«Люди продовжують творити історію, коли відпочивають»: інтерв’ю з історикинею Емі Чазкел
Ніч — не просто антонім дня. Ніч має власну історію і знає чимало про працю, владу й суспільство. Відпочинок не є суто приватною справою: його може бути обернено на інструмент соціального контролю. Ми поговорили з історикинею Емі Чазкел, яка готує книжку «Політика споночіння», про те, як сон і відпочинок можуть розповісти про наше минуле й теперішнє.
Чи можна сказати, що за останнє десятиліття дослідження ночі й відпочинку значно розширились? Якщо так, чим це пояснюється?
Історично так склалося, що про ніч писали, але безпосереднім предметом аналізу вона не була. Наприклад, Джудіт Волковіц, чудова історикиня, яка вивчає Англію XIX століття, прекрасно пише про нічне місто, але зосереджує увагу все ж на іншому. А нещодавно науковці почали виділяти спостереження з попередніх праць, щоб показати: ніч — не просто статичне тло, ніч має власну історію.
Тому моя книжка називається «Політика споночіння». У назві навмисно закладено парадоксальність. Хіба може щось на кшталт ночі мати політику? Як ніч може бути об’єктом чи суб’єктом влади й впливу? Я сподіваюся продемонструвати, що це хороша перспектива для осмислення і політики, і ночі.
Те саме стосується сну й відпочинку. Зараз у світі є загальне розуміння, що ми переживаємо масштабне суспільне «прискорення», якого жодній людині не уникнути. Окрім міждисциплінарного визнання кризи в охороні здоров’я й соціальній сфері, пов’язаної з перевантаженнями, з’являється усвідомлення, що під час сну й відпочинку люди не випадають з історії. Вони продовжують творити історію, коли відпочивають. Дискусії навколо того, як, коли й де люди мають — і чи мають — право на відпочинок, неймовірно цікаві.
Чому, на вашу думку, автори й історики зараз приймають тему ночі та відпочинку так близько до серця? Може, це симптом нашої «епохи вигорання»?
Безумовно. Очікування щодо роботи, які суспільство покладає на людину, і наша здатність по-справжньому відновлюватися поза роботою, зовсім не збалансовані. Вихідні ми здебільшого витрачаємо на бюрократичні питання, сімейні обов’язки, побутові справи. Сама думка, що можна просто вдивлятися в обрій чи робити щось суто для душі, витіснена на маргінес. Перепрацювання настільки вбудоване у функціонування суспільства, що єдиний спосіб покласти цьому край — усім разом, повсюдно й одночасно, сказати такому режиму «ні». Але ніхто не може собі дозволити сказати «ні» в індивідуальному порядку. Якщо робиш це одноосібно — втрачаєш позиції в конкуренції за ресурси, статус і владу.
Перепрацювання — це структурна соціальна проблема, а не чиясь особиста хиба. У США ми спостерігаємо драматичне розмивання ролі колективних договорів і профспілок, особливо в академічному середовищі, що тільки погіршує ситуацію.
Цікаво, що, коли ми оголосили прийом матеріалів для тематичного випуску Radical History Review «Політичний бік відпочинку: радикальні історії», надійшло багато сильних текстів від і про чорних жінок. Авторки відгукнулися на можливість поміркувати про тягар перевтоми, який передається з покоління в покоління, і про гостру потребу у відпочинку. Люди осмислюють своє нинішнє життя через історичну оптику.
Схоже, відпочинок — це не даність; він має глибокий політичний вимір. Можете розповісти докладніше, як відпочинок і сон стають інструментами політики?
Відпочинок і сон часто стають основою для різних форм незгоди й протесту. Науковці, активісти, митці аналізують перформативне використання відпочинку як політичної мови. Наприклад, рух «лежання плазом». Або «вмирання», до яких часто вдавалися рухи за права людей із ВІЛ/СНІДом у США 1980-х років. Навіть під час нинішніх протестів у кампусах американських університетів проти війни в Газі інструменти й символи сну — як-от встановлення наметів — слугують сильним протестним жестом.
З іншого боку, у політиці виснаження криється жорстока іронія: змученим людям набагато важче брати участь у політичному житті. Крайнє виснаження пригнічує креативність, життєву енергію, ментальну свободу — а вони необхідні для політичних виступів, художньої творчості й довгострокового планування. Коли ми вивчаємо протестні рухи минулого й сьогодення, слід розглядати виснаження як серйозний вхідний бар’єр.
Також не варто сприймати як даність те, що ми вважаємо універсальними біологічними функціями. Роджер Екірх, першопроходець соціальної історії сну, зібрав величезний масив доіндустріальних свідчень про «двофазний сон». І показав, що всезагальний і безперервний восьмигодинний сон — це великою мірою надбання індустріалізації та штучного освітлення. Колись між двома фазами сну люди вели насичену діяльність, це задокументовано в щоденниках і спогадах. Як бачимо, навіть наша біологія історично й соціально сконструйована.
