Випуск 9. Читання

Нині в Америці меншає читачів, проте більшає книжкових клубів. В епоху повсюдних екранів люди збираються у вітальнях і книгарнях обговорювати історію та щоденники очевидців. У Берклі дискусії зосереджені на Веймарській Німеччині й краху демократії. Читаючи про минуле, люди шукають застережень для сьогодення. Цей есей присвячено досвіду книжкового клубу.

У Сполучених Штатах бачимо цікавий парадокс. Як ніколи мало американців читають книжки — проте як ніколи багато збираються що кілька тижнів на обговорення в книжкових клубах. Перше твердження підкріплюють дані: згідно зі свіжим дослідженням, частка американців віком від 15 років, які щодня читають заради задоволення, скоротилася до мізерних 16 %. Щодо другого твердження важко знайти систематичні дослідження, але тепер книгарні звично приймають у себе читацькі групи, а видавці додають наприкінці книжок розділи на зразок «Рекомендовані запитання для книжкових клубів». Донедавна нічого подібного не було. Чимало моїх знайомих беруть участь у книжкових клубах. Один друг — аж у трьох. Навіть близько такого не пригадую за часів своєї молодості.

Читання занепадає, тут нема жодної таємниці: за нашу увагу запекло змагаються всюдисущі екрани, великі й малі. А от чому, як гриби після дощу, множаться книжкові клуби, можна хіба здогадуватися. Років тридцять тому я вперше приєднався до такої читацької спільноти, бо відчував потребу прочитати класику — Шекспіра, Ґьоте, давньогрецьких драматургів, — але навряд чи дав би з цим раду самостійно, а от у товаристві — інша річ. Тоді участь у книжковому клубі здавалася таким собі продовженням студентських часів.

Перші уявлення про цей період ми дістали з книжки Віктора Клемперера «Я свідчитиму до останнього. Щоденники 1933–1941 років». Клемперер (1881–1960) був єврейським мовознавцем, якому вдалося пережити Голокост у рідній Німеччині. Його дружина не була єврейкою, це виграло трохи часу, а коли нацисти все ж почали відправляти євреїв, пошлюблених із неєвреями, до таборів смерті, союзники саме розбомбили Дрезден, де жили Клемперер із дружиною. Серед подальшого хаосу Клемперер зумів до кінця війни не датися нацистам у руки.

Завдяки його надзвичайному щоденнику ми, групка читачів у каліфорнійському Берклі, поглянули зсередини на те, як повзуче божевілля може захопити цілу країну, і то не далеку й незнану, а розвинену державу з високим рівнем освіти й культури. Як це відбувається? Ми знайшли відповідь у Клемперера: крок за кроком. Якщо суспільство стерпіло один крок, за ним одразу слідує наступний.

Спочатку Клемперер помічає, що студенти перестали приходити на його лекції та семінари. Потім його звільняють з університету. Потім він не може опублікувати свою книжку про Францію XVII століття. Потім «у бібліотеці мені делікатно пояснили, що я більше не можу користуватися читальною залою, бо я не арієць», хоча позичати книжки додому ще можна. Потім із бібліотеки вилучають книжки його ж авторства. Потім забороняють брати книжки додому. Їх для нього позичає в бібліотеці друг. Потім для друга це стає надто ризикованим. Потім у Клемперера конфіскують друкарську машинку. Чи не такими-от кроками, міркуємо ми, Трамп — із його відвертим замилуванням диктаторами всіх ґатунків — планує нав’язати нам диктатуру?

Навіть у великій скруті автор не втрачає вміння співпереживати. Коли приятель-єврей перебирається до Палестини, Клемперер бажає йому удачі, але в щоденнику пише, що співчуває арабам, у яких відбирають землю.

Коли читаєш таку книжку нині, коли обговорюєш її з друзями, так само стурбованими долею своєї країни — скочуванням в авторитаризм, зрадою України, безсоромною клептократією родини Трампа, — читання набуває глибшого сенсу. Книжка — уже не предмет на полиці, а урок, застереження, вікно у відрізок минулого, чиє відлуння чуємо в теперішньому.

Ми читали й інші книжки про часи нацизму, зокрема «Заволодіння. Остаточне сходження Гітлера до влади» Тімоті Райбека, «Анатомію фашизму» Роберта Пакстона з дещо ширшим фокусом, а також ґрунтовну класичну працю «Злет і падіння Третього Райху» Вільяма Ширера, від якої, попри обсяг (1 249 сторінок!), було важко відірватися. Ширер — американський журналіст, який у 1934–1940 роках працював у Берліні. Він бачив на власні очі чимало подій, про які пише: від виступів Гітлера перед Райхстагом і вторгнення Німеччини у Францію до французької капітуляції з підписанням 1940 року Другого Комп’єнського перемир’я — у тому ж залізничному вагоні, де 1918-го було підписано перше перемир’я. Іноземних журналістів не пускали до Комп’єнського лісу, та Ширеру вдалося нишком лишитися на місці подій — із допомогою німецького офіцера, який ненавидів Гітлера.

