Випуск 4. Архів

Протягом п’ятдесяти чотирьох років історію Сирії писав режим Асадів — терором, брехнею, контролем. Край цьому настав 8 грудня 2024 року, коли скинутий Башар аль-Асад утік до Росії. З падінням диктатури й відкриттям архівів сирійці переприсвоюють свою пам’ять. Але яку правду буде збережено, які голоси почуто? У цьому есеї сирійська активістка Джельнар Ахмад наголошує, як важливо створювати інклюзивний, багатоголосий історичний наратив і чинити спротив усякій накинутій згори версії історії.

Зрештою якусь історію та й буде написано, а коли помруть ті, хто особисто пам’ятають війну, ця історія стане загальновизнаною. Тож, по суті, брехня стане правдою.

Джордж Орвелл, «Озираючись на війну в Іспанії», 1943

Минулоріч історія моєї країни змінилася. Рано-вранці 8 грудня 2024 року диктатор Сирії Башар аль-Асад утік літаком до Росії, повалений після двадцяти чотирьох років жорстокого правління. Диктаторську владу він успадкував від батька, який упродовж трьох десятиліть гнобив і страшив сирійський народ. П’ятдесят чотири роки — батько й син, п’ятдесят чотири роки тиранії, утисків і репресій. Минуло п’ятдесят чотири роки, і Сирія звільнилася від ярма Асадів. «Невже це насправді?» — питання, що денно й нощно лунало в думках багатьох людей напередодні та опісля того самого ранку. Ту подію запам’ятає кожен сирієць, кожна сирійка. То був початок нової ери.

Кілька поколінь сирійців ніколи не знали Сирії без панування Асадів. «Асад навіки» стало неофіційним гаслом країни, а «Сирія Асада» — її назвою де-факто. Такого штибу фразами рясніли стіни й білборди; їх скандували на святкуваннях, вони вкарбувалися в кожну свідомість. Вулиці, мости, лікарні, школи й безліч інших місць носили Асадове ім’я. Скульптури й портрети родини Асадів тяжіли над майданами і громадськими просторами. Усіх, хто наважувався на інакодумство, нещадно придушували. Режим утримував владу завдяки системі гноблення й безжальній репресивній машині.

Коли сирійці, натхненні хвилею повстань, знаних як «Арабська весна», сказали «годі» та вийшли на вулиці з вимогами свободи й гідності, режим відповів ще більшою жорстокістю, вбивствами, насильницькими зникненнями, ще міцніше вчепився за владу. Мирне повстання переросло в громадянську війну, тривалий збройний конфлікт, який став ареною проксі-війн для регіональних і міжнародних сил. Країна розкололася: владу на місцях захопили воєначальники й неофіційні лідери за підтримки фінансових і політичних покровителів.

Від початку сирійського повстання в березні 2011-го минуло чотирнадцять років. За цей час було вбито сотні тисяч людей, щонайменше сто п’ятдесят тисяч зникли безвісти, половину населення було вимушено переміщено всередині країни чи за її межі; серед тих, хто залишилися, більшість живе за межею бідності. Режим Асада вдавався до всіх можливих засобів і методів гноблення свого народу. Бомбардування, обстріли, облоги, голод, бочкові бомби, тортури, хімічна зброя. Міста й селища було зруйновано, економіку й джерела заробітку знищено, соціальні зв’язки розірвано, факти й правду приховано та спотворено. Хоча режим несе відповідальність за близько 90 % злочинів і звірств, скоєних за роки конфлікту, він не був єдиним винуватцем. Екстремістські угруповання, ІДІЛ, відгалуження Аль-Каїди, найманці та інші озброєні загони відіграли свої ролі в паплюженні життя й гідності сирійців.

