглине небажані домішки. Якщо вугілля — це і пил, і фільтр, то що ж мається на увазі під «чистим», зокрема «чистою водою»?

Російська армія систематично руйнувала критичну інфраструктуру, коли в лютому-березні 2022 року оточувала такі українські міста, як Маріуполь, Волноваха, Чернігів, спричиняючи міський колапс за принципом доміно: не було електроенергії — отже, не було й води, опалення, очищення стічних вод. Люди, які пережили ті перебої, в інтерв’ю згадують, як збирали дорогоцінну воду з талого снігу, калюж над прорваними трубами, навіть із радіаторних систем у своїх квартирах. «Це шкідливо для здоров’я, але артобстріл теж шкідливий», — незворушно відповіла бухгалтерка маріупольського водоканалу, коли я запитала про проблеми з гігієною води. Та вода не була придатною для пиття за жодними стандартами, державними чи міжнародними, проте вона була «достатньо чистою».

Такі свідчення про пошуки питної води не виходять мені з голови, поки досліджую, як системи водопостачання по всій Україні адаптуються до війни — цей проєкт я розпочала після початку конфлікту на Донбасі 2014 року, досліджуючи, як компанії «Вода Донбасу» вдається постачати воду через лінію фронту. Усе міркую: що таке чиста вода? Хто (або що) визначає, коли вона достатньо чиста? Чи очищення води — брудна робота? І чи брудна вода — це погано?

У червні 2024 року я в пошуках інформації зустрілася з фахівцями з брудної води — 33-ма спеціалістами й інженерами водоочисної станції середнього розміру в Одеській області, де очищають стічні води Чорноморська.

Чорноморськ розкинувся вздовж узбережжя. Один із двох одеських портів, що, попри загрозу російських ракетних ударів, забезпечує транспортування цінних українських зернових і рослинної олії через Чорне море. Це робітниче місто з промисловими підприємствами, складами, вантажними кранами й доками. Набережна з незліченними кафе колись слугувала місцем відпочинку, та після російського вторгнення в лютому 2022 року перетворилася на простір спротиву, куди місцеві мешканці приходили наповнювати мішки піском і видивлятися на обрії силуети ворожих кораблів. На Чорному морі російський напад 2022-го мав форму (невдалої) десантної операції під Одесою. Завдяки своєму стратегічному значенню в міжнародній торгівлі воєнного часу Чорноморськ став важливим пунктом для дослідження: як централізована система очищення стічних вод адаптується до невизначеності й небезпеки конфлікту — і що може означати «чиста вода».

Комунальне підприємство «Чорноморськводоканал» забезпечує повний цикл водопостачання міста: від подачі води до збору й очищення стічних вод. В Україні очищення стічних вод досі залишається розкішшю. До вторгнення, за даними ЮНІСЕФ, лише половина населення мала доступ до цієї послуги; а дві третини стічних вод не проходили достатнього очищення перед скиданням. Війна погіршила ситуацію: за оцінками, було зруйновано дванадцять очисних станцій. Будь-який збій у системі очищення стічних вод негайно створює загрозу санітарної катастрофи, якщо неочищені відходи потраплять у довкілля.

Очисні споруди «Чорноморськводоканалу» розташовані на околиці міста, між степами й Чорним морем. Уже на вході сморід нечистот сильніший за запах моря. Минаючи ворота на територію станції, я обережно дихаю ротом, аби вдихати менше різких випарів. А тоді бачу геть не те, що очікувала. На дванадцяти гектарах, відведених для очищення стічних вод, вирують кольори. Пишні клумби рясніють ліліями, ірисами, портулаком, волошками, майорцями, дельфініями. Гібіскус, ялівець, сукуленти й сосни — розмаїття зелених відтінків, що створює тінь. Троянди з квітами, більшими за два мої кулаки, обрамляють доріжки по всій території. Їхні високі кущі нагадують мені сцену з діснеївського мультфільму «Аліса в Дивокраї», де героїні знадобилася драбина, щоб пофарбувати троянди для королеви. Місцями рослинність настільки густа, що за нею не видно будівель. «Це як тропічний ліс!» — вигукую я.

Олена, яка проводить мені екскурсію, — операторка очисної станції з хімічною та біологічною освітою і двадцятирічним досвідом. Вона стежить, щоб на кожному етапі тривалого процесу вода справно поступово очищалася від фекалій, побутової хімії, мастил, жирів і вуличних стоків, перш ніж повернутись у довкілля. «Ходімо, ви все зрозумієте», — каже вона з усмішкою й натяком на таємничість.

