Варвара Ханенко: плекаючи музей
Ім’я Варвари Ханенко колись намагалися стерти з історії, а тепер воно є одним із символів того, як живе культура в Україні під час війни. Народжена 1852 року в родині купців-філантропів, діячка перетворила особисту пристрасть на спільну спадщину, співзаснувавши одну з найважливіших київських культурних інституцій, що нині називається Музеєм Ханенків. У 2022 році музей пошкодила російська ракета, але він вижив — як і спадок Варвари Ханенко та пам’ять про її життя, позначене суспільними зрушеннями та війною.
«Вона не хотіла лишати Київ і музей, який був дорожчий для неї за саме життя».
Сергій Гіляров
У короткому списку людей, які створили на початку XX століття інституційний каркас української культурної спадщини, є жіноче ім’я: Варвара Ханенко. Колекціонерка, благодійниця, меценатка, засновниця київського Музею Ханенків народилася 1852 року в Глухові на Сіверщині. Вона була найстаршою з шести дітей заможного купецького подружжя Николи та Пелагеї Терещенків.
Про дитинство та юність Варвари нам відомо мало. «Отримала домашню освіту, вихована в добрих традиціях благочестя», — писав біограф Терещенків Віталій Ковалинський. Варвара володіла французькою й англійською — це очевидно з листів до рідних, що збереглися в київських архівах. Вони дають змогу бодай трохи прозирнути в ранні роки її життя. У листах, сповнених сердечної турботи й пестливої ніжності — усіх цих «Олюшок», «моя Олюнечка», «наша мамулечка», «тетюнюшка», «дядюшечка», «Богдаша», «Бася», щедро пересипаних гарячими обіймами, низькими поклонами й міцними цілунками, — сконцентровано родинне щастя, любов і любленість, які Варвара, гадаю, досвідчувала з дитинства.
Сутнісні контексти становлення її особистості розкриває публічна історія Терещенків. На час народження первістки тридцятидворічний Никола Терещенко вже був найуспішнішим підприємцем і найщедрішим філантропом Глухова, бургомістром глухівського магістрату. Мати Пелагея займалася благодійністю. Тож Варвара росла серед активних, спроможних людей, які зростали разом із нею — статками, статусом і світоглядно. У 1870-му, році Варвариного вісімнадцятиліття, за благодійницькі заслуги Николи рід Терещенків було пожалувано дворянським титулом і гербом. Своїм девізом вони обрали «Стремлінням до суспільних благ».
По-купецькому щиро набожні й сентиментально-милосердні, по-нувориському марнославні й прагматичні, Терещенки були рушіями змін довкола себе. Їхній переїзд до Києва 1875 року розпочав цілу епоху в історії міста, коли на величезних прибутках із цукру постав модерний, соціально та культурно розвинений Київ.
Чи могла Варвара не заразитися цим духом активного, продуктивного, оберненого назовні життя? Я впевнена, що саме терещенківська «закваска» її світогляду й характеру стала ключовим ферментом у визріванні меценатських проєктів Ханенків та їхнього magnum opus — музею світового мистецтва.
Десь на початку 1870-х в одній з імперських метрополій юна Варвара Терещенко зустріла молодого освіченого шляхтича Богдана Ханенка, пристрасного аматора мистецтва. Вони побралися в липні 1874 року й відразу вирушили в подорож Європою. Потім Богдан згадував у своїх «Записках»: «Я одружився і з дружиною їздив за кордон; на шляху ми оглядали картинні галереї та музеї Відня, Венеції, Болоньї, Флоренції, Рима і Неаполя, <...> були щасливі дні, все усміхалося довкола, і ми купили те, що нам зустрілося й сподобалося; до слова, розуміючи тоді вельми мало в живописі, ми, однак, не помилилися і купили цілком пристойні картини». Та весільна поїздка започаткувала історію колекції Ханенків.
Завершивши суддівську службу в Санкт-Петербурзі та Варшаві, у 1881 році Богдан іде у відставку. Варварі скоро тридцять, але дітей у них немає. Молоді, вільні, голодні до знань Ханенки ведуть життя нових європейських номадів: подорожують містами Європи, пізнаючи зблизька, на найкращих взірцях, історію західної культури й мистецтва східних країн. Вони купують і продають мистецькі твори, їх п’янить азарт шукачів скарбів і ваблять таємниці давніх майстрів. Красивою, сповненою joie de vivre — радості життя — написав тридцятитрирічну Варвару Ханенко в 1885 році римський художник Ульпіано Чека. На одній зі старих світлин дому цей портрет стоїть на мольберті при робочому столі Богдана.