У розповіді Ширера про ті темні часи ми знову й знову натрапляли на паралелі з нинішніми подіями у Сполучених Штатах. Найзловісніше, мабуть, — те, як авторитарний лідер може перетворити демократію на диктатуру, маючи в особистому розпорядженні потужні збройні формування, незалежні від державної армії та поліції. У випадку Гітлера такими силами були штурмові загони «коричневосорочників» — безжальні, віддані партії парамілітарні угрупування, що допомогли йому швидко взяти Німеччину в лещата. У випадку Трампа йдеться, звісно, про агентів дедалі численнішої Міграційної та митної правоохоронної служби США (ICE). Ці озброєні чоловіки в масках начебто арештовують і депортують тільки «нелегалів», які перебувають у країні без документів, утім, вони вже примудрилися вбити кількох американських громадян і багатьох поранити. Чимало з нас бояться, що Трамп, вигадавши якусь відмовку, задіє ці сили, щоб не дати мирно провести вибори 2026 та 2028 років.

Коли ми читали ті книжки, один учасник клубу згадав, що батьки його знайомого жили в нацистській Німеччині на початку 1930-х, і запросив цього знайомого на наше засідання. Батько нашого гостя писав дисертацію про уряд Ваймарської республіки, яка буквально при ньому враз припинила існування. Власне, він був присутній у Райхстазі саме того дня — 23 березня 1933 року, — коли ухвалили Закон про надзвичайні повноваження, що, по суті, передав усю повноту влади Гітлеру та його кабінету. Очевидець яскраво описав побачене, а його син поділився цим описом із нами:

«Ми пішли до Кролль-опери, де тепер засідає Райхстаг. <...> Пройшли контроль СС надворі, коричневосорочників усередині й змогли послухати «дебати». Партії одна за одною безсоромно висловили згоду, навіть християнська Партія Центру. Жодного з вісімдесяти одного делегата від Комуністичної партії, що їх обрали якісь три тижні тому, звісно, не було, як і жодного з двадцяти шести соціал-демократів. Раніше міністр внутрішніх справ Фрік повідомив, що всі вони «під запобіжним арештом» — у концтаборах, «вчаться робити щось корисне». <...>

Увійшов Гітлер, його зустріли бурхливими криками «хайль» і тупанням. Ще два дні тому він був у цивільному й підпорядковувався президенту в мундирі фельдмаршала. Тепер, знову вбраний у форму штурмовика зі свастикою на пов’язці, Гітлер узявся розлого викладати свою позицію. <...>

Після голосування Райхстаг закрив засідання, не призначивши дати наступного».

Ознайомлення з тими похмурими часами дало нам глибше підґрунтя, щоб порівнювати сходження до влади Гітлера зі шляхом Дональда Трампа — особливо Трампа драконівської другої каденції, коли демократія раз у раз зазнає зазіхань. Ми обговорювали численні подібності. Насамперед у тому, що люди недооцінили жорстокість обох діячів. У випадку Трампа ми мали б краще підготуватися, адже бачили першу каденцію й агресивне підбурювання до штурму Капітолію 6 січня 2021 року. Та, хоч і знаючи, що друга каденція буде гірша, мало хто з американців був готовий до нинішньої картини: розквіт кричущої корупції; ракетні удари по суднах, що, можливо — а можливо, й ні, — перевозять наркотики; викрадення глави іншої держави.

Між двома режимами багато спільного. Великий бізнес, за рідкісними винятками, підтримує Трампа так само, як свого часу підтримував Гітлера. Інавгурацію 2025 року відвідали всі найбільші технологічні магнати США. Чи не кожна велика американська корпорація дала грошей на Трампове будівництво грандіозної бальної зали в Білому домі. Нацисти палили книжки; адміністрація Трампа наказала вилучити майже 600 назв книжок із військових бібліотек усіх типів, зокрема у військових училищах із чотирирічними програмами підготовки майбутніх офіцерів. Трамп, як і Гітлер, влаштував чистки й у самій армії, звільнивши чи відсторонивши два десятки генералів та адміралів, адже будь-який диктатор потребує безумовної лояльності підлеглих. Урешті, Трамп, як і Гітлер, щосили розпалює ненависть. Трамп вибрав за мішень мігрантів, особливо з темнішою шкірою. Для Гітлера то були, ясна річ, євреї, а ще — до прочитання Ширера я це не зовсім усвідомлював — поляки й інші слов’яни, про яких він висловлювався майже з такою ж ненавистю.

Та все ж мільйони американців вірять, що для нашої країни ще не все втрачено. Порівнюючи часи нацизму і сучасні Сполучені Штати, ми придивилися й до відмінностей. Деякі додають мені оптимізму. По-перше, Трампу, попри ганебні улещення від керівників великих телеканалів, поки що не вдалося заткнути рота критично налаштованим журналістам, як це свого часу зробив Гітлер. В американських газетах і фільмах, на радіо й телебаченні все ще звучать сильні опозиційні голоси, виходять серйозні розслідування. По-друге, хоча верховний суд переважно дозволяє Трампу коїти що заманеться, федеральні суди нижчої та проміжної інстанцій ухвалюють чимало добрих рішень на захист людських прав. Що цікаво, деякі з цих рішень винесли судді, яких Трамп призначив за першої каденції, коли діяв ще не так радикально.

