Випуск 2. Вода

Як відкрити для себе видатну фотографку XX століття? Якось я натрапив на роботи Юлії Пірот у Марселі — місті, де вона брала участь в антинацистському русі опору. Відтоді я йшов її слідами, доки зрештою зустрівся з Юлією у Варшаві, де вона жила.

Марсель, осінь 1989 року.

Я відвідую виставку в мерії марсельського району Белль-де-Ме, присвячену Французькому опору в місті під час Другої світової війни. Виставку облаштувала з підручних засобів ветеранська організація, проте знімки, розміщені на дерев’яних панелях, привертають увагу. Їх зроблено в серпні 1944-го, коли Марсель повстав проти нацистів. На цих світлинах немає нічого героїчного чи сенсаційного — лише повсякденні ситуації та дії. Зауважую ім’я фотографки: Юлія Пірот. Здається, вона зовсім зблизька наводить камеру на повстанців: напевно, сама — одна з них. Цікаво, чи Юлія ще жива? Організатори виставки діляться зі мною номером пані на ім’я Елен, яка брала участь в Опорі пліч-о-пліч із Пірот. Телефоную. Елен каже, що одразу після війни Юлія повернулася до Польщі, а перед від’їздом з Марселя передала товаришам і товаришкам з Опору ці фотографії, що зображають їхню боротьбу. Відтоді Елен нічого про Юлію не чула.

Варшава, лютий 1991 року.

Через низку контактів я роздобув варшавський номер телефону. Зателефонував Юлії Пірот. Сказав, що я історик, досліджую участь іноземців у Французькому опорі й хочу зустрітися з нею, почути її історію. «Якщо хочете зустрітися, — відповіла вона, — попросіть Елен, щоб написала мені на вас рекомендаційного листа».

Вулиця Пуласька, 43 у варшавському районі Мокотув, скромний чотириповерховий будинок 1960-х років. Юлія Пірот мешкає в невеликій двокімнатній квартирі. Піднявшись на другий поверх, я дзвоню у двері. Відчиняє тендітна літня пані. Перший контакт збиває з пантелику: вона стоїть струнко, дивиться рішуче й просить показати листа від Елен. Жестом вказує мені лишатися на сходовому майданчику, поки читає. Лише після цього нарешті всміхається і запрошує мене увійти.

Пізніше вона пояснить: Елен підписала лист своїм справжнім ім’ям, «Белла», яке знали лише деякі товариші з Опору. То був знак, що Юлія може мені довіряти... Такі конспіративні заходи викликали в мене усмішку. Я прийшов говорити про минуле Юлії у Франції: може, по всіх тих роках до неї повернулися рефлекси, набуті в марсельському підпіллі?

Для Юлії Пірот Французький опір був лише одним розділом життя, ще з підліткового віку сповненого самовідданості й боротьби. При народженні дівчинка отримала ім’я Ґолда Діамент. Вона вже не була малою дитиною, коли в Росії спалахнула Жовтнева революція. Комуністичні сподівання зробили її революціонеркою. У сімнадцять років Юлію засудили до чотирьох років ув’язнення. З тюрми вона вийшла загартованою. Продовжила підпільну боротьбу в Польщі, згодом — у Бельгії та Франції. Вона пережила дванадцять років вигнання, перш ніж змогла повернутися додому. У Польщі, натоді комуністичній, Юлія невдовзі виявила, що її тривала відсутність породжує недовіру.

Я одразу пройнявся захватом від Юлії. Більш ніж захватом — мене зачаровувало її життя, її незламність. Після першої зустрічі я приїжджав у Варшаву чи не щороку аж до смерті Юлії в липні 2000-го. Двічі запрошував Юлію до Марселя, де вона зустрічалася з друзями часів Опору. Захват і зачарування поволі поступилися місцем щирій прив’язаності.

Шарлеруа, травень 1993 року.

Я приїхав зустрітися з Юлією в Музеї фотографії Шарлеруа, чиї засновники Жорж Вершевал і Жанна Верворт допомагають підготувати книжку про її творчість. Вони відкрили для себе роботи Юлії 1980 року на щорічному фестивалі фотографії в Арлі, де відбулась її перша виставка. Визнання в Польщі прийде пізніше. Жанна і Юлія, поділяючи феміністичну свідомість і відданість активізму, стали подругами. Бельгія, Шарлеруа... Чи може це бути просто збігом? Саме в Бельгії Ґолда Діамент стала Юлією Пірот, саме в Шарлеруа й околицях вона зняла одну зі своїх перших фотоісторій про польських шахтарів.

