Випуск 6. Дружба

Як вибір піти в армію під час війни відбивається на дружніх стосунках? Театральний режисер і драматург Павло Юров, який служить у Національній гвардії, пише про те, як війна оприявнює потребу в близькості, як слабнуть міжлюдські зв’язки й виникають нові, про цінність зустрічей зі своїми людьми неподалік фронту і побратимів, які стають другою родиною.

«Ми як сім’я» — цю фразу я чув регулярно, коли знімав репортажі про військових, відвідував вогневі позиції та спілкувався з бойовими розрахунками. Тривалий час я сприймав її як метафору близькості стосунків, свідчення про те, наскільки добре бійці вивчили поведінку й характери один одного за роки служби пліч-о-пліч.

А через два роки після початку повномасштабної війни я був на позиції 120-міліметрового міномета — у Кості, Дмитра та їхніх побратимів — і опісля заїжджав у хату, де вони жили, за двадцять кілометрів від лінії фронту. Там я побачив їхній спільний побут в одному будинку: як вони облаштовуються, готують їсти, перуть одяг, прибирають, ходять у лазню, ховаються від обстрілів, ремонтують автівки, готують спорядження та боєкомплекти, навіть вирощують огірки. Так само вони живуть на позиції: облаштовуються, їдять, ховаються, працюють по російських цілях.

І тоді все зійшлося: фраза «ми як сім’я» буквально відображає природу стосунків між побратимами. Це більше, ніж дружба, — це варіація родинних зв’язків, друга родина. Вони всі разом на позиції, а потім усі разом «на хаті». Весь час поряд. Окреме життя вони живуть тільки в телефонних розмовах із «першими» — цивільними — родинами й подеколи у вихідні.

Під час «великої війни» дружні й інші близькі стосунки стали гнучкішими та динамічнішими: вони можуть утворюватись і припинятись миттєво. До кінця лютого 2022 року людей у таких стосунках об’єднували спільні інтереси, проведений разом час, святкування, співпраця. Від роду діяльності залежало, скільки ризику було в цьому спільному досвіді. Під час війни дружба, побратимство й посестринство можуть сягати межі й охоплювати досвід пережитої разом (чи паралельно) смертельної загрози.

*

Одного ранку я зустрівся з Євгеном. За три роки служби пілотом розмаїтих дронів у нього значно погіршився зір, і він придбав окуляри. Округлої форми, вінтажні. Вкупі з обтислими сірими джинсами, чорним худі, плащем і затертою бейсболкою складався образ справжнього подільського хіпстера. Ми намагаємося бачитися на каву хоча б раз на пів року, а за змоги — що три місяці. Коли Євген на фронті, я стараюся списуватися з ним раз на тиждень чи два.

Коли я був на ротації в Лимані й попросив у Євгена паролі для проїзду під час комендантської години, він став надсилати їх щодня. І далі надсилав впродовж кількох місяців після ротації. Я лайкав повідомлення, інколи слав у відповідь меми або свої відео й фото з нашими бійцями. Зрештою я написав, що вже не на ротації, а Євген відповів, що знає про це. То була наша гра в переписці, яка мала на меті дати знати, що з тобою все добре й усі живі.

*

Мітя сконтактував зі мною на початку вторгнення й запитав, чи можу я записувати на телефон відеощоденник і надсилати йому для німецького телебачення. Він там працював і придумав серію сюжетів на основі відеощоденників людей, які по-різному й у різних місцях України переживали війну. Я радо погодився. Ми познайомилися щойно за пару місяців до того, на святкуванні Нового року в Карпатах. Доти я чув про Мітю від друзів і навіть зупинявся на день у його берлінській квартирі, але особисто ми не зустрічалися.

Тоді можливість створювати відео виявилась унікальним каналом спілкування, де я відчував довіру. Записи стали простором для рефлексії, опрацювання стресів і жахів, з якими довелося зіткнутися в подальші місяці. Я розповідав про роботу з журналістами, про перебування в Києві й на сході, про обстріли, страхи, паніку, біль. Під час зідзвонів із Мітею я відчував, що він мене чує, приймає, емпатує. Мітя говорив зі мною щиро й відверто, ділився переживаннями щодо лівих і правих у Німеччині, нарікав на повільні робочі процеси німецького державного телебачення, радів волонтерським проєктам для українських біженців, які вдавалося реалізовувати. Ми зблизилися. Наша співпраця розвинулась у віртуальну дружбу.

