Випуск 4. Архів

Людвіґ Вітґенштайн — один з найпопулярніших філософів, тоді як його твори — не найлегші для сприйняття. Утім, його біографія надихала режисерів, авторів коміксів та покоління молодих людей, що вступали на філософські факультети. Борис Філоненко свого часу написав дисертацію по одній з робіт Вітґенштайна, а сьогодні повертається до розмислів про парадоксальну та іронічну фігуру філософа.

Припускаю, якби Людвіґ Вітґенштайн подивився «Кримінальне чтиво», на моменті, коли реанімована адреналіном у серце Мія Воллес розповідає Вінсенту Везі анекдот про сім’ю помідорів, він усміхнувся б. «На прогулянці маленький помідор відстає від батьків. Це розлючує тата-помідора. Він повертається до сина, дає йому ляпаса й каже: “Наздоганяй!”». Гра слів: «catch up! — ketchup!».Вітґенштайн ходив у кіно на американські фільми, полюбляв мюзикли й вестерни, дивився із зануренням, уприкуску з пиріжками. Кінотеатр давав йому рідкісну можливість відпочивати від інтелектуальної роботи. Є також чимало свідчень про специфічний гумор Вітґенштайна. Ось його улюблений анекдот: «Пташеня підросло та покидає гніздо, а коли повертається назад, бачить, що там лежить апельсин. Пташеня запитує: “Що ти тут робиш?”. Апельсин відповідає: “Ma-me-laid!”». Гра слів: «мармелад — мама-мене-знесла».

Завдяки увазі до мови на фронті Першої світової війни Вітґенштайн «розв’язав усі філософські проблеми». У 1918 році на цьому непересічному результаті він наголосив одразу в передмові до рукопису, який невдовзі стане відомим під назвою «Логіко-філософський трактат» (Tractatus Logico-Philosophicus, 1921–1922), або просто The Tractatus. Сім пронумерованих положень, шість із яких розширені, з пунктами й підпунктами. Текст «Трактату», розпочатий у довоєнному Кембриджі, було написано протягом кількох років служби й завершено у відпустці — у заміському будинку в Галлайні після відступу австро-угорської армії в горах Трентіно. Тоді Вітґенштайн іще не так цінував нісенітниці. Навпаки, шукав логічну форму універсальної мови, в якій не буде нісенітниць, а лише істинні, непорушні, доконечні розв’язання філософських проблем. Він писав, що всі питання філософії виникли з помилкового розуміння логіки мови та є мовними головоломками. І додавав, що ще один внесок «Трактату» — можливість побачити, як мало може дати розв’язання цих проблем.

У графічному романі Апостолоса Доксіадіса та Хрістоса Пападімітріу «Logicomix. Епічний пошук істини» Вітґенштайн-персонаж, виконуючи завдання, рухається поповзом з окопу в бік ворога, бачить руїну, за якою можна сховатися. Через бінокль оглядає позиції, знову ховається й вичікує. Коміксова хмарка-думка: «Чи може цей світ мати сенс?». Навколо починається обстріл, який триває півтори сторінки. На наступному розгорті — затишшя, у небі видно сигнальний вогонь. Вітґенштайн стоїть у полі, доходячи положення «Трактату» під номером 6.41 — про сенс світу, що має перебувати не всередині, а поза межами світу.

У 1912 році Вітґенштайн виголосив на зустрічі Клубу моральних наук у Кембриджі доповідь на тему «Що таке філософія?» за чотири хвилини. Хоча дискусія тривала довше за основний виступ, а в підсумку члени клубу не підтримали тез Вітґенштайна, цю подію можна вважати однією зі спроб критики філософії. Чотири хвилини чи сім тез «Логіко-філософського трактату» — аби розв’язати всі філософські утруднення.

В історію філософії Вітґенштайн увійшов у статусі чи не найвпливовішого автора сучасності. Утім, сам він не мислив історично. Казав, що не читав ані рядка з Арістотеля. У «Трактаті» не залишив ніяких посилань на попередників. Навпаки, у тій самій передмові прямо відмовлявся від такої необхідності. Писав: його зрозуміють лише ті, хто вже думали над подібними питаннями. Дякував тільки Ґотлобу Фреґе і Бертрану Расселу. Усе решта в контексті інтелектуального впливу для нього не було важливим.

