Випуск 8. Суверенність

Ідея суверенності — аж ніяк не усталена й беззаперечна основа політичного життя, а крихкий змінний конструкт, актуалізований щоразу, коли ставлять під сумнів владу, території та легітимність. Ми поговорили з Наташею Вітлі, знавчинею Габсбурзької імперії, про те, як суверенність раз у раз переглядали під тиском історичних обставин: у дискусіях про імперську конституцію та постімперські кордони, міжнародне право та сучасну війну. У цій розмові міркуємо, що ж таке суверенність і як вона функціонувала в історичній перспективі.

Чому ви вирішили досліджувати саме тему суверенності в Габсбурзькій імперії?

Буває, наші рішення лишаються загадками для нас самих. Коли я росла в Австралії, найгострішим суспільним питанням було право корінних народів на землю. Британці, колонізувавши Австралію, оголосили землю terra nullius, ніби вона нікому не належала. Вони не сприймали всерйоз ідею, що корінні народи можуть мати свої закони або по-справжньому володіти землею; то була глибоко колоніальна й расистська доктрина.

Лише 1992 року суд у справі Мабо постановив, що корінні народи від початку володіли землею й акт колонізації не скасовує їхніх прав. Тобто виходило, що права корінних народів — і, можливо, свого роду суверенність — перетривали двісті років європейського панування.

Тоді відбулася масштабна суспільна дискусія, білі австралійці були неабияк стривожені. Надзвичайно цікаво з філософського погляду: як чиїсь права можуть зберігатися крізь час? Чи може суверенність корінних народів співіснувати із суверенністю білих поселенців? Для мене ці питання були не лише складними, а й засадничо важливими, бо стосувалися самих основ держави. У випадку Австралії заснування держави було, по суті, злочином.

Водночас я була одержима Європою. Мені кортіло туди потрапити, здавалося, що справжня історія творилася саме в Європі — осередку мистецтва, політики й високої філософії. Відучившись, я провела рік у Німеччині, опановувала мову, і так почався мій новий розділ.

Щодо Габсбурґів або Центрально-Східної Європи загалом, то це епіцентр головних подій і трансформацій сучасної історії, зокрема світових воєн. Але, більш того, під «стандартною» історією Європи зазвичай мають на увазі історію британську й французьку. Якщо поглянути на Центральну Європу, там усе інакше. Їхня перспектива не прив’язана до європейських міфів про самих себе. Тут історія складніша, суперечливіша, часто жорстока, і я завжди вважала, що спробувати її зрозуміти — життєво важливо.

А що ми, власне, маємо на увазі під словом «суверенність»?

Немає якогось єдиного вичерпного значення. Суверенність — ключове поняття модерності, довкола якого вже кілька століть точаться суспільні дискусії. Зовсім спрощено суверенність позначає найвищу владу, право приймати остаточне рішення. Це вершина влади.

Саме слово почали вживати в XIII столітті у Франції. Тоді його використовували на позначення «високих» речей, як-от гір, а також Бога. Згодом слово стало асоціюватися з владою королів, а потім, з плином історії, — з владою держави. Одночасно змінювався й сам концепт. Коли королівська влада дана Богом, то все зрозуміло. Але коли намагаєшся зробити сувереном державу — наділивши її владою, що не походить від чогось іншого, — питання відчутно ускладнюється.

Можна сказати, що в суверенності два боки. Внутрішня суверенність, усередині держави, позначає найвищу владу на території. Ця ідея активно розвивалась у ранньомодерній Європі, де вважали, що в епоху релігійних війн конкурентних джерел права чи влади бути не може. Для забезпечення громадського порядку мала існувати одна остаточна владна інстанція. А зовнішній бік суверенності виявляється в тому, що певне утворення здатне взаємодіяти з іншими державами на рівних. Цікаво, що внутрішня суверенність передбачає єдину владу, а зовнішня — множинні влади, кожну з яких поважають як суверенну.

