Випуск 4. Архів

Якою владою наділене кіно? Які властивості потрібні людині, щоб зняти пропагандистський фільм? Маніпулятивна вдача чи цілковита необізнаність із довколишньою реальністю? Андрес Фаєль у стрічці «Ріфеншталь», що вийшла 2024 року, порушує всі ці питання нараз, сплітаючи різні архівні матеріали, щоб розповісти про улюблену режисерку Гітлера.

Німецькому режисеру Андресу Фаєлю не вперше знімати кіно про людей, які приймають складні життєві рішення або мають сумнівні політичні переконання. За словами документаліста, він вирішив створити фільм про Лені Ріфеншталь, коли отримав доступ до її особистого архіву: двісті тисяч фотографій, газетні вирізки, документи, фрагменти кіноплівок, домашні відео, записи телефонних розмов, щоденники, чернетки мемуарів. Цей вражаючий масив записів Фаєль міксує з фрагментами телешоу та інтерв’ю за участі Ріфеншталь у 110-хвилинній спробі осягнути її вдачу. Ріфеншталь не просто перенесла нацистську пропаганду на великий екран — вона її примножила, використавши для цього всі інструменти, які міг запропонувати кінематограф.

Ріфеншталь народилася 1902 року в заможній родині успішного бізнесмена, з дитинства писала вірші. Почавши кар’єру в мистецтві як танцівниця, у 1920-х закохалась у кіно, особливо «гірські фільми», дуже популярні в тогочасній Німеччині. Починаючи з 1926 року, вона знялась у кількох таких фільмах: від «Священної гори» Арнольда Фанка до «Білого пекла Піц-Палю» (1929), що його Фанк зняв спільно з Георґом Вільгельмом Пабстом, відомим режисером тієї епохи. «Піц-Палю» вважають одним із ключових фільмів «гірського» піджанру; німецький історик кіно Зіґфрід Кракауер писав, що його популярність засвідчує «сплеск пронацистських тенденцій у догітлерівський період».

Як режисерка Ріфеншталь дебютувала 1932-го з «Блакитним світлом» — фільмом, який привернув до неї увагу Гітлера. Вона хвалиться цим в одному з архівних аудіозаписів, які використав Фаєль, і додає, що вважає цей фільм найважливішим у своїй кар’єрі. Примітно, що співавтори Ріфеншталь — євреї Карл Майєр і Бела Балаж, які написали сценарій, та продюсер Гаррі Сокал — втекли з Німеччини невдовзі після виходу фільму на екран і приходу нацистів до влади.

Завдяки «Блакитному світлу» Ріфеншталь вийшла на міжнародну сцену: стрічку показали на першому Венеційському кінофестивалі, заснованому урядом Муссоліні 1932 року. Вона повернеться до Венеції ще не раз, у 1935 та 1938 роках, і отримає нагороди за свої найвідоміші пропагандистські фільми — «Тріумф волі» та «Олімпію».

У 1939 році, після вторгнення нацистської Німеччини в Польщу, Ріфеншталь поїхала за військами в ролі «воєнної кореспондентки». Фаєль дещо затримується на цьому періоді, показуючи героїню і як жорстоку учасницю подій, і як людину, яка вповні не усвідомлює, що відбувається довкола. Згодом Ріфеншталь стверджувала, що гадки не мала про масове знищення євреїв, хоча докази свідчать про інше. Історія її перебування в польському містечку Конське має різні версії. За версією ад’ютанта Вермахту, викладеною в листі 1952 року, режисерка розпорядилася «забрати євреїв», яких змусили працювати в оточеній німецькими солдатами ямі. Яма на ринковій площі «не була гарним тлом для зйомок». Ріфеншталь заперечувала цей епізод: «Я ніколи не бачила жодних звірств».

Рік по тому, почавши знімати костюмовану драму «Низина», в якій виступила режисеркою, сценаристкою та виконавицею головної ролі, Ріфеншталь залучила до зйомок сінті та рома, переважно дітей. Фотографії цих дітей містяться в її альбомах, деякі з неоковирними підписами на кшталт: «Зіґфрід, випробування для терплячості Лені». Як показує Фаєль, більшість цих дітей після зйомок відправлять до Аушвіцу, де їх буде вбито. Ріфеншталь завжди це заперечувала, наполягаючи, буцім знає «напевне», що діти вижили.

Після 1945 року Ріфеншталь постала перед судом союзників. Якийсь час вона провела в різних в’язницях і під домашнім арештом, однак зрештою її визнали простою «послідовницею» режиму, адже до лав партії режисерка так і не вступила. Кілька разів вона намагалася повернутись до кіно, але безуспішно.

Пізніше Ріфеншталь перевинайшла себе як фотографка. Під час подорожей до Судану в 1970-х разом із партнером і асистентом Горстом Кетнером фотографувала місцеве плем’я нуба. Знімки згодом вийшли кількома великими альбомами, один із яких, «Останні з нуба», нищівно критикувала Сьюзен Зонтаґ. У рецензії для The New York Review of Books Зонтаґ фокусується на анотації з обкладинки, повній неточностей і відбілювання Ріфеншталь. «Хоча нуба чорні, не “арійці”, Ріфеншталь змальовує їх цілком у дусі деяких провідних тем нацистської ідеології: протиставлення чистоти й нечистоти, непідкупності й заплямованості, фізичного й ментального, піднесеного й критичного», — пише Зонтаґ, зауважуючи, що вихід альбому свого часу відчувався як фінальна крапка в реабілітації Лені Ріфеншталь.