Нарешті, я радий, що ми — Сполучені Штати. Гітлер мало не відразу розпустив законодавчі органи німецьких земель. Трамп цього зробити не може. Кожен штат має широкі повноваження, якими розпоряджається хоч на краще, хоч на гірше. Кілька губернаторів сміливо виступили проти Трампа. Один із них, губернатор Іллінойсу Джей Роберт Пріцкер, напевно, читав ті самі книжки, що й ми, бо відкрито порівнює Трампа з Гітлером. Мій рідний штат Каліфорнія опирається Трампу по-своєму, передусім в енергетичній політиці. Трамп заперечує спричинене людством глобальне потепління, скасовує проєкти відновлювальної енергетики, усіляко сприяє нафтовій, вугільній і газовій індустріям. Проте Каліфорнія гордо генерує дві третини необхідної електроенергії з відновлювальних джерел, і ця частка щороку зростає.

Недавно наш клуб узявся за книжки авторів із Центральної та Східної Європи — тієї частини світу, що відчула на собі лють і Гітлера, і Сталіна. Так вийшло, що один із учасників мешкає в тому ж будинку — на схилі над Берклі, з краєвидом на затоку Сан-Франциско, — де жив у часи багаторічної вимушеної еміграції поет Чеслав Мілош, лауреат Нобелівської премії. Коли ми збираємось у цьому домі, міркуємо: цікаво, що сказав би Мілош, який так глибоко осмислював тиранію, якби долучився до нашої розмови? Чи ми колись дійдемо потреби покинути Сполучені Штати, як він свого часу мусив покинути комуністичну Польщу?

Ми щойно закінчили читати книжку ще одного вигнанця з Центральної Європи, австрійського письменника Штефана Цвайґа. Його мемуари «Світ учора. Спогади європейця» — одна з найблискучіших автобіографій XX століття. Цвайґ вислав рукопис видавцеві 1942 року з Бразилії, за день до того, як вони з дружиною — у розпачі від нацистського завоювання Європи — вчинили спільне самогубство.

Цвайґ і його друзі не могли уявити, що Гітлеру вдасться так швидко захопити цілковиту владу в доти демократичній Німеччині. Як і інші письменники, яких ми читали, він був шокований цим невпинним покроковим процесом: «доза за дозою з короткою перервою між уведеннями. По пігулці за раз, тоді пауза — подивитись, чи совість світу її проковтне. <...> совість Європи <...> швидко заявила, що не стає ні на чий бік, бо всі насильницькі дії було вчинено в межах кордонів Німеччини».

Майстерна розповідь Цвайґа починається задовго до тих темних часів. Автор вихваляє світ до 1914-го, коли Європа здавалась як ніколи згуртованою, а митці й письменники з різних країн відчували приналежність до направду міжнародної «республіки вчених». Цвайґ пише про тісну дружбу з літераторами, художниками, музикантами з усіх куточків континенту. Серед них — італійський диригент Артуро Тосканіні, французький романіст Ромен Роллан, бельгійський поет Еміль Верхарен, якого Цвайґ перекладав німецькою. У Парижі він із трепетом навідується до майстерні скульптора Оґюста Родена; посеред розмови Роден помічає, що над скульптурою, яку він вважав завершеною, треба ще попрацювати, тут-таки забуває про Цвайґову присутність і впродовж години щось доробляє. Цвайґ завжди старався поглянути зблизька на творчий процес, збираючи велику колекцію оригінальних композиторських партитур і письменницьких рукописів. Він особливо тішився сторінці з рукопису Бальзака, на якій розгорнулася ціла битва виправлень і переписувань.

Мрії розбивались у Цвайґа перед очима двічі: космополітична, згуртована Європа, яку він так любив і в яку так вірив, згинула в полум’ї спершу 1914-го, а потім — 1930-х років. Письменник пронизливо змалював Першу світову, зокрема довгу подорож потягом із повним вагоном поранених вояків австро-угорської армії та лікарями, у яких закінчуються ліки й бинти. Минуло двадцять років, і на його очах Європу знову накрила темрява. Неважко зрозуміти розпач, що зрештою підштовхнув Цвайґа вкоротити собі віку. Та якби Цвайґ жив нині, його точно наснажив би успіх Європейського Союзу, цієї втіленої мрії, яку вони з багатьма однодумцями плекали понад століття тому. І у світі, де забагато Трампів, Орбанів і Путіних, саме́ існування цього союзу мало б сповнювати надією нас усіх.

Переклад з англійської Ганни Лелів

Ілюстрація: Ніка Агеєва