Олена бере на себе моє посвячення в очищення води. Я слідую за її смарагдовою сорочкою, вогняним волоссям і яскраво-червоним манікюром. Територія чимала. Якщо водонасосна станція вміщається в одній будівлі, то для очищення стічних вод потрібен простір — власне, 12 гектарів землі. Це розлога технологічна система, де різні етапи потребують площ, відкритих повітрю й сонцю. Також для очищення брудної води необхідна людська залученість підготовлених фахівців, перш ніж воду «віддадуть» природі. Географи, які вивчають воду, називають такі території та цикли «гідросоціальними». Гідросоціальний підхід розглядає воду, людей, обладнання й довкілля як єдину цілість, а не як окремі елементи, що взаємодіють між собою. Соціальний контекст, політичні й економічні чинники так само, як фізичне оточення, комплексно впливають на отримання й рух води, наше сприйняття й уявлення про неї. Тож аби зрозуміти, що таке «чиста вода», треба знати весь гідросоціальний цикл «виробництва».

Олена — незамінна посередниця між водою, механікою обладнання та довкіллям на кожному етапі процесу. Вона веде мене територією, показуючи різні установки. Спершу ми підходимо до великого припіднятого бетонного блоку, відповідального за етап проціджування. Брудну воду, зібрану з міської каналізації, прокачують через систему решіток, що затримують крупні частинки: шматки дерева, металу, кришки від пивних пляшок, обгортки. Потім дрібніші: усі тверді рештки, що були змиті в туалети, вуличні й заводські стоки, проскочили в дренажну систему і потрапили на очисну станцію крізь труби міської каналізації. Видалення цих відходів насамперед захищає насоси й інше обладнання.

Стічні води, звільнені від крупних частинок, перекачують у великий резервуар, схожий на круглий басейн, — відстійник. Це другий етап очищення, заснований на законах фізики. З рухом води крупне сміття осідає на дно, а чистіша вода залишається зверху. Тут критично важливо опанувати динаміку течії та відцентрову силу: Олена контролює швидкість потоку, визначальну для осадження. Тверді відходи, що накопичуються на дні, називають мулом. Його регулярно видаляють, щоб верхній шар води залишався чистим.

Економічна й екологічна якість стічних вод неоднорідна. Домогосподарства в процесі звичайної господарської діяльності виробляють побутові відходи. Промислові відходи — інша річ. Вони потребують спеціальної обробки. Нові галузі промисловості, що з’явилися в останні десятиліття з ринковим розширенням українського аграрного сектору, перевантажили фільтрувальні потужності в Чорноморську. Стрімке зростання виробництва зерна в середині 2000-х супроводжувалось експоненційним збільшенням виробництва соняшникової, кукурудзяної та лляної олії.

До війни Україна постачала близько половини соняшникової олії у світі. Віджим олії з насіння, втім, призводить до забруднень, яких не здатні належно очистити станції, призначені для «стандартних» побутових стоків. «Ці заводи скидають значні обсяги шкідливих речовин у каналізацію, розраховану на звичайні міські стоки», — пояснює Ігор, менеджер «Чорноморськводоканалу». Закон зобов’язує підприємства інвестувати в локальні системи очищення, проте змусити їх це робити — питання місцевої політики.

Після реформи децентралізації, проведеної в Україні 2014 року, 60% надходжень від податку на прибуток розподіляються на місцевому рівні. Завдяки цьому великі платники податків мають значний політичний і економічний вплив.

Як і багато українських водопостачальників, «Чорноморськводоканал» є комунальним підприємством, що належить міській раді, яка призначає керівництво й відповідає за плани стратегічного розвитку. Тож підприємство має підкорятися рішенням ради, де велика місцева промисловість має своїх представників або союзників. З такої позиції можливі спроби впливати на комунальні підприємства, як-от «Чорноморськводоканал», і на комунальні послуги загалом.

Проте «Чорноморськводоканал» чинить опір. Децентралізація відкрила громадськості й громадянському суспільству ширші можливості для протидії великим компаніям. Підприємству вдалося притягнути деяких забруднювачів до відповідальності через судові позови й штрафи, одночасно ведучи переговори про сталі рішення. «Ми пристосовуємось, — каже Ігор, — але факт залишається фактом: промислові відходи потребують іншого підходу, і це також частина євроінтеграції».

