Випуск 1. Горе і зцілення

Психоаналітикиня Беатріс Патсалідес Гофман живе в Парижі. Протягом тридцяти років вона працювала з шукачами притулку, які стали жертвами тортур і політичного насильства. Від 2022 року Беатріс залучена до підготовки українських лікарів у психіатричному відділенні львівського реабілітаційного центру «Незламні» (Unbroken). Ми звернулися до неї, щоб зануритись у складну природу горювання під час війни та краще зрозуміти, як може відбуватися зцілення.

Що найважливіше знати, коли ми говоримо про горювання під час війни?

Що один із найскладніших аспектів горювання — відчуття цілковитої самотності. У певний момент горя люди можуть відчувати, що їхній досвід настільки унікальний, багатогранний і болісний не лише для них самих, а й для інших, що починають відчувати провину, коли діляться ним з іншими. Вони можуть соромитися того, що вважають своєю слабкістю та вразливістю; можуть почуватися не достойними чиєїсь уваги, особливо коли війна довкола безжально руйнує родини і начебто ніхто не має «розкоші» жалітися, поки тривають бойові дії. Люди в горі можуть почуватись ізольованими або самі ізолюватися від оточення, адже, можливо, думають, що їх звинуватять в егоїзмі, що їх у кожному разі ніхто не зрозуміє.

У горі це один із найпроблемніших викликів: як осягнути, що досвід може бути почасти розділеним із кимось і водночас унікальним? Як визнати, що інші люди можуть переживати інші різновиди втрат, які ми здатні зрозуміти лише частково, але водночас існує спільна основа, на якій ми можемо зійтися з іншими й поділитися своїми переживаннями? І це принесе часткову сатисфакцію та часткове полегшення, що може до певної міри притлумити самотність. Жодну втрату неможливо порівняти за важкістю з жодною іншою, не існує ієрархії втрат за серйозністю, кожна з них заслуговує на увагу й розуміння.

Можливості й способи горювання залежать і від соціального контексту. Певні спільноти, родини, інституції, а також окремі люди з більшою готовністю відгукуються на чиюсь потребу в горюванні; інші ж такої потреби не визнають. У психіатрії, наприклад, тривалий час панувало переконання, що не слід задовго зосереджуватися на негативних відчуттях, щоб, мовляв, не погіршити свого стану. Психіатри вважали, що людям, які не справляються з травмою втрати, треба приймати ліки, може, пройти електрошокову терапію, а тоді жити собі далі. Таке дуже короткозоре, одновимірне, політично й економічно обумовлене бачення обстоювало ідею, ніби зосереджуватися на втраті — це розкіш, це клопіт, якого суспільство, засноване на принципі економічної ефективності населення, не могло собі дозволити.

Як довго психіатрія так функціонувала?

Залежить від країни. Тривалий час — а місцями й донині — психіатрія займалася тим, що ізолювала людей, яких із різних причин вважали «безумними» й «небезпечними» для загального добробуту. Таких пацієнтів у лікарнях відмежовували від решти або утримували в окремих закладах.

Антипсихіатричний рух у Європі 1960-х поставив під сумнів владну динаміку діагностування й лікування, а також інституціалізацію, маргіналізацію та стигматизацію людей із психічними захворюваннями. Були й психіатри — наприклад, Франсуа Тоскель з Іспанії, — які значно раніше запропонували новий інституційний підхід: облаштовувати психіатричні заклади за принципом спільноти, де пацієнти мають рівні з лікарями права.

В Україні війна змінює зсередини зокрема й лікарні. У Львові багато поранених, травмованих — і військових, і цивільних — лікуються в одному закладі через брак місць. Вони всі спілкуються між собою, діляться досвідом втрати, і це створює новий соціальний простір. Власне, це революційна практика громадської психіатрії, якій поклала початок війна. Ще одна революційна зміна в психіатричній практиці нинішньої України — повернення психоаналізу в це конкретне середовище, яке поєднує загальномедичні й психіатричні підходи у просторі лікарні.

Замість спрямовувати зусилля на швидке позбавлення від симптомів — а це мета медикаментозної та біхевіоральної терапій, де лікарі начебто знають, як буде «краще» для пацієнта, — підхід психоаналізу дозволяє пацієнтам говорити про їхні страждання. Психоаналіз виходить із того, що пацієнт — або радше його несвідоме та свідоме — найкраще знає причини й походження своїх проблем. Роль лікаря тут — допомогти пацієнту відкрити це досі ігнороване знання про своє страждання і виробити способи подолання деяких симптомів.