Наприкінці 1880-х Никола Терещенко закликав Ханенків оселитися поряд із ним у Києві, навіть підшукав хорошу ділянку навпроти університету. Богдан із Варварою пристали на це: їхній уже чималій колекції потрібен був дім. Вони бачили свій будинок як архітектурний омаж великій традиції Європи, а тому наситили його візуальними алюзіями до готики, Ренесансу, бароко, рококо, модерну. Вибагливий естетизм у декорі парадних зал на перших двох поверхах контрастував із простотою житлових приміщень третього, антресольного, поверху: дві кімнати, ванна й коридор, одні двері з якого ведуть на вузький балкончик попід стелею, де у вбудованих стінних шафах стоять книги.
Дім Ханенків був свідком і лишається свідченням невіддільності Варвариної історії від історії Богдана. Енергійний і харизматичний інтелектуал, громадський діяч, колекціонер, організатор археологічних досліджень, упорядник і видавець книг про мистецтво, Богдан Ханенко 1896 року очолив правління цукрового синдикату Терещенків, а водночас — Київське товариство старожитностей і мистецтв. Йому єдиному вдалося пробити глуху оборону імперії й дістати дозвіл на відкриття в Києві першого публічного музею — музею української історії та культури. Свою програмну промову з нагоди освячення музею Богдан Ханенко завершив неочікувано особистим формулюванням: «Не тільки процвітання громадської установи, а й <...> життя будь-якої істоти в нашому світі немислимі без любові, без тієї любові, яка пов’язує, дає силу й віру в роботі та забезпечує її успіх». Чому, говорячи про роль музею, він акцентував на любові як фундаментальній основі всього? Що, як не особистий досвід — досвід подружжя з Варварою, — підказало Богдану ці думки й слова?
Листи Варвари того суперпродуктивного для обох Ханенків періоду на зламі XIX та XX століть відкрили нам непублічний, однак значущий план їхнього життя: Богданову хронічну хворобу дихання, чиї раптові напади тримали Варвару в постійній тривожній пильності, у готовності відкласти все задля турботи про рідну людину.
А їй таки було що відкладати. Створений у 1990-х образ Варвари як «вірної супутниці» та «ревної помічниці» Богдана зазнавав змін із тим, як в архівах відчитували її листи. Варвара, як з’ясувалося, була завзятою колекціонеркою з власними, окремими від чоловікових інтересами та «своїми» розділами колекції. «У мені палає пристрасть до колекціонування, і страшенно шкода упустити справді гарну річ», — писала вона Ільї Остроухову, знавцеві давніх ікон. Іконопис, італійська майоліка, народне українське мистецтво — схоже, Варвару хвилювала й вабила рукотворність, емоційність, глибока душевна «простота» таких різних мистецьких форм. «Я <...> відчуваю їхню красу й отримую, дивлячись на них, справжнє задоволення <...>, це для мене ціле одкровення», — писала Варвара про ікони. Її неабияк цікавили питання наукового визначення і реставрації ікон, про що вона листувалася з істориком Ніколаєм Ліхачовим і мистецтвознавцем Ніколаєм Черногубовим.
Українське народне мистецтво — друга її пристрасть. Ще під час обговорення проєкту першого київського музею Варвара співчувала проукраїнській концепції Миколи Біляшівського, історика та майбутнього музейного директора. Згодом вона сама почала збирати традиційний український одяг, килими, кераміку. В одному з листів писала Біляшівському: «отже <…> послуга за послугу: я Вам допомагаю купити Межигірську колекцію, а Ви мені зробіть, будь ласка, неодноманітну колекцію. Ви казали, що у Вас у музеї є цікаві дублікати, мене особливо цікавлять мережки та біла гладь». Захоплення Варвари Ханенко було по-терещенківському щедрим: у 1899–1909 роках вона подарувала етнографічному відділу першого київського музею близько 1 200 взірців народної вишивки, 150 одиниць кераміки й гутного скла, десять килимів.