*

Простір між собою й Антоном я відчуваю як прозору стіну, щось на зразок водяного матраца або медузи. Час від часу я згадую про нього, але майже не пишу й не дзвоню. До вторгнення я був у Антона на весіллі, ми зробили разом три вистави, я дуже цінував його як співрозмовника після мого полону 2014-го. Восени 2022 року Антон поїхав на мистецьку резиденцію в Східній Європі й не повернувся в Україну, мотивуючи вибір тим, що тут відключення світла, а йому треба безперервно працювати на іноземних замовників із айті-компанії.

Я служу не на бойовій посаді, хоча й регулярно відвідую бойові позиції, тож не відчуваю морального права звинувачувати і засуджувати. Утім, також я не можу продовжувати з Антоном просте й невимушене спілкування. Пару разів ми зідзвонювалися на дні народження чи подібні дати. Під час розмови мені наче хотілося йому дорікнути, але зрештою ми говорили про його малу дитину, мистецькі проєкти й таке інше.

*

Клеменс приїхав із Нью-Йорка до Києва у 2014 році, був куратором сучасного мистецтва. Зараз він одружений з українською художницею, має квартиру в одному з центральних районів міста, говорить українською і збирає кошти для друзів у армії. Я жартома називаю його натуралізованим українцем, хоча в нашій країні немає такої легальної процедури, як у США. До вторгнення ми зустрічалися на пиво, обговорювали різні ідеї потенційної творчої співпраці. Мені завжди подобалося розмовляти з Клеменсом, тому що він — не людина-монолог, а справді слухає, що я кажу, реагує на це, щиро цікавиться.

Під кінець 2022-го, коли я назбирав відеоархів із прифронтових відряджень, куди їздив із журналістами, ми спробували об’єднатися для роботи над концептуальним відео. Я тоді мріяв радше про документальну історію, а Клеменс пропонував створити медіаарт. Під час кількагодинних зустрічей, де ми переглядали матеріал, я розповідав, у яких умовах знімав репортажі, про те, що лишилося поза кадром, про потрапляння під обстріли в Ірпені, Рубіжному й Лисичанську, про картини тіл українських цивільних, убитих росіянами в Бучі, і мертвих російських солдатів у районі Лимана під час звільнення територій. Мені ставало по-справжньому страшно: пам’ятаю, як усе тіло тремтіло від власних спогадів і розповідей про ті досвіди.

*

Євген — той, що в нових стильних окулярах, — був актором, до вторгнення знімався у фільмах і серіалах. Я запрошував його у свої вистави. Мені подобається його здебільшого спокійний, однак часом вибуховий темперамент, а також нетипова для акторів чіткість власної життєвої позиції. Він виїхав із Криму після анексії, доти пропрацювавши кілька років у театрі Чорноморського флоту, і почав нове життя в Києві. А коли росіяни перетнули кордон наприкінці лютого 2022 року, долучився до тероборони, а згодом — до збройних сил.

Уже після двох років в армії на пропозицію знятися в кіно від відомого українського режисера Євген відповів, що не може грати по-акторському. Не може дозволити собі чутливості й чуттєвості, мусить контролювати емоції та почуття. Він кілька разів попереджав мене про обстановку в Серебрянському лісі й на куп’янському напрямку — ділянках фронту, де я опинявся після нього.

А ще Євген часто жартує про загибель. Мені неприємно чути ці жарти, попри його гучний сміх, але я нічого не кажу. Я часто вислуховував його скарги на керівництво й щирі зізнання в турботі про підлеглих. Зараз Євген перевівся до фактично елітного підрозділу, тягар відповідальності зменшився, але видно, як хронічна втома й смертельні загрози відбиваються у виразі його обличчя.