Уже на цьому етапі виникає напруга. Та й суверенності в нашому світі не помацаєш і не випробуєш; вона існує в царині ідей та уяви. Це дискусійний концепт, а не фізична характеристика, тому й так часто наражається на шквал закидів.

Чи може щось, що не є державою, мати суверенність?

Про це люди сперечалися роками. У XIX столітті точилася серйозна дискусія, чи тільки держави можуть бути суб’єктами міжнародного права. Проте історія знає чимало утворень на зразок Британської Ост-Індійської компанії — корпорацій, що мали повноваження на рівні держав. Вони колонізували, вони керували, хоча формально державами не були. Сьогодні аналогічно функціонують транснаціональні корпорації або галузь прав людини, де особи мають статус у міжнародному праві відокремлено від держави.

Теорія права нерідко стверджує, що державність і суверенність ототожнювані, але Габсбурзька імперія — яскравий приклад зворотного. Це було багатокомпонентне державне утворення, що формувалося протягом століть, об’єднуючи різні землі — Богемію, Моравію, Угорщину, Тіроль. У XIX столітті, з появою доктрин «неподільного суверенітету», люди почали запитувати: що це означає для габсбурзьких земель? Там стільки владних повноважень перетиналися між собою. Чи могла Богемія бути державою, якщо цісар був сувереном цілої імперії? Тому Центральна Європа породила багату правову думку — шукаючи відповідей, які не були самоочевидними. І в Німецькій, і в Габсбурзькій імперіях державність мала форму об’єднання, де влада розподілялася згідно з історичним федералізмом.

Ви згадуєте XIX століття як поворотний момент. Чи була якась конкретна подія, дискусія, що дала поштовх широкому осмисленню функціонування Габсбурзької імперії?

Тут треба згадати 1848-й — рік революцій. Наприкінці попереднього століття Французька й Американська революції запропонували ідею народного суверенітету, згідно з якою сувереном є народ, а не король. До 1848 року ці ідеї набрали сили в Центральній Європі. І ліберали, й націоналісти висловлювали крайнє невдоволення автократичною монархією.

У той загрозливий момент було неясно, чи встоїть імперія. Намагаючись втримати ситуацію під контролем, цісар погодився запровадити конституцію. У результаті з’явився імперський парламент у Кромержижі (1848–1849), що написав конституцію. І хоча вона не набула чинності, це була чудова нагода поміркувати: що таке наша держава, як нею треба керувати? Що є джерелом влади? Як влада має функціонувати? З погляду історикині — дуже цікавий момент.

Конституція передбачає опис держави, і на той час варіантів відповіді було багато. Зрештою цісар відкинув ту конституцію та запровадив власну, а потім і її скасував. У 1850-х імперія повернулася до неконституційного правління, а коли в 1860-х знову ослабла після воєнних поразок, ідея конституції відродилася.

Усе це завершилось Австро-угорським компромісом (Ausgleich) 1867 року — цілком експериментальною угодою. Ми часто забуваємо, наскільки авангардним було габсбурзьке право. Щоб задовольнити угорців, дуже потужну силу всередині імперії, було створено дуалістичну державу. Вона складалася з двох суверенних утворень: Королівства Угорщини та решти земель (які не мали офіційної назви, але неформально їх називали Австрією). Винахідливе розв’язання проблеми неподільного суверенітету: два суверенні суб’єкти, об’єднані в питаннях зовнішньої політики, війни та миру. Сучасні категорії було адаптовано під конкретні обставини й так створено «багатошарову» суверенність. Ось чому Габсбурзьку імперію досі розглядають як плідну джерельну базу для нинішніх федеративних структур на зразок ЄС.

Це рішення було безпрецедентним на той час чи спиралося на давніші моделі?