За цю реабілітацію Ріфеншталь невтомно боролася аж до своєї смерті 2003-го, у віці 101 року. З допомогою невеличкої армії юристів (Андрес Фаєль стверджує, що їх було п’ятдесят) режисерка судилася з багатьма людьми, обвинувачуючи їх у наклепах за всяку згадку про те, що вона пропагувала нацизм. Протягом усього життя Ріфеншталь брала участь у численних телешоу (отримуючи, за її словами, чималі гонорари), де вперто захищалася, протиставляючи політику й мистецтво та стверджуючи, що фільми їй всього лише «замовляв Гітлер» і «ніхто не міг від такого відмовитися».

Режисер «Ріфеншталь» хотів «показати її людиною, а не просто тицьнути в неї пальцем, влаштувати суд і оголосити втіленням зла». Проте з образом Ріфеншталь — із її поглядом, фліртом, криками й посмішками — не так просто дати раду. Це образ жінки, яка дуже добре знала силу камери. Режисерка завжди усвідомлювала, що в камери є магічна здібність: хоч які жахіття вона спричиняє, її репутація дивом лишається кришталевою.

Лені Ріфеншталь режисувала не лише свої фільми, а й цілісну картину свого життя. Але архів, частину якого нам показує Фаєль, пропонує пронизливий погляд на маніпулятивність його героїні.

Величезний архів Ріфеншталь, що зберігається в семистах коробках, містить вирізки з газет, фотографії та інші пам’ятки її присутності на екрані й поза ним. Є там і записи телефонних розмов із людьми, які дзвонили після її участі в токшоу, щоб підтримати її «аргументи». Хоча зрозуміло, що більшість цих людей мали пронацистські сентименти, як бачимо, Ріфеншталь зберегла записи, які тішили її самолюбство. Незважаючи на визнання в кіноіндустрії, що тривало доволі довго (навіть 2010 року «Олімпію» можна було знайти у списку ста найкращих фільмів в історії кіно за версією журналу TIME), режисерці постійно нагадували про нацистське минуле, і їй це не подобалося.

Документальний фільм «Ріфеншталь» протиставляє твердження своєї протагоністки й прямі свідчення з різних джерел, часом навіть її власного архіву. Наполягання режисерки, нібито вона була «зачарована Гітлером, як і дев’яносто відсотків населення» того часу, змонтовано з численними спільними фотографіями: ось вони ручкаються, ось він дарує їй квіти, ось гуляють на подвір’ї — не схоже на пасивне «зачарування». А ось аудіозапис, де Ріфеншталь сама розповідає, як запропонувала перенести прем’єру «Олімпії» на 20 квітня, день народження Гітлера. Її показне невідання про геноцид продемонстровано разом зі списками сінті й рома, які брали участь у її фільмі, після чого загинули в Аушвіці. Її запевняння, що вона знімала «реальність як є» на Літній олімпіаді в Берліні 1936-го, показано в монтажі з кадрами «Олімпії» — складною постановочною сценою перетворення давньогрецької статуї на атлета.

Уперше я подивилася «Ріфеншталь» у берлінському кінотеатрі восени 2024 року. Суботній вечір, повна зала, люди взяли попкорн і, судячи з усього, отримали масу задоволення на сценах, де Ріфеншталь, чию зів’ялу красу у віці сімдесяти чи дев’яноста років показано безжальним крупним планом, намагається відмитися від нацистського минулого. Відео з її поїздок у Судан, профінансованих різними німецькими компаніями, зокрема — за злою іронією життя — «Персілом», дивитися ніяково. Але глядачі сміялися. Може, намагались дистанціюватися від Ріфеншталь, безсумнівної агентки пропаганди? Їм у цьому, навмисне чи ні, допоміг троп «старої безумної жіночки», такої собі Норми Дезмонд із «Бульвару Сансет», яка цілковито втратила себе в токсичному флері камери. Усі видихнули з полегшенням: ми не такі, як вона.

Тієї ж осені на Венеційському кінофестивалі відбулася прем’єра канадсько-французького документального фільму «Росіяни на війні» режисерки Анастасії Трофімової. Колишня «кореспондентка» російського пропагандистського телеканалу Russia Today, Трофімова отримала доступ до російських військових, які брали участь у вторгненні в Україну. Перевдягнена в їхню форму, вона запитувала солдатів про життя на фронті. На пресконференції у Венеції Трофімова заявила: «Якби воєнні злочини мали місце, ви побачили б їх на екрані, але за ті сім місяців, що я там провела, такого досвіду в мене не було».

Якось у 1990-х Ріфеншталь запитали, чи відео з расистських антимігрантських протестів у німецькому Ростоку не викликає в неї спогадів. Вона відповіла: «Я ніколи не бачила такого в Німеччині. Такого не бувало».