Якщо горе накладається на травматичний досвід, чи це потребує іншого підходу з погляду психоаналізу?

З психоаналітичної перспективи горе — явище дуже складне, з протилежними виявами. Фройд відзначав це у своїй монументальній праці «Скорбота і меланхолія». Це однозначно відчуття важкої втрати, суму, тривоги, але також там може бути агресія, ненависть до людини, яка відійшла: «Ну чому вона померла?».

Тоді це набагато конфліктніша модель горювання й скорботи, де людина вимушена стикатися з найрозмаїтішими питаннями щодо прив’язаності, яку відчувала та продовжує відчувати; тут може мати місце й ненависть до себе, й самопокарання за ту-таки прив’язаність. Як ми знаємо з психоаналізу, любов і ненависть тісно переплетені. Любов ніколи не є чистою, це вигадки. Людська любов завжди має багато відтінків, серед яких може бути й ненависть.

Тож горювання — це переживання втрати любові?

І втрати любові, і втрати ненависті. А ще це переживання втрати прив’язаності, втрати значущості покійної людини для тієї, яка горює, і навпаки. У цьому сенсі йдеться про втрату Іншого і втрату себе.

Тобто ми горюємо також і за собою.

У певному сенсі так.

«Я» не є монолітним. У нього багато кольорів і відтінків, різних граней, виражень і фантазій. У нього є свідомий і несвідомий аспекти. «Я» — це буття, що промовляє. З втратою близької людини раптово переривається дуже особливий зв’язок. Отже, акт горювання — також про те, наскільки та як са́ме наше «я» було залучене в цей зв’язок. Це не одновимірний досвід. У ньому є суперечливі виміри й почуття, часто — складні, неоднозначні спогади й емоції.

Чи можна сказати, що в часи війни ми горюємо на різних рівнях? І чи є цей процес, по суті, нескінченним? Ми горюємо не лише за людьми, а й за життям, яке після початку війни більше не буде таким, як раніше. Що це означає для нас у контексті зцілення, відновлення або навіть проживання горя? Чи є в цього процесу завершення?

Я думаю, поки війна триває, завершення бути не може. Можливо, відпустити фантазію про завершення — теж частина скорботи. І варто подумати, що може бути натомість. Як із руйнівного досвіду може постати щось життєствердне, живе? Писання, розмови з людьми, зв’язки з людьми, обговорення, роздуми про те, що відбувається, створення простору для зустрічей, вміщення цього процесу в ширший контекст, звідки видно новий горизонт. Це не завершення, звісно, але це можливість відкритого простору.

Створити щось із руїн означає присвоїти процес горювання, перетворити його на те, що, ймовірно, допоможе почуватися живішими. Не цілком вільними від горя, звісно, тому що процес триває: люди досі зазнають поранень і втрачають життя, прямо зараз.

Проте якщо знайти спосіб взаємодіяти про цю глибоку втрату з іншими, думати про неї разом — зміниться перспектива. Адже це відбувається не лише з вами, ви не просто об’єкт, жертва подій; ви можете діяти, позиціонуватися як суб’єкт зі своєю агентністю. Створити простір, де можна міркувати й рефлексувати над своїми та чужими досвідами, почуттями, думками, — непросте завдання. Але також це складова терапевтичного процесу.

Чи існує неправильний спосіб горювати? Той, що веде в нікуди, тільки глибше в прірву?

Коли ми вживаємо поняття «правильно» і «неправильно», постає питання: чи тобі судити? Хто скаже, що правильно, а що ні?

Є чимало різновидів інтервенційної терапії, що має на меті опрацювання й переопрацювання травми, якомога швидше усунення симптомів. Це породжує щось на зразок нового «стандарту», який нав’язується всім. Я вважаю це дуже спірним. Такий підхід виключає суб’єктність, особливо суб’єктивний час пацієнта. Іноді людям з тих чи тих причин треба довше побути з певними симптомами. Іноді людям треба якийсь час помовчати, і це нормально. У кожного свій ритм, свої часові рамки, які вартують поваги.