Як історикиня відповім, що нічого направду нового під сонцем не буває. Габсбурзька імперія формувалась як складна монархія, коли монарх, здобувши землі — наприклад, Богемію, — не змінював їхні закони й влаштування. У монарха просто ставало більше корон.

Проте виклик XIX століття був унікальним. Франція завдяки революції позбулася дубльованих повноважень. У Британії перехід до централізованої держави відбувався поступово, без писаної конституції. У випадку Габсбурґів старий правовий режим зберігався, однак довелося написати конституцію. Концептуалізувати свою множинність на вимогу сучасності. Австро-угорський компроміс перелицював середньовічну ідею «двох тіл короля» на сучасніше «спільне управління». То була спроба допасувати середньовічні федеративні уявлення до сучасних державних органів.

Владу справді перерозподілили чи то був ребрендинг попереднього наративу?

Частково владу перерозподіли. Але також і консолідували. Наприклад, Богемія «програла», бо чехи ввійшли до складу більшого австрійського утворення — замість стати елементом тріалістичної структури, імперії з трьох частин. Угорщина отримала повну автономію, але інші землі втратили повноваження, навіть якщо зберігали власну юрисдикцію у межах своєї половини імперії. Тож цей підхід мав певні обмеження. Мене більше цікавлять самі концепції, але конкретні зміни у владі бували доволі значними.

Який зв’язок між суверенністю й незалежністю та коли їх почали ототожнювати?

Протягом XX століття суверенність справді стала синонімом самовизначення, прагнення автономії. Що свідчить про глибинну людську потребу контролювати власну ідентичність. А ще суверенність несе в собі спадщину «королівського вінця»; це щось, на що можна зазіхнути.

Однак у нинішньому світі повна автономія — лиш фантазія. Сама суть глобальної економіки в тому, що жодна держава не має цілковитого контролю. Як вважають деякі історики, суверенітет було «подаровано» всім у середині XX століття якраз тому, що він утратив колишню вагу. Наприклад, Британія, нехай і надала незалежність Іраку, зберегла контроль над його нафтою. А що то за суверенність, коли не контролюєш власних ресурсів? Гарвардський професор Чарльз Маєр припустив, що наш «простір ідентичності», тобто національна держава, і «простір рішень», тобто глобальна влада, розділилися десь із середини XX століття. Національна держава обмежена в діях, тому що значна частина влади розподілена на інших рівнях.

В Україні ідея, що національні держави втрачають суверенність, часто сприймається як небезпечний наратив, який Росія використовує для підриву нашої держави. Можна скільки завгодно теоретизувати про брак влади в національних держав, але тут, в Україні, це дуже відчутна, намацальна річ.

Безумовно. Україна і війна проти неї розворушили ці дискусії, адже втілюють повернення до давнішого, зовсім буквального уявлення про суверенність. Ми бачимо, як люди б’ються за кожен метр землі, віддають свої життя, боронячи територію. Це нагадування, що держави все ще існують у фізичному вимірі, що цей вимір надзвичайно вагомий.

Досі ми говорили про життя держав. Поговорімо ще про смерть: розпад Габсбурзької імперії. Що тоді відбулося з погляду концепту суверенності?

Кінець Першої світової війни перекроїв Європу. Габсбурзька, Російська, Османська, Німецька імперії розпалися. На габсбурзьких землях на зміну багатонаціональній імперії прийшла низка нових національних держав. Тогочасні націоналісти казали, що імперія була анахронізмом і цілком закономірно, що вона поступилася місцем новим державам.

Але сучасні історики відзначають, що Габсбурзька імперія до самого кінця була доволі функціональною, цілком прогресивною в певних аспектах. Згідно з політикою багатомовності держава забезпечувала шкільне навчання всіма мовами, армія теж була багатомовною. Взаємодіяти з державою можна було якою завгодно мовою: таке й нині важко уявити в багатьох куточках світу.