У 1934-му Ґолді було двадцять шість. Чотири роки ув’язнення не позбавили її цілеспрямованості. Коли їй загрожував черговий арешт, Ґолду відправили в Бельгію: Комуністичний інтернаціонал потребував активістів її рівня для «організації» польських мігрантів. Серед них було багато шахтарів, а вона — донька шахтаря. Наступного року — ймовірно, через профспілкову діяльність — їй вручили наказ про депортацію. Вона залишилася, вийшовши заміж за Жана Пірота, робітника-комуніста. То був шлюб з розрахунку, який на додачу забезпечував їй бельгійське громадянство, безцінну перепустку в нове життя. Саме тоді Ґолда змінила ім’я на Юлію.

Після страйків у червні 1936-го її звільнили з роботи на фабриці. Юлія писала статті для партійних газет і брала уроки фотографії. Однак справжньою школою, як вона мені згодом розповість, для неї став Каталонський пляж у Марселі, де під час війни вона заробляла на життя, пропонуючи людям сфотографуватися.

Варшава, квітень 1994 року.

Першої ж зустрічі я помітив у її вітальні портрет чоловіка, який сидить у кріслі-гойдалці, схиливши голову, з лагідною усмішкою на вустах. Зрештою я запитав у Юлії, хто це. То був її чоловік, Єфим Сокольський. Довга історія.

Ґолді та Єфиму було по двадцять з лишком, коли вони познайомилися. Обоє комуністи. Репресії, що охопили партію в тогочасній Польщі, розлучили їх: вона виїхала до Бельгії, він шукав притулку в Радянському Союзі. Наступного разу вони зустрінуться лише через чверть століття. Єфима заарештували в 1937 році під час великих чисток Комуністичної партії Польщі за наказом Сталіна. Він провів двадцять один рік на засланні в ГУЛАГу, перш ніж звільнився й отримав дозвіл повернутися в Польщу. Юлії бракувало слів, щоб описати мить їхнього возз’єднання. Уявляю, якою приголомшливою була їхня особиста зустріч, їхнє кохання після стількох років, після такого довгого мовчання. Юлія та Єфим одразу ж одружилися й прожили разом шістнадцять років, до Єфимової смерті.

Юлія ніколи цього не озвучувала, але трагедія Єфима, напевно, похитнула її політичні переконання. Я думав, що за комуністичного режиму її «захищала» приналежність до війська — адже Юлія заснувала фотоагенцію польської армії. Одного ранку я поділився з нею цією думкою. «Ти помиляєшся», — відповіла вона. Та й по всьому.

У 1951-му польський міністр оборони заявив на пленумі Центрального комітету: «Минув той час, коли всі євреї вважалися лояльними». Так і вийшло, що в армії, у цьому осередку влади, Юлія не була захищеною. Навпаки, їй загрожувала небезпека.

І все ж вона ніколи не хотіла, щоби Польщу критикували. Якось у Марселі одна колишня учасниця Опору порушила це питання. Юлія тоді нещадно розгромила ту жінку. Багато років по тому я натрапив на текст, який пролив світло на цей парадокс: «Комуністи — це люди, які мають дві душі, одну для себе, а іншу — для зовнішнього світу». Так написав у своєму щоденнику Бернард Марк, очільник Єврейського історичного інституту у Варшаві.

Якось я запитав Юлію, чи вона колись шкодувала про свої комуністичні симпатії. «Хіба не варто боротися за справедливіший світ?» — відказала вона.

Варшава, вересень 1995 року.

На столі у вітальні Юлія розкладає контактні аркуші своєї фотоколекції та маленькі картки з датами, місцями й іменами сфотографованих людей. Місяцями вона сортувала свої знімки, готуючись передати всі негативи Музею фотографії в Шарлеруа. Перш ніж розлучитися з ними, Юлія вирішила ще раз переглянути деякі кадри, а деякі — залишити собі.

Фотолабораторію Юлія облаштувала у ванній кімнаті. На полиці серед білизни примостився фотозбільшувач; у самій купелі вишикувані лотки з проявником, стоп-ванною і закріплювачем. Над ними натягнута мотузка з прищіпками. Отут Юлія проявляє свої фотографії... Їй щойно виповнилося вісімдесят сім.

Незадовго до смерті Юлія Пірот передала сотні цих відбитків Єврейському історичному інституту у Варшаві. Тепер їх можна переглянути у Віртуальному музеї фотографії.

Марсель, грудень 1999 року.

На похороні Елен промовляє її друг, рабин. «Вона була атеїсткою, — каже він, а тоді посилається на традицію єврейського містицизму, згідно з якою ми маємо по три імені: Те, яке ми отримуємо при народженні, те, яке ми будуємо протягом життя, і, нарешті, те, яке залишаємо в пам’яті майбутніх поколінь».

Ґолда Діамент, Юлія Сокольська, Юлія Пірот — три імені однієї людини.

Переклад з англійської Юлії Куліш.