Випуск 4. Архів

Існує популярна думка, що архіви — це нейтральні сховища фактичної інформації. Та все ж таки архіви завжди були просторами активної інтерпретації: чутливі до вимог влади, вразливі до похибок, а іноді й задіяні у викривленні фактів. Архіви далеко не безпомильні й бачили всіляке: і підроблені записи середньовічних канцелярій, і пропаганду часів Холодної війни, і хибне присвоєння авторства в античних бібліотеках, і вразливість цифрових записів, — проте обійтися без архівів неможливо. Історик Іштван Рів, спираючись на досвід роботи в будапештському «Архівумі» — Архіві відкритого суспільства імені Блінкенів, де зберігаються унікальні документи часів Холодної війни, — у цьому есеї стверджує, що архіви потребують захисту: не тільки як сукупність технологічних рішень, а й як інституція громадянського суспільства, що спирається на громадську відповідальність.

Фахівці, які працюють з історією, ставляться до архіву так само, як науковці-природничники — до лабораторії: маніпулюють гіпотезами й аргументами, щоби ті можна було підтвердити записами; або ж беруть до уваги тільки ті записи, які вписуються в гіпотезу. Для дослідників архіви ніколи не були сховищами непорушних істин, однак архівні документи зазвичай сприймаються як credibilia, варті довіри джерела. Для багатьох поколінь архіви були надійними інституціями. Архіви (чи архівісти) могли відігравати роль арбітрів у диспутах як дослідників, так і розслідувачів. Цим інституціям було прийнято довіряти навіть попри те, що в них здавна зберігалися недостовірні, хибно атрибутовані або ідентифіковані чи й нахабно, цілком свідомо підроблені документи.

Авторитет архіву як інституції традиційно тримається на довірі до автентичності й цілісності документів, що зберігаються в його стінах, і на довірі до порядності самих архіваріусів як опікунів цих документів. Аби забезпечити надійність документа як доказу, уся низка відповідальних за нього мусить бути зафіксована чітко й без прогалин, щоби завжди було відомо, хто, коли й що з документом робив. Тоді можна вважати, що документ захищений і у фізичному сенсі, і з погляду моральної відповідальності. Необхідно хронологічно фіксувати обіг документів: як вони потрапляють до архіву від авторів чи інших людей, як переміщуються в самому архіві. Від 1830-х років вийшло кілька загальнодоступних посібників із теоретичними й практичними засадами роботи з архівом. Серед них було й розпорядження Франсуа Ґізо, тодішнього французького міністра освіти, в якому йшлося, зокрема, про «повагу до фонду». Цілісність і надійність архіву також спиралася на принцип провенансу, згідно з яким усі документи зі спільного джерела мусять зберігатися разом — якщо не фізично, то хоча б бути відповідно згрупованими в довідниках, картотеках та інших інструментах пошуку в архіві.

Але тут усе ускладнюється: сам факт роботи з архівом, щоденна активність у ньому унебезпечують автентичність і надійність документів. Досі жодному архіву у світі не вдавалося проіснувати так, щоби документи в ньому зовсім ніяк не постраждали. Навіть у традиційних аналогових архівах документи неминуче зазнають змін. Архіваріуси, клерки, ченці, писарі, професійні антиквари копіюють, переписують, перекладають і анотують документи. Один із перших відомих нам архівів — Александрійська бібліотека, адже бібліотекар у часи Птолемея був не тільки опікуном книг, а й вів архіви. В Александрійській бібліотеці зберігалися десятки тисяч папірусних сувоїв, чимало з них — конфіскованих із кораблів у міському порту. У бібліотеці сувій копіювали й повертали копію власнику, а оригінал лишали на зберігання. Нерідко текст змінювався в процесі копіювання. Це могло статися ненавмисне, через випадкову помилку писця, або навмисне — щоби «покращити» оригінал.

Архівісти чи філологи («поціновувачі слів») Александрійського музею Птолемеєвої доби були залучені до збереження, «виправлення» й відновлення минулого — зібрання текстів, які, ймовірно, зазнали змін, викривлень, доповнень чи зловживань. Філолог Деніел Геллер-Роузен називає Александрійську бібліотеку — з огляду на саму її природу й архівні практики — втіленням поняття «історії як катастрофи». Безупинна діяльність сучасного архіву — це героїчна спроба зберегти чи відновити спотворений гаданий «оригінал», запобігти найстрашнішим бідам: пожежам, затопленням, навалам шкідників, несподіваним поворотам у технологіях, деградації цифрових даних чи будь-яким іншим трапункам, що унеможливлюють відновлення документів.