Нові національні держави залишалися надзвичайно багатоетнічними. Населення жило впереміш. У міжвоєнний період це породило гостру дискусію про нормативні основи суверенності. Гітлер покликався на німецьку більшість у таких регіонах, як Судети, для виправдання анексії. Лише після жахливих етнічних чисток і геноциду Другої світової в Європі усталилася «прямолінійніша» модель національної держави. У цій частині світу ХХ століття позначилося масштабною, часто насильницькою боротьбою за узгодження розселення людей із кордонами.

Як, власне, визначали кордони між новими державами після розпаду Габсбурзької імперії?

Хаотично й по-дилетантському — більшою мірою, ніж ми можемо уявити. Я працювала з документами комітету Паризької мирної конференції, і там видно, як недбало креслили лінії на картах. Багато рішень залежало від бюрократичних процедур і випадковостей. Наприклад, чехи зуміли представити себе на боці Союзників, натомість угорців сприймали як переможених. Територія Угорщини врешті звелася до залишків після визначення інших кордонів.

Було багато суперечностей. Ті ж таки чехи керувалися національним підходом, щоб аргументувати включення словаків, але вже історичним підходом, щоб заявити право на Судетську область із більшістю німецького населення. Тобто на різних напрямках застосовували різні підходи до визначення кордонів. Вони вчилися на ходу й імпровізували.

Одне з ключових тверджень у вашій книжці — що постімперське не є постколоніальним. Можете пояснити докладніше?

Я розглядаю розпад європейських імперій у ширшому контексті кінця імперій у решті світу, але не вдаю, ніби це ідентичні випадки. Скажімо, у Габсбурзькій імперії всі мали громадянство. Там, на відміну від багатьох заморських колоній, не було революційної зміни влади, зав’язаної на расовому питанні.

Проте разюча спільність була в питаннях правонаступництва. Хто бере на себе зобов’язання, коли держава припиняє існування? Чи помирають права разом із державою? Ця проблема, особливо гостра для постколоніальних держав Африки й Азії у 1950–1960-х, під кінець Холодної війни повернулась і в Європу. З розпадом Югославії та СРСР постало питання: чи може Російська Федерація успадкувати правосуб’єктність колишнього СРСР? Чи може РФ зберегти місце в Раді Безпеки ООН? Історія раз у раз повертається до питання перезаснування: чи йдеться про смерть держави, чи про спадкоємність.

Як я згадувала, у 1919 році й чехи, й угорці заявляли про себе як про правонаступників традицій давніших держав — Богемського й Угорського королівств. Мовляв, вони повертають собі права, що збереглися впродовж імперського періоду. Єдиними, хто не претендував ні на яку тяглість, були австрійці. Вони хотіли бути цілком новою державою-відламком, аби на них не поклали воєнних боргів імперії. Як бачимо, тут ідеться не про констатацію фактів, а про юридичні дебати довкола функціонування влади.

Ми покладаємося на свою віру в об’єктивність права, тоді як право теж є продуктом уяви й домовленостей — а їх, як ми тепер знаємо, може бути порушено без особливих наслідків.

Саме так. Право — це продукт нашої уяви. Ми його вигадуємо, але часто воно має цілком реальні наслідки. Люди використовують право як полемічну зброю, щоб спробувати змінити світ, а не просто його описати.

Які уроки габсбурзького минулого ми можемо застосувати в поточних геополітичних обставинах?

Зазвичай я уникаю говорити про однозначні історичні уроки, але історія може підсвітити якісь нюанси в наших нинішніх міркуваннях і розмаїття можливих шляхів. Ми легко забуваємо, наскільки іншим світ був раніше й наскільки іншим міг би бути зараз. Історія допомагає мислити ширше, аби не сприймати сьогодення як щось фатальне.