Протягом свого тривалого жорстокого правління режим Асада не лише застосовував фізичну силу, щоб контролювати Сирію та її народ, а й вдавався до всіляких хрестоматійних тиранічних стратегій. Політика «розділяй і володарюй» визначала підхід до етнокультурного розмаїття. У Сирії налічується вісімнадцять різних релігій і віровчень, понад десяток етносів, безліч спільнот і кланів, сільських і міських громад. Режим Асада користав із цього, ширячи страхи, обмежуючи зв’язки, утискаючи базові свободи. Це лише поглибило історичні непорозуміння в регіоні, чиє минуле насичене конфліктами, війнами й розбратом. Сирійське розмаїття перетворилося на порохову бочку соціальних конфліктів і розбіжностей. Роки й роки безжальної диктатури та подальший кривавий конфлікт породили суперечливі претензії, різні уявлення про жертв і кривдників, протилежні наративи, спотворені версії історії.

Тепер у цьому розділі поставлено крапку. Нині історія Сирії пишеться не як оповідь про давнє минуле, а як живе, динамічне сьогодення. З чого ж почати? Як писати новий розділ? Про що саме? Кому бути авторами? Що ми прагнемо зберегти в пам’яті, а що — залишити позаду? Якого штибу спогади ми хочемо створити?

Ці запитання нерозривно пов’язані з нашою боротьбою за справедливість. У новій ері проблема справедливості, а особливо правосуддя перехідного періоду, хвилює всіх. Цей розділ сирійської історії сповнений надій і можливостей для кращого майбутнього, але водночас потьмарений перепонами всіх ґатунків. Перед Сирією стоять складні завдання: забезпечити справедливість для потерпілих від звірств режиму Асада й інших кривдників; зцілитися від колективної травми й відродити національну ідентичність; збудувати мирну правову державу для всіх громадян. Безсумнівно, спільний ключ до розв’язання цих проблем — пошук і утвердження правди. Правди про те, що відбувалося під час недавнього конфлікту та протягом останніх п’яти десятиліть; правди як основи для справедливості й миру.

Чимало експертів і активістів наголошують на потребі в національному архіві, зведеній колективній пам’яті, що об’єднає сирійців і подолає розбіжності. У постасадівській Сирії точаться дискусії, як зібрати в цілість розрізнені уламки, як координуватися й співпрацювати, як інтегрувати численні зусилля громадянського суспільства в офіційну — можливо, під егідою держави — структуру. Ця дискусія неабияк цінна, однак у ній багато підводного каміння. З одного боку, після десятиліть роздробленості й розрізненості вкрай важливо зібрати клаптики докупи, знайти єднальний тон, що сприятиме нашому зціленню й руху до кращого майбутнього. Сирія справді потребує національного наративу та спільної історії — доступних усім і, що найголовніше, до всіх безсторонніх. Однак наша розділеність іще не відійшла в минуле. Травма надто свіжа, перехідний період усе ще нестабільний і непевний, спроби приховувати правду очевидні, черговий продиктований владою контрольований наратив становить серйозну загрозу. Розмірковуючи, як ми хочемо писати свою історію, і відкидаючи спрощені, нав’язані згори формати, ми зможемо знайти потрібний баланс.

На щастя, ми не починаємо з чистого аркуша. Останніми роками сирійські активісти, правозахисники, медіа та діячі громадянського суспільства невтомно документували, розслідували, архівували, відстоювали в міжнародних судах, обдумували й виробляли знання про наше минуле, сьогодення і можливе майбутнє. Багатство накопиченого досвіду й знань може слугувати будівельним матеріалом для правдивої спільної історії Сирії. Різні групи поставили собі за мету збирати й впорядковувати докази порушень прав людини, задокументовані звірства, усну історію, мистецькі висловлювання та історичні записи. Багато з цих матеріалів загальнодоступні, відкриті для всього світу.