Тут вимальовується цікавий місток до реалій сучасної України. Структура нашої ночі кардинально змінилася — не лише через комендантську годину, а й через російські повітряні атаки. Скажімо, ракетний обстріл Києва може тривати дев’ять годин, а це означає, що люди взагалі не сплять, але наступного дня все одно мають виходити на роботу. Представники робітничого класу й офісні працівники зазвичай не мають розкоші самостійно організовувати свій день чи подрімати. Величезна частина населення систематично недосипляє, проте немає суспільних дискусій про те, як перебудувати робочий день під цю реальність.
Дуже зворушливий і переконливий приклад. Перебудувати день усього населення неймовірно важко, адже суспільство потребує складного синхронізованого ритму: бізнеси, клієнти, транспорт, заходи безпеки мають бути узгоджені між собою.
Тут я згадую проєкт Стенфордського університету з цифрової візуалізації — картування Варшавського гетто під час Другої світової війни. Там комендантську годину призупиняли лише на годину-дві на день. Зіставленням часу, необхідного, щоб дійти від дому до пекарні й назад, візуалізація даних довела, що більшість мешканців фізично не могла забезпечити свої родини їжею за відведений владою час. Можна було б аналогічно картувати сучасний Київ, щоб показати, як місцеве населення намагається синхронізувати повсякденні потреби з комендантською годиною, повітряними тривогами й змінними реаліями інфраструктури. Історики схильні мислити великими епохами, але нам потрібно розглядати й дрібні піщинки повсякденного часу.
У книжці «Політика споночіння» ви пишете про інституціалізацію та вепонізацію відпочинку в контексті колоніалізму й работоргівлі. Як ви прийшли до цієї теми?
Виснажування людей або позбавлення їх сну й відпочинку може бути умисним планом пригноблення. Хоча іноді це відбувається ненавмисно. Проте результат той самий.
У Бразилії XIX століття був двоїстий підхід до рабства й питання відпочинку. Навіть виходили друковані посібники про те, як бути успішним плантатором, як обходитися з поневоленими працівниками, як витиснути з них чимбільше. З урахуванням застережень, що працівники можуть утекти, померти чи виснажитися до непрацездатності. Ідея була в тому, щоб тиснути до тієї межі, де люди ще можуть працювати, тому час на відпочинок сприймався негативно — як час, коли вони не працюють. Відповідно, у сільській місцевості управителі зазвичай визначали, де і коли поневолені люди можуть чи не можуть спати й відпочивати. На плантаціях для працівників були окремі бараки, але в міських умовах Ріо спали де випаде — на кухнях, у хлівах, у коридорах чи на цокольних поверхах будинків.
Можна припустити, що повсякденний досвід поневолених людей не так легко відстежити. Як ви про нього дізнаєтеся, з яких джерел?
Це вічний методологічний виклик. Поневоленим людям здебільшого не дозволяли лишати записи власного авторства. Щоб реконструювати їхні життя, треба читати доступні архіви між рядків, поєднуючи різні типи джерел.
Одне з таких джерел — мандрівні нотатки іноземців. Відкриття портів у Бразилії XIX століття привабило іноземних торговців, науковців, спостерігачів. Серед них було багато аболіціоністів, які ретельно документували щоденний розпорядок, побутовий устрій, фізичні знущання з поневоленого населення — деталі, які місцевим жителям здавалися надто буденними й незначущими, щоб про них писати.
Особисто я люблю працювати з поліційними архівами. Хоча сон і відпочинок не були протизаконними, щоденні поліційні журнали надзвичайно докладні. У рапорті нічного вартового можна знайти згадку про виявлення раба-втікача, який спав у такій-то стайні чи провулку. Переглядаючи тисячі невпорядкованих поліційних документів, можна по крихтах відтворити мікроритми міського простору.
Інше джерело — посмертні майнові описи, де до найменших подробиць перелічено все, що належало померлій людині. Якщо ковдра чи подушка були досить цінними, щоб окремо заповісти їх спадкоємцю, це свідчить про їхнє величезне матеріальне й символічне значення. Ще в цих документах є плани житлових приміщень, з яких видно, де саме люди мали б спати.
З перебігом XIX століття корисними джерелами стали також газети й оголошення. Почала з’являтися реклама патентованих ліків і перших тонізуючих засобів, що містили кокаїн, із прямими запитаннями: «Втомилися? Потрібно більше енергії?». Трапляються реклами кав’ярень із жартами про порушення нічної комендантської години, що свідчить про активне саботування законів із тим, як розвивалася культура нічного життя.
Зрештою, коли пишеш про групи людей, які лишилися поза увагою традиційних архівів, це вимагає цілковитої прозорості. Мусиш чітко окреслити читачам обмеження своїх джерел, визнати білі плями в архівах — тобто виконати етичний обов’язок відтворити ці людські історії, не допустивши, щоб сухий академічний підхід став на заваді самій оповіді.
Переклад з англійської re/visions.