Вітґенштайн — один із фундаментальних авторів лінгвістичного повороту, найпомітнішого повороту у філософії XX століття, проте водночас його цікавило те, чого мова не здатна охопити. Ба більше — те, що філософії не до снаги. «Усіх фактів науки не вистачить, щоб зрозуміти сенс світу. Для цього потрібно вийти за його межі», — каже Вітґенштайн під час зимової прогулянки з Расселом у тому ж графічному романі. Рассел ставить його міркування під сумнів: «Як ти можеш зрозуміти щось без мови чи думки?» — «Хтозна, може, завдяки свисту? — Вітґенштайн намагається свистіти. — Занадто холодно для свисту, Расселе».

Ален Бадью назвав Вітґенштайна антифілософом — особливим типом мислителя, що стоїть на позиції, критичній до обох класичних антагоністів — філософа й софіста. Антифілософ провадить лінгвістичну критику філософії, утім, і софістика зазнає критики, бо підміняє цінність істини риторикою.

Вплив Вітґенштайна пов’язаний не лише з текстами, а й із життям. Навіть якщо звернутися до загальновідомих сюжетів: походження, статки; тиск батька — одного з найбагатших австрійців, власника металургійних заводів і виробника зброї; відмова від спадку; добровільна служба в армії попри обмежену придатність. Професійна ідентичність Вітґенштайна неодноразово змінювалась: у документах він заповнював рядок «професія» словом «архітектор», працював учителем у сільських школах, садівником у монастирі, був інженером із патентами, військовим із нагородами, професором, який відмовився від свого звання, фотографом-аматором, який планував написати теорію фотографії, тощо. У біографії авторства Рея Монка «Вітґенштайн: обов’язок генія» становлення Вітґенштайна розгортається на тлі Відня кінця ХІХ століття — «дослідницької лабораторії знищення світу», як писав Карл Краус. Нацизм, психоаналіз, сіонізм, Сецесіон і юґендстиль, атональна музика, функціоналізм та інтернаціональний стиль в архітектурі, логічний позитивізм. З провідними постатями усіх цих явищ Людвіґ так чи так перетинався. Навчався в одній школі з Адольфом Гітлером; Ґустав Клімт писав портрет його сестри Марґарет; із родинних статків фінансував Райнера Марію Рільке; один із будинків побудував разом із Паулем Енґельманом, учнем Адольфа Лооса; читав поезію для Віденського гуртка, за що Отто Нейрат ставився до нього з підозрою. У такій родині й таких середовищах Вітґенштайн був охоплений думками про суїцид. Альтернативою смерті була лише геніальність.

Архітектурною версією «Логіко-філософського трактату» називали Haus Wittgenstein Енґельмана — Вітґенштайна, побудований для Марґарет, сестри Людвіґа. Вітґенштайн доклався до найменших дрібниць цього проєкту. Був автором дизайну дверних ручок, замків, радіаторів, контролював висоту стелі й просив підняти її на тридцять міліметрів, щоб досягти ідеальних пропорцій кімнати. Однак Марґарет відмовилася там жити. Інша сестра, Герміна, пояснювала це рішення тим, що помешкання більше підходить богам, аніж простим смертним, «як вона». Тож, розвиваючи аналогію, можна сказати, що то була незатишна філософія. І з часом вона зазнала змін.

Після «Трактату» Вітґенштайн не публікував текстів (винятки становлять одна стаття, один огляд і дитячий словник, створений під час роботи у школах Нижньої Австрії). Утім, він продовжував багато писати й брати участь у житті Кембриджського університету. Корпус текстів, створених після 1929 року, складався з неопублікованих, незавершених, фрагментарних робіт — що їх згодом підготували, зокрема, його студентка, філософка Елізабет Анскомб, і наступник, професор філософії Генрік фон Врікт, — виданих посмертно: «Філософські дослідження», «Культура й цінність», «Zettel», «Зауваги про кольори» та інші. Бертрану Расселу, як і, наприклад, пізніше Алену Бадью, метаморфози Вітґенштайнової філософії були незрозумілі й чужі. Рассел увів в обіг розділення на Вітґенштайна І та Вітґенштайна ІІ, а Бадью у 2000-х роках схвально відгукувався про те, що Вітґенштайну вистачило смаку не друкувати свої пізні тексти, «схожі на персональний Талмуд». Інтелектуальне повітря Кембриджа ставало задушливим. Вітґенштайн радив своєму колишньому студенту Морісу Друрі їхати звідти. На зустрічне запитання, чому він сам лишається, Вітґенштайн відповів, що для себе він виробляє повітря самотужки.

