Випуск 4. Архів

У 1980-х багато львівських художників оформлювали собі дозволи на майстерні, оскільки в підвалах і на горищах старих будинків, де від 1950-х до 1970-х жили пролетарі чи прибиральники, звільнилися приміщення. У мене була така майстерня в підвалі на вулиці Шептицьких, де колись мешкала велика родина. Там була одна кімната, смерділо сирістю, на стінах росли гриби. Щоб отримати пристойніше приміщення, треба було мати зв’язки: просто так у радянському Львові майстерню не давали.

Наявність майстерні враз обертала простого радянського художника Ромка Жука на особливу людину. Майстерня означала, що в нього є простір, де не обов’язково бути з родиною — натомість там можна пити вино й слухати «особливу» музику на вінілах або касетах. Саме це й робить тусовка на фотографіях Французова: на столику стоять пляшки з вином, ми бачимо музичний програвач, а біля нього сидить Андрій Манілов, знаменитий музикознавець-дилер. Як казав Андрій Бояров, нормальний рагуль, потрапивши «в руки» Манілову, швидко перетворювався на культурну людину завдяки прослуховуванню правильної музики. У 1980-х роках розрізнення між радянськими людьми часто проявлялося не лише через стиль одягу (джинси ще треба було дістати), а й через те, яку музику вони слухали.

Ці фотографії зроблені Михайлом Французовим, відомим фотографом, який помер на початку грудня 2024 року у Львові. Міша, який належав до мистецької тусовки іншого відомого митця — графіка Олександра Аксініна, і чиє життя було сповнене смутку й випробувань, залишив багато світлин, на яких ми бачимо помітних митців, музикантів, «дивних» людей пізньорадянського Львова. Цей текст — про одну фотозйомку, яку він зробив у 1980-х у майстерні знаного львівського художника.

Французов любив кінематограф і навіть мріяв стати оператором, тому часто його фотороботи — це множинні світлини, які формують своєрідні серії. Тут на фото ми бачимо Ірину, колишню дружину Михайла, яка впевнено дивиться в об’єктив. Вона взагалі була улюбленою моделлю фотографа, мала виразні риси обличчя й зрідка всміхалася. На фотографіях Французова вона часто курить.

Поруч сидить Галина Жегульська, яку всі називали Дзенею, — всесвітньовідома у вузьких львівських колах художниця, яка віддано любила Аксініна, тусовки й випивку. На одній зі світлин Дзеня теж впевнено дивиться в об’єктив: видно, що Міша часто її фотографував. Галина так само мала виразні риси обличчя, любила курити й вдивлятися в глядача глибоким пронизливим поглядом. Якийсь час тому, після важкої хвороби Дзені, художник Андрій Бояров допоміг місту придбати частину її мистецької спадщини. Доволі велику частку її картин купили за муніципальні кошти (решту вигребли антикварники й мисливці на твори Аксініна, які Дзеня отримувала в подарунок від улюбленого митця), але, за іронією долі, зберігаються ці роботи в музеї, що називається «Територія терору» (звучить як помста львівському неофіційному мистецтву 1980-х років).

На одній зі світлин між двома жінками бачимо спину чоловіка — найімовірніше, Романа Жука, художника, у чиїй майстерні відбувалася фотозйомка. З цього ракурсу добре видно картини з морськими мушлями, які любив писати Жук. Фактично пан Роман є одним із героїв зйомки, адже він є власником майстерні на львівській вулиці Шевченка і, відповідно, належить до кола привілейованих митців.

На світлинах бачимо ще двох чоловіків — Ореста Макоту й Колю Філатова. Другий походив з родини росіян із тих, що переселилися до Львова після 1945 року, займаючи помешкання польських чи єврейських родин, яких «забрала» зі Львова війна. Коля мені розповідав, як його батько повертався з війни й вирішив залишитись у Львові, казав: «Такой красівий і пустой ґорад».