Звільнення Сирії від режиму Асада відкрило ширший доступ до інформації, шлях до поглиблення й посилення зусиль активістів. На жаль, із падінням режиму величезну кількість документів, записів і речових доказів було знищено: котрісь навмисно, котрісь — через хаос і недбалість, що супроводжували бурхливі зміни. Розгалужена мережа в’язниць, слідчих ізоляторів і підрозділів спецслужб слугувала основою поліційної держави, побудованої на систематичному нагляді й тортурах, — і всі ці установи було відімкнено за лічені години. Уцілілих в’язнів звільнили, але тисячі сімей кинулися в ці будівлі, відчайдушно шукаючи бодай найменші сліди зниклих близьких: клаптик паперу, напис на стіні камери, фотографію, копію паспорта, що завгодно. Для багатьох ці пошуки завершилися нічим. Фото й відео зсередини цих місць — із темними коридорами, запліснявілими камерами, нагромадженими на долівках розірваними, просоченими водою чи спаленими вщент документами — ширилися в інтернеті, мов пожежа.

Більше ста тисяч арештантів досі не знайдено, цілі шматки нашої історії втрачено. Безліч активістів, правозахисників, діячів громадянського суспільства, усвідомлюючи цінність доказів для встановлення справедливості й збереження пам’яті, забили на сполох, попереджали про небезпеку знищення доказів і закликали їх рятувати. Аж через кілька тижнів після звільнення нова сирійська влада відреагувала на ці заклики й закрила доступ до місць, де могли міститися докази. Тим часом багато ініціатив почали збирати й зберігати все, що вдавалося знайти, поповнюючи гори накопичених за роки матеріалів. У деяких випадках показання очевидців і потерпілих тепер можна підтвердити офіційними документами, тож є надія з’ясувати долю зниклих безвісти, викрити винних, встановити безсумнівну правду.

Нові правителі Сирії є лише однією зі сторін чотирнадцятирічного конфлікту. Це озброєне угруповання очолило наступ, що врешті повалив Асада. Поставши як відгалуження Аль-Каїди, воно зазнало численних перетворень, а в останні кілька років закріпило свою владу в анклаві на північному заході Сирії. Суперечлива історія угруповання рясно позначена порушеннями прав людини й репресивними практиками. Вони заявляють, що змінилися, що прагнуть побудувати країну свободи, рівності й справедливості для всіх сирійців. Утім, поки що їхні дії та політичний курс викликають сумніви в щирості таких заяв і справжніх намірах людей, які задають тон у владі. Спроби контролювати історичний наратив і приховувати частину правди — незаперечні й бентежні. Поспіхом організований «всенародний діалог», втиснутий у кількагодинний порядок денний, відсвяткували як досягнення. Чимало високопосадовців режиму Асада, дехто з яких фігурує в кримінальних справах, отримали амністію та місце за столом переговорів без прозорої процедури.

Через три місяці після падіння режиму пов’язані з новим урядом угруповання чинили масові злочини проти релігійних меншин, за лічені дні убивши тисячі людей і не понісши ніякої відповідальності. Майже через пів року після приходу до влади перехідний уряд оголосив про створення комісії з правосуддя перехідного періоду, чиї повноваження обмежили злочинами режиму Асада. Тобто ще до початку роботи ця комісія позбавила потерпілих від інших злочинців права на справедливість.

Як то кажуть, «історію пишуть переможці». І справді: переможці — у звичному сенсі слова — наділені владою та можливостями подавати свою версію подій. Однак цього разу справжні переможці — це ми, сирійський народ; чоловіки й жінки, які пережили не одне десятиліття в страху, жертви всіх тираній; діти, які виросли під гуркіт війни; молодь, чиї роки становлення минули у вимушеному переселенні чи вигнанні; і безмовні, що так і не дістали змоги оповісти свої історії.

Я запитала: хто пише нашу історію, хто вирішує, що туди ввійде? Відповідь проста: у нас усіх має бути право робити свій внесок, ділитися спогадами, зібраннями й думками. Створювати персональні, родинні, спільнотні, національні архіви. Мати простір, щоб розповідати про своє й слухати інших. Ми всі маємо право протистояти історії, написаній винятково силою зброї.

Моє покоління виросло на здебільшого сфабрикованій історії. Тепер ми відповідальні за те, щоб наступне покоління читало історію правдивішу. Історію, написану не єдиним хором голосів, не нав’язану тими, хто закріпився при владі. Історію багатоголосся, багатоликості й розмаїття.

Переклад з англійської Юлії Куліш