Бібліотеки й архіви створені, щоби зібрати під одним дахом і в такий спосіб зберегти тексти, які в іншому разі були б розпорошені деінде; щоби захистити від зникнення й знищення важливі записи. Утім, зібрання документів завжди лишалися вкрай вразливими. Наприклад, більшість папірусів Александрійської бібліотеки навряд чи дожили б до наших часів, навіть якби не сталося пожежі, що буцімто знищила бібліотеку. Папірусні сувої можуть проіснувати понад два-три століття тільки за виняткових кліматичних умов, однак те, що пощадили ці умови, все одно можуть знищити миші й комахи. Як і інші типи рукописів, папірусні тексти задля збереження доводилося копіювати, і переписані документи часто міняли авторство, а згадані в копіях люди, ймовірно, поставали в нових контекстах.

Ніколи не було такого, щоб архів не можна було запідозрити в зберіганні підробок, створених в інтересах зовнішніх відомств, приватних осіб чи й самих архівів. Дослідникам Середньовіччя відомі численні випадки підробок канцелярських записів — скажімо, коли комусь щось пожалувано чи подаровано заднім числом. Патрік Ґірі у «Фантомах пам’яті» доводить, що західноєвропейські монастирські архіви починалися з цілковитої вибірковості. Там знищували документи, які могли нашкодити інтересам монастиря, або створювали підробні документи, які додавали монастирю юридичного, духовного чи економічного статусу. Меценатів і патронів, їхні живих чи померлих спадкоємців зазначали в підроблених документах як дарувальників, щоб закріпити за монастирем право власності на майно, нібито йому відписане. Перегляд і коригування минулого були процесом знищення й творення водночас. Найчастіше оригінальні документи знищували, щоби приховати будь-які сліди втручання. Як пише Ґірі, архів французького абатства Сен-Дені, що «сягав коренями витоків інституційного архівування», «систематично розоряли й проріджували [уже в ХІ столітті], щоби з фрагментів витворити сприятливіше й зручніше минуле». Історія французьких королівських архівів почалася з «реконструкції» самого архіву, коли 1194 року Річард І Левове Серце захопив податкові книги короля Філіпа ІІ Августа. У добу Середньовіччя документ вважали автентичним, а отже, достовірним, за самим фактом зберігання в архіві.

Коли 9 лютого 2024 року Владімір Путін давав інтерв’ю дезінформатору Такеру Карлсону, то демонстративно передав тому теку нібито архівних матеріалів. За словами Путіна, документи з теки підтверджували «історичну єдність» українців і росіян. Така bella archive, себто війна архівів, — явище не нове. Коли Людовік XIV вирішив посягнути на німецькі прикордонні території, то замовив пошук — а за потреби й фабрикацію — грамот, які могли б обґрунтувати його територіальні амбіції.

Небезпека для автентичності й цілісності архіву посилилась. Оцифрування може вплинути на текст і його розбірливість уже хоча б тому, що програмне забезпечення для оптичного розпізнавання символів далеко не ідеальне, не здатне надійно розпізнавати друкований текст, рукопис чи запис індивідуальним почерком. Цифрові дані завжди в русі — переносяться із сервера на сервер, змінюють формат, завантажуються на хмарні сховища, копіюються, зберігаються одночасно на кількох серверах. Архітектура хмарних сховищ вимагає реплікації даних. І ця вічна автоматична міграція даних відбувається без дозволу й відома адміністратора чи архівіста.

Сучасні архівісти, які працюють із цифровою інфраструктурою архівів, стикаються з так званою Коллінґріджевою дилемою: коли (технологічна) інновація стає доступною, неможливо передбачити проблеми, які вона може спричинити в майбутньому; коли ж ці проблеми вже очевидні, неможливо нічого вдіяти, бо зміни вимагатимуть коштів, політичної волі, зусиль і часу. Подібну ідею сформулював Макіавеллі в «Державці» зо п’ять століть тому: «Розрізняючи здалеку майбутнє лихоліття, що дано, звісно, лише мудрому, можна швидко йому зарадити, але якщо, не зрозумівши його вчасно, дозволити злу розростися до того, що його узнає всякий, тоді ради більше нема».

Архівісти не можуть уповні передбачити вплив технологічних інновацій, як-от використання штучного інтелекту, на цілісність матеріалів, з якими працюють. Якби ж вони могли передбачити наслідки на самому початку, до повсюдного застосування технології, то мали б змогу подати голос, озвучити побоювання і, можливо, видозмінити архітектуру цифрових рішень, їхні параметри. Але коли наслідки вже очевидні, робити щось запізно: потужніші корпоративні та/або політичні сили, розраховуючи на окупність інвестицій, зацікавлені зберегти наявну інфраструктуру, хай і дорогою для суспільства ціною.