Тому сумнівно розробляти якусь «нормативність» довкола того, що начебто має відбуватися з людиною в горі. На мою думку, коли щось треба брати до уваги, то це владну динаміку між тим, хто «допомагає», і тим, хто отримує «допомогу». Перше, що ми маємо ставити під питання: у чиїх інтересах я втручаюся так, а не інакше? Яка моя мета? Чи це в моїх інтересах? Чи в інтересах моєї інституції? Чи в інтересах пацієнта? Це не завжди так очевидно.

Купа всього сумнівного продається під виглядом «допомоги». Усі хочуть «допомагати». Що це означає? [Усміхається.]

Якщо не «допомагати», то яке слово тут пасувало б?

Слухати, чути, бути присутнім, бути поруч. Створювати відчуття привітності, загальної людяності. Приймати людину, але в дуже конкретний спосіб. Це означає готовність бути з людиною, говорити, робити що завгодно, вділяти власну тілесну й психічну присутність. Щоб вділити свою присутність, треба позбутися чітких очікувань і суджень про те, як людина мала б поводитись, аби задовольнити мою потребу їй допомогти. Адже йдеться не про мою потребу чи бажання допомогти, «заподіяти добро»; ідеться про бажання та/або труднощі іншої людини в тому, щоб самовиражатися, ділитися переломним досвідом із власного життя, воліти говорити або мовчати, висловлювати невисловлюване.

Але, повертаючись до «завершення»: що таке «завершення» для вас?

[Пауза.] Думаю, справедливість.

Цікава ідея. Яка справедливість?

Інституційна справедливість — з розумінням, що вбивць засуджено, покарано і є хоч найменший шанс, що, коли злочини розслідувано, вони не повторяться. Звісно, ми бачимо, що «ніколи знову» не відбулося, злочини тривають. Але коли ти й твоя країна опиняєтесь у ситуації злочину агресії, хочеться сподіватись на хоч якусь справедливість. Що смерть не залишиться просто смертю. Що за неї покарають винних.

Це дуже важливий момент, який апелює до публічного визнання факту: відбувається саме злочин агресії.

Для вас завершення означає справедливість, і це ключова складова терапії.

Коли я була у Львові й брала участь в ініціативі «Незламні», яка проводить реабілітацію поранених українських солдатів, я говорила, як важливо під час, власне, реабілітації документувати пережиті злочини. За бажання пацієнти можуть мати доступ до цього документування, давати дуже докладні свідчення про те, що з ними сталося, — знаючи, що їхні показання буде використано в обвинуваченні. Це частина терапевтичного процесу на колективному, державному, міжнародному, але також і на символічному рівнях.

Справедливість передбачає не тільки, що хтось визнає: було скоєно щось неправильне чи незаконне. Існує символічне тіло — суд, що може визнати факти в рамках офіційної процедури, судового процесу, де є змога представити докази: що́ люди пережили, як було порушено права людини. Справедливість означає, що коли хтось порушив закон, то матиме діло з наслідками. Навіть якщо цей «хтось» — ціла держава з її представниками, у цьому разі Росія. Публічне й колективне визнання страждань, через які пройшли люди, вкрай важливе.

Якщо військовий, який проходить реабілітацію, бере участь у зборі доказів для суду, що з ним чи нею відбувається?

По-перше, свідчення в суді як процес має бути цілковито відокремленим від будь-якої терапії. Хоча для свідка цей процес може мати й часто має терапевтичний ефект, він підпорядковується зовсім іншим правилам, аніж терапія. Не треба їх змішувати. Надання усних і письмових показань комусь може принести полегшення, проте комусь іншому — виснаження й ретравматизацію.

По-друге, жодне твердження, що описує особистий досвід, не слід узагальнювати на всю відповідну групу (наприклад, військових). Ми мусимо пам’ятати: та сама подія може бути травматичною для деяких людей, але не обов’язково для всіх.

По-третє, що відбувається з солдатом, який дає свідчення для суду, — це багаторівневе питання. Досвід, скажімо так, сатисфакції або позитивне відчуття визнання можуть з’явитись, якщо злочинців притягнуто до відповідальності. Але якщо з якихось причин злочинці лишаються на свободі й справедливості не досягнуто, досвід свідчення може зрештою обернутися фрустрацією. Заздалегідь ніколи не відомо, як саме надання показань вплине на свідка.