Довкола Вітґенштайна збиралися люди, яких можна було впізнати за наслідуваннями в одязі й манері спілкування (згадую Раста Коула / Метью Макконагі з перших серій «Справжнього детектива», який міг би бути американською екранною версією Вітґенштайна). Водночас його боялися. Одна з найкращих популярних книжок з історії філософії — подвійна біографія Вітґенштайна та Карла Поппера «Коцюба Вітґенштайна», яку написали журналісти BBC Девід Едмондс і Джон Ейдінов. У ній автори розслідують справу десятихвилинної дискусії 19 жовтня 1946 року, яка раптово перейшла до завершальної стадії, коли Вітґенштайн перервав міркування Поппера про моральні принципи. Вітґенштайн попросив навести хоча б один такий принцип. Доповідь настільки його дратувала, що, ставлячи запитання, він уже тримав у руках розпечену коцюбу, погрозливо рухаючи нею в бік Поппера. То був не поодинокий випадок, агресивні випади проти інтелектуальних опонентів ставалися час від часу. Якось Вітґенштайн прийшов додому до Джорджа Мура й влаштував сеанс нищівної критики його доповіді про здатність людини знати напевно про свої відчуття. При цьому на сам виступ він не встиг потрапити, лише зачепився за оголошену тему й перекази. Філософський диспут не раз повністю його захоплював. Однак Вітґенштайнова харизма проявлялася й по-іншому.

Очі «пізнього Вітґенштайна» дивляться на нас із фотоколажу в романі В. Ґ. Зебальда «Аустерліц»: «...такий пильний, доскіпливий погляд, який можна побачити хіба в деяких художників і філософів, які за допомогою чистого споглядання та чистого мислення намагаються пронизати пітьму, що їх оточує». Герой Зебальда згадує цей погляд у зоопарку, порівнюючи з лемурами й совами. Якщо виокремити в текстах Вітґенштайна й текстах про Вітґенштайна бестіарій, стане помітно, що місце знайшлося чималому розмаїттю живих істот: носорогу, жукам, мусі, качці чи кролику (залежно від того, кого ви побачили першим) тощо. Мусі він показував вихід із мухоловки (Філософські дослідження, I.309) — такою була метафора філософської мети. Жук у кожного був свій (Філософські дослідження, I.293). Межі порозуміння встановлювалися в контакті з левом: «Якби лев міг говорити, ми б його не зрозуміли» (Філософські дослідження, XI). В улюбленому анекдоті Вітґенштайна пташеня розмовляло з апельсином. Він носив овочі й фрукти в торбі-сітці, аби ті дихали.

Час від часу Вітґенштайн їздив в Ірландію, Норвегію та Ісландію, де проводив час більш усамітнено. Поміж рибалок ходила чутка про те, як птахи щоразу збираються довкола Вітґенштайна, коли той гуляє узбережжям океану. Навряд чи він читав птахам проповіді, бо знав, що немає такої мови, в якій їм вдасться порозумітися (див. Філософські дослідження, XI). Однак у сучасній українській літературі є роман, де святий Франциск, який читав птахам проповіді, і Людвіґ Вітґенштайн рівноцінно зашиті в тканину тексту, — це «НепрОсті» Тараса Прохаська. Франциском зветься один із головних героїв твору, а герой третього плану — орнітолог — вивчив напам’ять і цитував «Трактат», розробив на його основі систему шифрування. Сигнали в цій системі подавалися птахами різних видів: «Наприклад, речення “щось може бути чи не бути подією, а все решта лишиться таким, як є” передавалося би пташкою одного виду, двома — іншого й однією — ще іншого (один два один). Про що таке речення мало сиґналізувати — слід було вирішувати самому». «НепрОсті» завершуються десь у тому самому місці, що й «Трактат», на сьомому положенні та його містичній інтерпретації:

«28. З найвищого дерева серед тих, що Себастян посадив у 1914 році, піднеслися сороки і полетіли в тінь Петроса.

29. Себастян порахував — сім.

30. У зошиті орнітолога сім — про те, про що не можна сказати, треба мовчати.

31. Серед усіх доказів існування Бога цей може вважатися найкращим».