Філатову, який умів продавати джинси й нелегальну музику, скоро стало тісно у Львові, і він поїхав до Москви «підкорювати столицю». Влаштувався сторожем у довгобуді дитячого садка й доволі швидко перетворив те місце на перший московський мистецький сквот. Туди приїжджали й львівські художники, маючи місце для ночівлі й простір для випивання. Їхати було варто, бо наприкінці 1980-х Москва стала простором експериментів: із перебудовою туди почали возити якісне західне мистецтво.

Ніколай Філатов згодом стане учасником аукціону Christie’s, що відбудеться в СРСР 1989 року в рамках лібералізації та співпраці комуністів із капіталістами. На аукціоні його роботу, як і твори інших львів’ян — подружжя Копистянських, — купить Елтон Джон за великі гроші. Ця новина дуже вплине на уяву молодих львівських художників, засвідчуючи, що завжди є шанс вирватися з «локального гетто» радянського Львова й стати «всесвітньовідомим». Після 1989-го Коля вирішить виїхати з СРСР до США, але повернеться й стане путіністом: хоча, можливо, поміркованим, бо зараз живе десь в Україні в маєтку свого зятя, галицького «суперечливого підприємця» та мільйонера.

Ще коли був живий Французов, я подзвонив йому й запитав, що то була за подія в майстерні Романа Жука, коли він зробив стільки світлин. Міша сказав, що якраз приїздив із Москви Філатов і, напевно, привіз каталоги нового мистецтва: можна було пити вино й обговорювати авангард.

Власне, на світлинах розгляданням одного з таких каталогів зайнятий художник Орест Макота — чоловік у білій сорочці, якого часто описують як хіпі й панка. Він любив буддизм, вплітав у свої твори хіпівські гасла, «шукав дзен». З ним пов’язана ще одна історія, що стосується цієї майстерні та сучасного українського мистецтва. Якось на початку 1990-х Макота й Французов намовили на ню-фотосесію молодих жінок, які приїхали з Коломиї до Львова. Дівчата щиро вірили, що відомі львівські митці допоможуть їм зробити кар’єру, проте невдовзі мусили повернутися додому, не знайшовши ні модельних агенцій, ні інших шляхів працевлаштування. Чому фотосесія відбулася саме в майстерні Жука? З ним була домовленість, що якщо зняті в майстерні світлини продаватимуться, то Французов буде ділитися з Жуком (який у той час виїхав на Захід) гонорарами.

Уявіть, як здивувався Французов, коли Жук подзвонив йому й став сваритися через «темні таємні схеми» фотографа. Нібито на Жука вийшли земляки з Коломиї і, представившись агентами моделей, почали вимагати гроші за фото оголених дівчат. Виявляється, Макота, який тоді тусив із «Братами Гадюкіними», самовільно зробив зі світлини Французова колаж, що став обкладинкою магнітоальбому «Було не любити». Так одна з коломийських дівчат прославилась, а місцеві жуліки вирішити зістригти з великих музикантів і художників трохи грошей. Французову вдалось якось залагодити конфлікт із Жуком, але оголених жінок у майстерні художника він більше не фотографував.

П’ять світлин Французова з майстерні Романа Жука розповідають багато історій про пізньорадянський Львів. З них ми розуміємо, що молоді люди мали свої автономні простори в місті й вільний час, який там можна було проводити. Майстерня Жука була одним із просторів перебування «поза» радянським світом: хоча приміщення художнику надала соціалістична влада, там панували інші цінності. Антрополог Марк Оже називав такі майстерні «немісцями», соціолог Паскаль Ґілен описував їх як «напівпублічні простори», а філософ Пітер Осборн визначав як «простори мистецтва». Там не мало траплятися щось особливе, навпаки: сам простір стимулював появу чогось, що виходило за межі буденності, ставало мистецтвом. І світлини Французова це засвідчують.