Чимало постраждалих від війни почуваються невизнаними. Люди, які потерпають від травми, нерідко думають, що збожеволіли, і намагаються приховати своє страждання. Іноді травматичні симптоми «виходять із берегів» і можуть призвести до емоційної дисрегуляції, безсоння, підвищеної чутливості, кошмарів, втрати самоконтролю, важкої депресії. Багато тих, хто почуваються безпорадними, цілком переповненими внутрішніми переживаннями й болем, відчуватимуть і безнадію. Багато з них вважатимуть, що, може, це з ними щось не так, а звідси — сором і провина.

Такий собі самогазлайтинг?

Вони думають, ніби самі спричинили свої страждання, самі винні в появі симптомів, ніби мати симптоми — це неправильно, це ознака слабкості або психічного захворювання. Що в цілому суголосно традиційним суспільним та ідеологічним переконанням — стигматизації психічних хвороб. Насправді все навпаки: психологічні або фізіологічні симптоми внаслідок травматичної події — це «нормальна» реакція на «ненормальні» події, як-от війна й вимушене переселення.

Загалом участь людей, які пережили страшні речі, в юридичних процедурах — це визнання їхнього досвіду. Воно притлумлює сором. Воно може полегшити відчуття відчуженості й ізольованості. Може дати відчуття агентності: ти — автор власної промови, яку слухають і чують. Усе це відіграє велику роль у поверненні людям відчуття безпеки й законності після жахливого беззаконня, пережитого під час війни.

Не кожен захоче або матиме нагоду взяти участь у таких процедурах, але, на мою думку, можливість стати свідком, дати показання й зрештою домогтися справедливості неабияк додає самоцінності.

Численні війни, кліматична криза, ковід є глобальними викликами. Чи можна сказати, що ми всі переживаємо щось на зразок екзистенційного горя за світом, який ми вважали безпечним і який уже не буде колишнім? Ви спостерігаєте щось таке у своїй практиці?

Думаю, нині багато проблем перемішалося. Люди дедалі відвертіше говорять про те, що ми активно знищуємо планету, на якій живемо. Питання зміни клімату в цілому й те, як ми, люди, фактично самі до цього призвели, тепер актуальніше в людській свідомості. І не забуваймо про екоцид, спричинений поточною війною, про жахливе забруднення, псування природних ресурсів і земель.

Тож, певно, скорбота тут багатогранна. Вона стосується й ілюзії прогресу, якого людство начебто досягло: тепер прогрес під великим питанням. Чи це справді прогрес, чи на ділі ми регресуємо, знищуючи себе?

Деякі мої пацієнти відзначали відчуття ізольованості, яке прийшло з пандемією. Заборона виходити на вулицю, поліційний контроль нагадували життя в державі тоталітарного типу. Раптом у людей виникло враження, що вони замкнені у власних домівках, повністю позбавлені свободи, агентності, самовизначення.

Люди відчули, що їхні припущення про «нормальність» життя, яке вони вели, можуть дуже легко перевернутися догори дриґом. І в цей момент у тебе взагалі немає влади. Усі були на одному рівні. Попередні ієрархії раптом наче розчинилися. У якийсь момент наявність чи брак грошей нічого не вирішували. Думаю, для багатьох то був заклик до дій. Натомість інші впали в депресію та самотність, усвідомлюючи, що їхні наявні стосунки не задовольняють їхніх потреб. Часто таке болісне усвідомлення серйозно змінювало світогляд.

Невизначеність дуже лякає. Можна горювати, коли щось закінчилося, коли втрата вже відбулася. Але набагато важче горювати, коли втрати тривають і ти навіть не уявляєш, якими вони будуть завтра. Неможливо спроєктувати себе у точку в майбутньому, де все буде вже остаточно позаду. Наразі ми не знаємо, що на нас чекає. І це дуже лякає. Ніхто насправді не знає, що принесе завтрашній день. Ми всі перебуваємо в цілковитій невідомості, і більшість із нас намагається негайно придушити це відчуття.

З іншого боку, та сама невизначеність майбутнього об’єднує нас, усіх людей, і може дати відчуття спільноти й солідарності. Це наш потенціал. Використаймо його на благо.