Однак ЄС — теж спірна модель для наслідування, коли йдеться про врівноваження економічних інтересів і загального блага. Дисбаланс між впливовими приватними компаніями та слабшими комунальними підприємствами, відповідальними за регулювання й контроль, становить проблему й позначається на якості води не лише в Україні. Навіть ліберальний в економічних питаннях президент Франції Еммануель Макрон, оголошуючи 2020 року обмеження у зв’язку з епідемією ковіду, визнав, що деякі комунальні послуги мають перебувати «за межами ринкових законів» і під громадським контролем, а ринкова модель розвитку тут сумнівна. Згідно зі звітом ООН, десятиліття ринкової конкуренції в приватизованих секторах (колись) комунальних послуг негативно позначаються на якості життя. У Європі вже говорять про «водні повстання», коли громадяни мобілізуються за справедливий доступ до чистої води.

У Чорноморську після механічного етапу фільтрації воду очищують за допомогою бактерій. Профільтровані стічні води потрапляють у великі прямокутні аераційні басейни, збагачені киснем. Ці резервуари неглибокі й об’ємні, щоб захопити якомога більше повітря, — звідси й «аерація». Олена пояснює процес, посилаючись на таблицю Менделєєва: «Додані у воду бактерії, що розвиваються в контакті з киснем, який подається з повітря в басейн насосами, за певний час перетворюють амонійний азот на нітрити й нітрати. Це процес нітрифікації. Але наше підприємство працює над упровадженням додаткової системи денітрифікації, що дасть змогу перетворювати нітрати на газоподібний азот і воду, у такий спосіб дбаючи про якісніше очищення стоків перед скиданням у Чорне море».

Словом, за певний час бактерії перетворюють шкідливі нітрати на газ, який можна випускати в повітря. «Цей етап надзвичайно важливий, тому ми ретельно контролюємо рівень кисню для балансу бактерій», — пояснює Олена. Опісля воду ще раз пропускають через кілька відстійників, щоб відсіяти мул.

«То це все? Вода вже чиста?» — запитую я. Не зовсім. Щоб отримати чисту воду, потрібен час на роботу фізики й біології: фільтрація триває близько 24 годин. Цей процес неможливо пришвидшити.

Тепер, у другому й третьому відстійниках, вода зовсім не має неприємного запаху. Її тестують на відповідність нормам очищення — наразі українським, але, як зазначає один із менеджерів станції, підприємство прагне до стандартів ЄС. Очищену воду можна використовувати для зрошення або промислових потреб. Її знезаражено гіпохлоритом натрію, який діє подібно до хлору: змішуючись із водою, він виділяє кислоту, що знешкоджує бактерії, віруси, грибки та інші патогени. Після цього воду скидають у довкілля: у Чорне море, за якісь кількасот метрів на південь.

Прогулюючись територією, я знову помічаю контраст між буйною природою і видимо застарілими спорудами. Станцію збудовано ще 1977 року. Бетонні кожухи захищають довкілля від витоків, хоча деякі частини виглядають занедбаними. В Україні більшість об’єктів водопостачання й водоочищення потребують термінового ремонту після десятиліть недофінансування. Втім, проблема зношеності не унікальна для України: багато очисних споруд у США та Європі — аналогічного віку. У бідніших регіонах світу ситуація ще гірша, що лише увиразнює засадничі питання про інвестиційні моделі, сталість довкілля й ефективне управління.

Під час екскурсії з Оленою я помічаю в кутку купу старих іржавих труб. «Кладовище насосів?» — жартую я. Олена хмуриться: «Ні, звісно. Це резерв. Тримаємо на запчастини. Бо бувають перебої з постачанням, а особливо під час війни». Російське вторгнення суттєво ускладнило роботу «Чорноморськводоканалу». Від початку повномасштабної війни російські атаки пошкодили або повністю зруйнували чимало об’єктів водопостачання. За оцінками асоціації «Укрводоканалекологія», постраждало близько 50 % таких об’єктів. Окрім того, війна спричинила загальне погіршення якості води. А також порушила усталені ланцюги постачання запасних частин, особливо у східних і південно-східних регіонах, де базувалося багато місцевих постачальників. Ремонтні роботи тримаються на досвіді спеціалістів. Знання цих людей, накопичені протягом десятиліть, стали «технічною пам’яттю» інфраструктури станції.