У 1904 році у своєму маєтку Оленівка на Київщині Варвара організовує школу і майстерню традиційного українського ткацтва та вибійки. Відряджає учениць школи в музей до Біляшівського — вивчати найкращі взірці народного мистецтва, — а сама добуває найякісніші верстати й нитки. В одному з листів Варвара просить Вікентія Хвойку, знавця української традиційної культури, знайти досвідчену килимарку, яка навчила б її саму традиційного ткання. У 1905–1906 роках вона активно включається в організацію в музеї першої кустарної виставки та Київського кустарного товариства. Серед засновників товариства, окрім Ханенко та Біляшівського, — Кость Мощенко, Олена Пчілка, Данило Щербаківський, Наталія Яшвіль, Наталія Давидова, Вікентій Хвойка. Варвара запрошує художника Василя Кричевського викладати в Оленівці народні колористику й орнамент і розробляти ескізи виробів. Килим за малюнком Кричевського отримує срібну медаль на Всеросійській промисловій і сільськогосподарській виставці 1913 року. Натхненна успіхом, Варвара відкриває в Лондоні крамницю продукції українських кустарних мануфактур.
Оленівкою не обмежувалось. У Могильному на Поділлі Варвара роками підтримувала сільський аматорський театр: найняла режисера, справила костюми, організувала зустрічі трупи з Миколою Садовським і Марком Кропивницьким, гастролі. Там само, у Могильному, відкрила аптеку й амбулаторію. У Райгородці та Черкащині — двокласне училище. Щорік у маєтках Ханенків поставали школи, лікарні, сиротинці, церкви, брукувалися й освітлювалися вулиці, впроваджувалися агротехнічні новації. Варвара особисто дбала про нові плодові сорти та якість насіння, культивувала троянди. Це надзвичайно активне й плідне життя призупинила Перша світова війна, а остаточну крапку поставив 1917 рік.
У травні 1917-го помирає Богдан. У заповіті він просить дружину упорядкувати зібрання й відкрити в будинку на вулиці Терещенківській музей світового мистецтва. Хаос більшовицького перевороту в Петрограді спонукає Варвару піти на ризик: у грудні того року вона перевозить звідти до Києва частину їхньої колекції. Серед предметів — корогва з архангелом умбрійського майстра XV століття, «Портрет патриція», приписуваний Джентіле Белліні, умбрійська та венеційська мадонни XVI століття, «Орфей та Еврідіка» Якопо дель Селлайо, «Портрет інфанти Маргарити», що тоді вважався твором Веласкеса, натюрморт Хуана де Сурбарана, китайська скульптура VII–X століть, перська мініатюра XV століття. У січні 1918-го російські більшовики під орудою Муравйова руйнують і грабують Київ, у вогні гинуть унікальні зібрання мистецтва й старовини Михайла Грушевського та Василя Кричевського. Коли навесні за підтримки німецьких загонів до влади приходить Скоропадський, меткі німці пропонують Варварі безпечно вивезти колекцію до Німеччини. Попри пережитий жах, вона відмовляється: музей імені Ханенків має постати в Києві.
15 грудня 1918 року в передчутті нових соціальних катаклізмів Варвара Ханенко надсилає Українській академії наук заяву про безоплатне дарування мистецької колекції, книгозбірні та будинку. Серед умов дарунку: музей має носити імена засновників, колекцію заборонено ділити, переміщувати й доповнювати, у майбутньому при музеї має з’явитися Інститут історії мистецтв. Однак уже в лютому 1919 року Київ знову опиняється під владою більшовиків. Оголошено націоналізацію приватних зібрань, дім Ханенків має бути швидко перетворено на музей. Варвара це приймає. Вона знаходить Георгія Лукомського, історика мистецтв із досвідом реорганізації приватних зібрань у музеї, і вони вдвох беруться до справи. У травні 1919 року музей вітає перших відвідувачів.
Про цей піковий для Варвари період ми найбільше дізнаємося з белетризованих спогадів Лукомського, які автор опублікував декілька років по тому в еміграції. Попри їхні «кураторські» суперечки, шістдесятишестирічна Варвара Ханенко викликала у тридцятип’ятирічного Лукомського щирий захват. Він згадував їхню першу зустріч: «Ми обійшли й докладно ознайомилися, разом з В. Н. [Варварою Николівною — прим.] з її чудовим зібранням. Я захоплювався і дивувався її енергії, вмінню купувати, вправності, постійному неослабному інтересу, навіть паланню мистецтвом. Вона показувала мені свої улюблені речі, розповідала про те, де, коли, за яких умов було їх придбано, і розповідь її так просилася під перо! Як я шкодую тепер, що тоді ж не записував усі ці подробиці і пояснення».