Можливість пов’язувати оцифровані зібрання архівних документів з іншими зібраннями — скажімо, спеціалізованих даних — означає, що оригінальні документи та їхній вміст опиняються в цілком інакшому контексті. Описові документи нині можна співвідносити з геолокаційними чи сенсорними даними. Радіочастотну ідентифікацію й соціальні дані можна пов’язати із зображеннями з камер спостереження чи даними, отриманими з так званого інтернету речей. Усе це поміщає документ у новий контекст. Пов’язування й поєднання архівних записів і даних, отриманих із різних репозиторіїв (академічно-історичних, соціальних, комерційних чи безпекових), поглиблює рекурсію — тобто нескінченність запитів по колу, а отже, повторів. У результаті збирачі й хранителі оригінальних записів не можуть передбачити, до чого призведе таке нагромадження даних та їхніх зв’язків.

Архіви існують не тільки для збору та зберігання документів, а й щоб робити ці документи доступними для ознайомлення і використання. Архіви існують для людей, які досліджують документи, звіряються з ними, скрупульозно вивчають з яких завгодно своїх причин. Архів зобов’язаний забезпечити доступ до документів. Але сам спосіб доступу теж багато на що впливає. Електронні копії документів доступні на сайтах архівів для будь-кого без усякого громадського контролю — скажімо так, без посередництва дослідника, який ніс би етичну й моральну (а не тільки правову) відповідальність за можливе оприлюднення особистих даних. Громадськість зацікавлена, щоби певна інформація — навіть та, що містить імена людей, за якими їх можливо ідентифікувати, — була у відкритому доступі, але при цьому вона зацікавлена й у тому, щоб архіви зберігали статус вартої довіри інституції.

Я працюю в будапештському Архіві відкритого суспільства імені Блінкенів — одному з найбільших архівів, присвячених темам Холодної війни й прав людини. Два його великі зібрання російськомовних документів ілюструють дилему, про яку мені йдеться. З одного боку, там зберігається так званий «Червоний архів» — офіційні звіти радянських чиновників і партійних функціонерів. З іншого боку — «Архів самвидаву» з підпільними й неофіційними документами, створеними кількома поколіннями антирадянських активістських мереж.

Наведу приклад: у «червоних» документах згадано конкретного російського психіатра, який, згідно з радянськими джерелами, «зрадив батьківщину» й перебіг на Захід. Однак ім’я тієї ж людини виринає і в документах «самвидаву», де сказано, що вона брала участь у примусовому психіатричному «лікуванні» опонентів режиму. Згідно з архівом «самвидаву», психіатр поїхав у Лондон, видаючи себе за критика методів радянської психіатрії, і отримав посаду в знаменитій клініці Інституту медичної психології в Тавістоку. Оскільки архів мусить берегти цілісність документів, видалення імені з будь-якого із двох зібрань не розглядається. При цьому архів не мусить перевіряти достовірність інформації в окремих збірках документів. Отже, в цій ситуації, як і в інших, архів як інституція не має позиції щодо правдивості джерел.

Для історика один із найважливіших типів архівних даних — імена людей, пов’язаних із тими чи іншими подіями. «Речення, що містять власні назви, можна використати для тотожнісних тверджень [identity statements], що несуть не тільки лінгвістичну, а й фактологічну інформацію», — зазначав філософ Джон Серль. У конкретному вузькому сенсі робота з історією не відрізняється від природничих наук: і там, і там дослідники спираються на експеримент, який можна повторити, перевірити, підтвердити чи заперечити на тому самому наборі даних. Для історика повторення експерименту означає ще раз піти в архів і прискіпливо дослідити ті самі документи. Звісно, у 1960-х, коли Серль писав цитований тут есей, усе було інакше. Нині агреговані набори метаданих, включно з геолокаційними, дають змогу визначити особу без усякої згадки її імені. Для гуглу імена — просто шум, бо індивідів він може ідентифікувати й без них.