Одного з працівників «Чорноморськводоканалу» мобілізували минулої весни, хоча міська влада намагалася домовитись про бронювання. «Його відправили на фронт із картою нашої водопровідної мережі в голові», — розповідають колеги. Війна ускладнила роботу водоканалу й у логістичному плані. Вода надходить у місто через 25-кілометровий канал — вразливий маршрут під постійною загрозою російських безпілотників і ракетних ударів, адже пролягає неподалік стратегічно важливого шляху. Внаслідок атак пошкоджено або знищено портові споруди, склади, елеватори, електростанції. Ракетним ударом прорвано магістральний водогін. Генератори завбільшки із контейнер захищають ключові об’єкти. Адже, якщо водоочисний цикл буде порушено, витік стічних вод швидко призведе до забруднення й епідемій.

Попри всі труднощі, чорноморська станція адаптується. Коли у квітні 2022 року почалися бомбардування, спершу Олена думала лише, як впоратися зі страхом. «Але згодом до цього звикаєш: я ходжу на роботу, мій молодший син — до школи». Вона каже, що зацікавлення інноваціями допомагає долати стрес. «Я проводила вечори за читанням наукових статей про очищення води, тепер намагаюся втілити тут деякі з рішень. Це дає змогу дивитися в майбутнє».

На станції встановили дизельні генератори, захищені бетонними стінами, а для підвищення енергоефективності — нову систему сонячних панелей. Український постачальник сонячної енергії встановив панелі безкоштовно, і водоканал купує вироблену електроенергію зі знижкою 8 % порівняно з тарифом «традиційного» постачальника. А це — автономність і економія.

Олена веде мене до останніх бетонних резервуарів. Завбільшки з плавальний басейн, вони наповнені чимось схожим на сухий намул. Насправді це осад стічних вод, побічний продукт очищення. Його потрібно зневоднити, висушити й або знищити, або використати повторно. Тут він трансформується під впливом сонця. «Ми експериментуємо з компостуванням мулу. Це складний процес, який триває ще чотири місяці, щоб вилучити шкідливі компоненти й зберегти корисні», — пояснює Олена.

Зазвичай осад спалюють, що спричиняє забруднення, або розкидають на великих полях, що може нашкодити довкіллю. (Я побувала на іншій станції в Чернівцях, де мул небезпечно сповзає до сусідньої річки...) Використання осаду як добрива поширене в багатьох країнах. Однак цей процес має недоліки, адже деякі «вічні хімікати» не розкладаються. Водночас чорноморська водоочисна станція спільно з місцевими партнерами розробляє експериментальні методи перетворення мулу на цінний гумус. Гумус — ключова складова родючості ґрунту: він утримує вологу, пропускає повітря та діє як природний очищувач. Надмірна експлуатація виснажує гумус у ґрунтах України й світу. «Ми сподіваємося, що завдяки нашим дослідженням і експериментам мул колись стане гумусом», — зазначає Олена.

«А ці всі квіти?» — запитую я, досі заскочена пишним різнобарвним садом. Олена пояснює. Експериментуючи, працівники удобрюють рослини водою, компостом і гумусом у процесі утворення — «перевірити, як воно працює». Нехай вода, яка пройшла цикл очищення, не всім здається питною, вона має свої переваги. Цикл водоочисної станції «Чорноморськводоканалу» демонструє, як людина, вода й земля стають одним цілим.

Тут я замислююся: human (людина) — humus (гумус) — humility (скромність) — слова спільного походження. У 1948 році румунський есеїст Ніколае Ніколае Гереску розмірковував про цю етимологічну спорідненість, виступаючи за новий гуманізм, заснований на смиренному ставленні до довкілля. Повернення до землі, процес очищення стічних вод від побутових і промислових відходів із залученням сонця, повітря, людських знань, ґрунту щось та й свідчить про наш всеохопний зв’язок із природою — навіть під час війни.

Дослідження для цієї статті проведено в межах проєкту LimSpaces, спільно фінансованого французькою та німецькою державними дослідницькими агенціями ANR і DFG. Висловлюю подяку Інституту Ремарка при Нью-Йоркському університеті за стипендію TEFE у вересні 2024 року, де я мала час і колегіальну підтримку для завершення цього есею.

Переклад з англійської Юлії Куліш

Ілюстрація: Анна Іваненко