*

Наприкінці березня Костя й Дмитро, про яких я писав на початку цього тексту, зникли безвісти. Молоді хлопці, обом близько тридцяти років. Костя був велосипедистом, мріяв після війни тренувати підлітків. Дмитро знімав відео й збирав через тікток кошти на потреби свого розрахунку. В обох є дружини та діти. Я кілька разів привозив журналістів до них на позицію; заїжджав до них у Лиман, позичав зарядну станцію, записував різні відео для бригади. З ними було легко й просто. Хлопці втомилися після року з лишком на фронті, але доброчесно виконували свою роботу. Ми домовлялися знову побачитись.

Зі слів побратимів, Костянтин і Дмитро пішли облаштовувати позицію-обманку для міномета. Доповіли, що закінчили, а дорогою назад зникли — за два-три кілометри від лінії бойового зіткнення. Пошуки не дали результату. Ані слідів, ані тіл. У мене досі виникає дисоціативне відчуття: немає доказів, щоб вважати їх загиблими, але й немає свідчень, що вони живі. Вони десь там — у мареві війни.

*

З Вітею я ледве знайомий, мало про нього знаю, крім того, що він працював у команді організаторів одного з найбільших українських кінофестивалів. І, здається, колись завдяки йому я потрапляв на покази фільмів. Його мобілізували взимку, й у дружньому телеграм-чаті співчутливі дівчата питали, чи немає для Віті відкритих вакансій, аби вберегти його від піхоти. Поширене явище в мистецьких колах — з огляду на те, як регулярно стає відомо про чергову мобілізацію того чи іншого культурного діяча. Тоді я написав Віті з питанням, чи можу в чомусь посприяти, але він не відповів.

Улітку я знову написав — Вітя відгукнувся. З’ясувалося, що він у сусідньому селі на Харківщині. Коли я під’їхав до хатинки на околиці села, був яскраво-помаранчевий захід сонця. Подвір’ям ходили троє чоловіків з оголеними торсами, вони були напідпитку й про щось сперечалися. Вітя вийшов із ніяковою посмішкою, здавалося, йому почасти соромно, а почасти смішно від цієї компанії. То були його товариші по службі, а сам він займався службовими розслідуваннями. Один із чоловіків кілька разів запитав у мене, чи не хочу я випити: мовляв, оце ж уперше зустрівся з другом за таких обставин.

Натомість ми пили чай, відбивалися від комарів, Вітя ділився спогадами про БЗВП та історією про те, як дійшов до службових розслідувань. Ми говорили про мальовничі пейзажі Харківщини, і що димка в повітрі така, як на Лазуровому узбережжі, і що, напевно, це мало вплинути на талант Рєпіна; а ще — про цілковите нерозуміння корпоративної культури армії з боку цивільних. Тривав мій п’ятий місяць на сході, і наше спілкування стало для мене приводом розслабитись. Я розмовляв із людиною мого контексту, людиною подібних цінностей і світогляду. На відміну від інших військових і місцевих, з якими доводилося взаємодіяти, тут мені не потрібно було нічого пояснювати. Я напівдурнувато посміювався, відчуваючи близькість, яка взялася ніби нізвідки.

Але після зустрічі з Вітею я відчув також гостроту самотності.

На той момент я не мав довіри до більшості людей, з якими спілкувався по службі в зоні бойових дій на сході. Нам бракувало спільного контексту, щирість була марною, відвертість — порожньою. Наче й зрозуміло, що армія, м’яко кажучи, — останнє місце, де варто шукати душевний зв’язок. Утім, багато добровольців і мобілізованих розвивають феномен побратимства, наповнюючи емоціями і воєнний побут, і виконання бойових завдань.

Зустрічі з друзями-військовими я ціную, немов романтичні побачення. За нагодою дізнатися про подробиці життя один одного, новини й «морально-психологічний стан» стоїть спільний час — у якому ми фіксуємо взаємну присутність, самовизначаємось у просторі й часі, звіряємо моральні компаси — і єднання у вирішальний для країни момент.

Ілюстрація: Мар’яна Микитюк