Отже, питання довіри до архіву має і епістемологічний, і етичний аспекти: робота з архівними документами потребує певного способу аргументації й специфічної авторської функції. Дослідження архіву істориком колись порівнювали з польовими дослідженнями антрополога: безпосередній досвід, який надає унікального статусу й заслужене право щось авторитетно стверджувати. Але тепер це вже очевидно не так — ані для історичного, ані для антропологічного письма. Вседоступність оцифрованих документів, девальвація цінності фізичного сховища, майже нульова вартість відтворення, знецінення експертизи, надійності, фактологічної достовірності й правдивості створюють нові умови. Безсумнівно, це впливає на надійність як джерел, так і традиційних інституцій.

Нині для відновлення довіри архівам потрібно переглянути свої каталоги й інструменти пошуку. Методи каталогізації беруть початок ще з античних часів, коли давньогрецький поет і вчений Каллімах уклав «Пінаки» — таблички, що підсумовували зміст документів за допомогою скорочень. На думку філолога Деніела Геллера-Роузена, «“Пінаки”, як і будь-яке технологічне нововведення в писемності, стали проривом для традиції, у якій вони виникли. <...> Твори, перелічені в “Пінаках”, було можливо вписати в каталог <...> тільки переписуванням у новому форматі; передати шляхом перетворення <...>. Таким чином твори, внесені в “Пінаки”, вимушено ставали тим, чим доти не були, — цифрами, шифрами, самими лише своїми назвами. Такою була ціна, яку сплачував твір за потрапляння в архів <...>, він міг бути відкладеним у пам’яті лише шляхом розкладання».

Це доля будь-якого архіву. Проте в нашого архіву Холодної війни є й інші особливості. Ми успадкували вкрай упереджений каталог з ідеологічно забарвленим тематичним покажчиком. Структура нашого архіву певною мірою відтворює роботу радіо «Вільна Європа» / радіо «Свобода», найпродуктивнішого пропагандистського медіа часів Холодної війни, з 1950-х до 1993 року. Безсумнівно, каталог і тематичний покажчик — важливі історичні документи, невід’ємна складова записів, які вони описують і на які посилаються. Водночас ми, хранителі цієї документальної спадщини, і дослідники, які приходять у наш архів, у багатьох сенсах є бранцями логіки часів Холодної війни. Доводиться визнавати цей парадокс і знаходити способи зберігати історичну вірність походженню, логіці, сприйняттю, мові, обставинам створення оригінального архіву, але водночас уміщати успадковані документи в новітній контекст. Достовірність вимагає зусиль в обох цих напрямах.

Відкриття засекречених архівів після подій 1989–1990 років — падіння Берлінського муру, розпаду СРСР, кінця режиму апартеїду в ПАР — підживлювало два суперечливі очікування. Згідно з одним із них, раптом оприлюднені документи нарешті мали б дати відповіді на болісні історичні питання, розвіяти непевність, вказати на винуватців злочинів; стати базою для правосуддя чи бодай відшкодування. Відкриття архівів (деякі з них потім знову закрили) створило враження, ніби «факти», зібрані в глибинах таємних сховищ, тільки й чекають, що їх віднайдуть, порятують, переопрацюють. Ніби факти допоможуть спростувати низку історичних претензій. Здавалося, все можливо: таке собі історичне диво зворотної дії. Однак надії не справдилися, громадськість почувалась ошуканою. У результаті — тут ми переходимо до протилежного очікування — дехто почав говорити про змову, про нібито знищення документів, які могли б однозначно вказати на злочинців і злочини або ж відновити репутацію й гідність постраждалих. Такі ілюзії та розчарування зрештою підважили довіру до суспільних інституцій, зокрема й самих архівів.

Нині я переконаний, що віра в надійність технологій не може замінити посилення й відновлення інституційної довіри до архіву як такого. У цьому мої погляди розходяться із засадами проєкту ARCHANGEL британського Національного архіву й Інституту відкритих даних, що ставить за мету «перехід від інституційного до технологічного забезпечення довіри». Проєкт ARCHANGEL засновано на припущенні, що «історично слово архіву було авторитетним, але в сучасності люди дедалі частіше піддають сумніву інституції та їхню легітимність». Я дуже сумніваюся в доцільності замінювати довіру до інституцій довірою до алгоритмів, штучного інтелекту чи технології блокчейну. Справді, технологія розподіленого реєстру (блокчейн) та/або цифрові відбитки на електронних документах у майбутньому могли б допомогти зберегти цілісність деяких записів. Збережений у блокчейні відбиток підлягає верифікації, а отже, документ лишається незмінним незалежно від зміни формату файлу з плином часу. Однак цифрові дані значно вразливіші за аналогові чи надруковані документи. Цифрові дані нематеріальні, ними легко маніпулювати. Цифрові формати весь час змінюються й еволюціонують. Вміст файлів оновлюється. Тож є ризик навмисного чи випадкового пошкодження файлів. Цифрове зберігання й постійна потреба в міграції документів загрожує їхній цілісності.