Для нагляду за підготовкою музею більшовики приставили «політичного керівника». У квітні 1919-го в дім Ханенків в’їхав разом із жінкою та дітьми Валентин Рожицин, який одразу вирішив виселити Варвару до однієї невеликої кімнати. Культурна спільнота Києва захистила гідність і права Варвари Ханенко, Рожицина з музею прибрали. Були й інші утиски: Лукомський згадує, що Варварі було заборонено заходити в музейні зали, щоб не «викликати подиву, як це сама володарка живе в народному музеї». Саме з мемуарів Лукомського походить популярна в Києві легенда «про собачку»: мовляв, Варвара, порушуючи заборону, «іноді приходила зі своїм песиком, таємно забираючи ключі від хранительської».
Восени 1919 року, з черговою зміною влади в Києві, Лукомський тікає за кордон. Він кличе з собою літню Варвару, але та відмовляється. Свідок подій, мистецтвознавець і музейник Сергій Гіляров пізніше пояснить: «Вона не хотіла лишати Київ і музей, який був дорожчий для неї за саме життя».
Аж улітку 1920 року Українська академія наук нарешті прийняла «Музей мистецтв ім. Б. І. та В. Н. Ханенків» під своє крило. До музейного комітету ввійшли найавторитетніші фахівці: академіки Федір Шміт, Олексій Новицький, Микола Біляшівський, Микола Василенко, професор Михайло Бойчук. Варвара Ханенко була почесною членкинею. За її пропозицією директором музею став професор Микола Макаренко. Свою місію вона виконала.
Варвара Ханенко померла у своєму домі на Терещенківській (тоді — Чудновського) 7 травня 1922 року. Два тижні по тому Макаренко сповістив, що весь діловий і приватний архів Ханенків «десь загубився». У 1924 році, «зважаючи на повну відсутність за Ханенком революційних заслуг, пов’язаних так чи інакше зі служінням пролетарській культурі», імена Богдана та Варвари Ханенків було вилучено з назви музею. У 1925-му розпочалося передання цілих розділів зібрання до інших музеїв. Натомість надходили інші безіменні збірки. Від портретів Варвари лишилися самі світлини. Радянська машина стирання знання працювала чітко: на середину 1980-х майже ніхто в Києві не чув імен Ханенків. Безрідним, позбавленим пам’яті Музей західного та східного мистецтва пішов на капітальний ремонт 1986 року.
Музей опритомнів у другій половині 1990-х — уже як «Музей Ханенків». Архівні дослідження обґрунтували наукову реконструкцію будинку та повернення історичної назви. Музей на Терещенківській став центром ханенкознавства, спочатку відчутно «богданоцентричного». Аж 2013 року відкрилася перша міжмузейна виставка про Варвару Ханенко «Сенс її життя». Уперше за дев’яносто років у дім Ханенків повернулася, бодай тимчасово, розсіяна по київських музеях Варварина україніка: ікони, вишивка, порцеляна, килими. І разом із предметами й відчитаними листами, зі спогадами її сучасників та іншими випадково вцілілими й щасливо віднайденими фрагментами пам’яті повернулася в історію вона сама, її діяльнісне продуктивне життя, її подвижницька стійкість і вірність музею як сенсу.
А втім, чи справді ми можемо вважати, що осягнули сенс життя Варвари Ханенко? Що зрозуміли її мотиви, пориви, любові? Чи, може, ми маємо діло з тінню, чиї контури окреслено розривами й пустотами пам’яті та наповнено нашими проєкціями й потребами в ній, Варварі, — саме такій?
Ці дослідницькі рефлексії різко й трагічно перекроїла війна. Коли в жовтні 2022 року ханенківський особняк пошкодила російська ракета, українці пережили жах, сумірний із потрясінням Варвари Ханенко на початку 1918-го, коли вона дослухалася, завмираючи серцем, до страшних вибухів на Паньківщині, лише за кілька кварталів від Терещенківської, щоб потім дізнатися про знищення унікальних художніх зібрань. Чи могла вона тоді помислити, що століття по тому зовсім інші люди млітимуть від жаху в цьому домі, уже музеї, і що їхню незламність живитимуть думки й спогади про неї, Варвару?
У тому, що Музей Ханенків у Києві відбувся, зберігся крізь катаклізми XX століття й нині, за геноцидної російської війни, працює як одна з підпірних конструкцій української культури, є великий особистий внесок Варвари Ханенко. Пам’ятаймо про це.