Габсбурзьке минуле нагадує, що до державності можна підходити гнучко. Ми схильні зосереджуватися на краху імперії, але доти вона проіснувала сотні років. Давала раду з плюралізмом і розбіжностями завдяки компромісам. Одна з цікавих ідей австромарксистів — національна курія, нетериторіальна національна автономія. Австромарксисти розуміли, що народи живуть змішано, тому не можна просто накреслити коло на карті й дати народу автономію, не переселяючи людей. Натомість вони запропонували організувати національне членство на зразок церковного. Хай де ви жили, ви могли сплачувати внески в національний фонд, який опікувався вашими школами й культурними програмами. Ішлося радше про культурні права, ніж про територіальну юрисдикцію. Це нестандартний підхід до розуміння влади, не прив’язаний суто до географії.

Історики приділяють стільки уваги розпаду Габсбурзької імперії. То чому ж вона розпалася?

Тривалий час переважала теорія, що її погубив націоналізм: імперія як «тюрма народів» природно поступилася місцем свободі. Але сучасні історики вважають інакше, вбачаючи справжню причину в тягарі Першої світової. По чотирьох роках тотальної війни Австро-Угорська держава вже не могла надавати базові соціальні послуги: їжу, соцзабезпечення, безпеку. Коли центральна державна влада не впоралася зі своєю частиною суспільного договору, легітимність перейшла до національних активістських груп, які вже опікувалися благодійними кухнями й школами. У часи війни держави зазнають екстремального тиску. До краху Габсбургів призвела низка причин, і вирішальною стала неспроможність держави дбати про свій народ в умовах тиску.

Ви й надалі досліджуєте концепт суверенності?

Так. Зараз працюю над проєктом «Закони води, повітря, землі й вогню: суверенність серед стихій». Я досліджую, як нові технології міжвоєнного періоду — літаки, підводні човни, радіо — серйозно підважили розуміння територіальності держав. Якщо літак може перелетіти кордон і скинути бомбу, то в чому суть кордону? То був переломний момент для уявлень кінця XIX століття, зациклених на контролі над територією. Нові технології породили позатериторіальне насильство, не залежне від відстані між нападником і жертвою.

Або візьмімо антропоцен. Наше довкілля не зважає на державні кордони, зміни клімату не цікавляться, де чия юрисдикція. Природа собі проривається через кордони. Що таке політична влада й контроль із цього погляду?

Натомість війна в Україні робить кордони дуже відчутними фізично. Коли перетинаєш кордон у потязі, бачиш із вікна п’ятсот метрів землі: в один кінець цієї ділянки може прилетіти ракета, а в інший — украй малоймовірно.

Тому війна в Україні так струсонула європейську громадськість — своєю буквальністю. Як ви кажете, коли перетинаєш кордон, фізично відчуваєш різницю між місцем, де може, і місцем, де не може впасти бомба. Це питання життя і смерті. Ми надто розслабилися, думаючи, що живемо в постфізичній Європі віртуальності й відкритих кордонів. Політичне відродження територіальності свідчить, що було наївним вважати, ніби ера фізичного простору минула.

Чи надихався Європейський Союз досвідом Габсбурзької імперії? Чи можна назвати ЄС імперією в певному сенсі?

Дуже цікаве питання, бо ним можна крутити і так і сяк. Віктор Орбан часто називає ЄС імперією в несхвальному сенсі, а деякі ліберали в Брюсселі покликаються на Габсбурзьку імперію як позитивну модель. Але «імперія» не є універсальним зневажливим терміном; залежить, про яку саме імперію ми говоримо.

І ЄС, і Габсбурзька імперія стали розв’язанням «проблеми малих держав». У XIX столітті люди зрозуміли: щоб конкурувати із силами на зразок США, треба мати території, ринки й ресурси. Альянси теж створюють автономію. Як сказав Франтішек Палацький 1848 року, якби Габсбурзької імперії не існувало, її варто було б вигадати, тому що малим народам, щоб вижити, треба бути частиною більшої оборонної структури. Щоразу ми повертаємося до цього питання: як розподіляти владу між великими й малими?

Переклад з англійської re/visions