На відміну від верифікації результатів у природничих науках, дослідження подій минулого на основі роботи з архівом обмежене достовірністю джерел. Повоєнна мрія про «велику науку» — тісні зв’язки між університетами, науково-дослідними інститутами, державними відомствами, включно з оборонними й фінансовими, — імовірно, теж доклалася до зниження довіри до академічних і наукових інституцій. Це одна з причин, чому видимі моральні зобов’язання щодо чесності, поваги до фактів і питання достовірності мусить стати для архівів нагальним завданням. На побудову певної довіри до архіву як інституції пішло близько тисячоліття, і нас усіх заскочило розуміння, наскільки швидко цю довіру можна втратити. Коли Жан Мабільон, автор засадничого тексту дипломатики й архівістики «De re diplomatica» (1681), сформулював «правила історії», то на перше місце поставив правдолюбство, а за ним — щирість і авторитет.

З огляду на всі ці чинники історична реконструкція — справа вкрай ризикована й непроста, однак все-таки не безнадійна чи неможлива. Такі обмеження в роботі історика, звісно, особливо помітні, коли працюєш із ненадійними архівними документами. Скептики вказуватимуть на неповноту знання як підставу для уникнення можливої історичної відповідальності. Вони наполягатимуть, що невідомі, нерозкриті, недоступні, втрачені чи знищені документи по-іншому підсвітили б історичну подію, що наслідки цієї події видавалися б цілком інакшими, якби було взято до уваги всі факти.

Зазвичай ми не володіємо всіма релевантними фактами — навіть у повсякденному житті. Або, як писав Іньяціо Сілоне, «за будь-якою таємницею ховається інша таємниця». Проте ми здатні формувати обґрунтовану й застосовну думку про події в житті інших, хай як ці інші відрізняються від нас гендером, минулим, досвідом, традицією, оточенням тощо. Історики навчені відтворювати події минулого, критично інтерпретуючи частково доступні джерела та зв’язки між ними. Історик може досягти точності — це не те саме, що цілковитої впевненості, — не маючи всеохопного, повного знання. З доступом до релевантних і достатніх документальних джерел серйозні історики можуть забезпечити надійну основу для своїх теорій.

Історичну інтерпретацію неможливо механічно формалізувати. Історик може зазнати невдачі, навіть стараючись дотримуватися двох чеснот істини — щирості й точності. Точність — це чеснота старанного дослідження й зважування доказів, що спростовують або підтверджують гіпотезу, перш ніж її відстоювати. А щирість — чеснота відверто й прямо висловлювати свої погляди, що у випадку історика означає спиратися на підтверджені факти, скрупульозно досліджені в релевантному контексті. Як відзначав філософ Ієн Гакінґ, важко прийняти, що скептики краще вміють доносити твердження про буцімто неможливість історичної реконструкції, аніж деякі історики вміють доносити правдиві відомості про події минулого.

Хоч як дивно, ті, хто висловлює скепсис щодо самої можливості зрозуміти недавнє минуле, ніколи не вагаються у своїх категоричних висловлюваннях про «героїчні» постаті давньої, нібито героїчної історії народу. Схоже, до недавнього минулого у скептиків більше недовіри. Що ближча історична постать у часі, то винятковішою, складнішою й на позір менш осяжною видається її мотивація. Що ближче до теперішнього, то вимогливішою стає робота історика. Великі обсяги (часто суперечливої) інформації мусять, на думку скептиків, стримувати історика, змушувати його замовкнути. Та все одно більшість із нас — включно зі скептиками — живе в суспільстві, де панує верховенство права, і тому приймає повноваження судді чинити правосуддя, хоча відомо, що навіть суддя не може знати всіх релевантних фактів і мотивів підсудного. У суді, ретельно зважуючи вчинки й мотивацію людини, закономірно можуть припуститися помилки. Правосуддя не застраховане від хибних вироків, але якби судам зовсім відмовили у здатності до прийнятного відтворення минулих подій — як це часто стається з історичною реконструкцією, — ніхто з нас не мав би шансів жити в правовій державі.

У сучасному несприятливому політичному кліматі повернення втраченої довіри, без якої неможливе нормальне суспільне життя, є надважливим завданням. Довіра до архіву як такого не може існувати у відриві від довіри до інститутів, які забезпечують належне функціонування демократії.

Переклад з англійської Ольги Любарської.

Ілюстрація: Аліса Гоц