У 1930-х роках мова, яку досліджував Вітґенштайн, більше не претендувала на універсальність. Його увага була прикута до проявів повсякденної мови з усіма її непорозуміннями, яка, хоч і була далекою від ідеальної, все одно якось працювала. За спогадами фізика Фрімена Дайсона, уперше Вітґенштайн вдався до метафори гри, коли дивився футбольний матч. За цим спостереженням з’явився термін «мовні ігри» (Sprachspiel / language-games), яким Вітґенштайн окреслював нерозривність мови та її використання в певних контекстах, що мають різні правила. Відповідно, ситуація, в якій здійснюється висловлювання, впливає на його сенс. Вільям Бартлі ІІІ писав: «Для пізнього Вітґенштайна категорії розуміння — мови — перебували в постійному русі». Мовним іграм присвячено більшість не опублікованих за життя записів Вітґенштайна, значну частину яких він переписував. Епіграфом до «Трактату» стали слова Фердинанда Кюрнберґера: те, що людина справді знає, можна висловити трьома словами. Такої досконалості Вітґенштайн прагнув і у своїх «пізніх» текстах.

Як гравець, а не спостерігач, Вітґенштайн з’являється у короткому скетчі «Філософський футбол» у серіалі-альманасі «Летючий цирк Монті Пайтона». Він помилково грає за збірну Німеччини проти збірної Греції. Його номер — класична дев’ятка нападника, як у бразильця Роналду.

У 2021 році у віденському Музеї Леопольда відбулася виставка «Фотографія як аналітична практика», на якій фотознімки Вітґенштайна було представлено разом із роботами Джона Балдессарі, Нен Ґолдін, Ґергарда Ріхтера, Сінді Шерман та ще кількох десятків художниць і художників. Окрім того, що дослідники й дослідниці демонстрували раніше маловідомий фотографічний доробок Вітґенштайна, включно із саморобною фотокнигою та натяками на трактат «Лаокоон фотографії», там також було показано «Колекцію нісенітниць» (Nonsense Collection). Це коробка, де зберігаються 127 артефактів, переважно вирізки з газет і журналів, що їх збирали Вітґенштайн і його найближче коло, сімейне та дружнє, у різні роки. Імовірно, ця колекція супроводжувала Вітґенштайна тривалий час — як збірка дотепів, на які постійно звертаєш увагу й ділишся знахідками з іншими. Наприклад, в одній із газетних колонок обговорювалось, як найліпше перекласти слово «джаз» латиною. В іншій розміщена фотографія скульптури Айнштайна на фасаді католицького собору, що особливо потішало Вітґенштайна. Дослідник Джозеф Ванґ-Катрайн пише у каталозі до виставки: «До яких інсайтів веде нас ця колекція? Це питання, про яке я навіть не наважуся розмірковувати». Припускаю, ми ще не розібрались, усередині якої мовної гри тут перебуваємо.

Раніше я мав звичку відкривати в будь-якій цікавій мені книжці іменний покажчик, перевіряти, чи є там згадка про Вітґенштайна. Якщо покажчика не було, натрапляючи на це ім’я в текстах, підкреслював фрагменти олівцем. Зараз такі зустрічі нагадують той самий анекдот. Пташеня підросло, прочитало чимало біографій і текстів Вітґенштайна й покинуло гніздо. Через тривалий час воно повертається й бачить, що там лежить фотоапарат V. P. Twin Bakelite Pocket. Пташеня запитує: «Що ти тут робиш?». Згідно з історіографічною розвідкою, фотоапарат мав би дати відповідь (обов’язково у формі каламбуру), спираючись на такий сюжет: «Людвіґ купив три такі камери, дві роздав друзям, щоб вони провели подорож фотографуючи». Увага до світу, різні форми запису, мовні ігри: це гніздо звите в певний спосіб, так, що щоразу знаходиш у ньому щось нове.

У розмовах із Тіберієм Сільваші про домовне, у роботі над виставкою, де демонструється «Блю» Дерека Джармена (режисера, зокрема, фільму «Вітґенштайн»), у здивуванні від того, що десь існує бакалаврська робота Ітана Коена «Два погляди на пізню філософію Вітґенштайна», чи дивлячись на малюнки-дослідження кольорових систем воєнного часу Станіслава Туріни — сенси Вітґенштайна часто перебувають за межами його текстів.

Тим дивнішою видається його невидимість у мої студентські роки або нав’язлива присутність у західній академії, що багатьох дратує. Жилю Дельозу в його кіноабетці пропонують: «Перейдемо до літери W». — «На W нічого немає!» — «Є Вітґенштайн». — «Я не хочу про нього говорити». І мій майже втрачений спогад: 2009, а може, 2010 рік, Харків, німецький професор філософії, гість місцевого семінару, каже: «Як добре, що тут вас турбують інші теми, бо в Європі та Сполучених Штатах тільки й чути, що Вітґенштайн, Вітґенштайн, Вітґенштайн...».