Випуск 12. Сором

Про деякі емоції важко говорити, навіть коли ми їх відчуваємо. Як-от сором, який часто з’являється в моменти загрози нашій приналежності, визнанню чи статусу й може швидко затьмарити самосприйняття. Ми поспілкувалися з Карло Ґарофало, доцентом психології з Університету Перуджі, про те, чому сором — така сильна емоція, як ми його інтерпретуємо, як даємо з ним раду і що сором свідчить про нашу потребу в соціальних зв’язках.

Скажімо, вам потрібно описати ці різні складові людині, яка не є фахівцем. Як ми могли б зрозуміти, що те, що ми переживаємо, — це справді сором?

На думку спадають деякі ознаки, доволі типові для сорому: наприклад, бажання сховатися. Коли ми хочемо просто зникнути, коли не хочемо, щоб нас бачили. У когнітивному аспекті — коли вважаємо себе негідними, сміховинними, потворними, думаємо, що ніхто не захоче з нами бути. Не через чиюсь ворожість чи якусь несправедливість, а тому що відчуваємо, ніби ми ні на що не заслуговуємо.

Чи саме тут ви провели б межу між соромом і почуттям провини?

Межа між провиною і соромом доволі чітка. Провина стосується того, що ми робимо: «Я почуваюся винним за вчинок. Я відчуваю відповідальність за нього». А сором — це коли: «Я погано почуваюся через те, хто я є».

Ці емоції, звісно, можуть іти пліч-о-пліч. Люди, схильні до провини, часто схильні й до сорому — і навпаки. Якщо я когось ображу, а потім усвідомлю це, то з почуття провини скажу: «Мені прикро, що я це зробив». І я можу перепросити. А соромом це стає, якщо я почуваюся поганою людиною, яка ображає інших. Тут уже не зарадиш. Я можу перепросити, але це не змінить того, ким я є.

Як ми вибудовуємо внутрішній наратив навколо цих переживань? Скажімо, у вашому прикладі з образою іншого: чому хтось радше побачить у цьому доказ, що він чи вона — погана людина, а хтось інший сприйме це просто як свою помилку?

У психології важко робити висновки про те, що до чого спричиняє, але асоціативно — які ще риси властиві людині, схильній до сорому? — тут однозначно є зв’язок із нашим вихованням. Згідно з деякими дослідженнями, наші ранні взаємодії з піклувальниками формують так звані «внутрішні робочі моделі» — призми, через які ми зчитуємо стосунки протягом усього життя. Звісно, не аж так прямолінійно. Ці призми можна переглянути. Але вони утворюють структуру, через яку ми сприймаємо стосунки.

Якщо в процесі виховання ми вибудовуємо таку прив’язаність до піклувальників, де відчуваємо, що наші вчинки, наші помилки пов’язані з тим, хто ми є, — наприклад, якщо батьки переважно кажуть «ти поганий хлопчик», а не «ти зробив щось погане», — зрештою ми можемо інтерналізувати таку оцінку власної гідності й цінності.

Є й інші чинники, як-от особистість. Тут важко відокремити, де причина, а де наслідок, адже схильність відчувати сором — це, ймовірно, риса особистості чи принаймні якийсь її аспект. І вона йде пліч-о-пліч з іншими речами — скажімо, зі схильністю переживати негативні емоції загалом. Що цікаво, ми пов’язали сором із так званою «інтерналізацією симптомів»: тривожністю, депресією, низькою самооцінкою, невпевненістю в стосунках тощо. Але сором також пов’язаний з агресивною, насильницькою, антисоціальною поведінкою.

Важко дати конкретне визначення схильної до сорому людини. Сором може набувати дуже різних форм.

Люди відчувають сором і за те, що не є їхньою провиною, або за те, чого не можуть контролювати: соромляться бідності, власного захворювання чи інвалідності, того, що зазнали насильства. Чому сором «липне» до вразливості, і чому цей зв’язок так важко розірвати?

Такі досвіди обтяжені соромом, бо людина якоюсь мірою відчуває, що вона відповідальна за те, що з нею сталося, чи на це заслужила. Або ж людина відчуває, що цей досвід визначає її та її ідентичність. У кожному разі думка, що вона опинилась у певній ситуації «через себе саму» або що «це все, чого вона варта», запускає негативну оцінку себе. А коли хтось, навпаки, переживає бідність чи насильство як несправедливість, реакцією буде радше гнів.

Деякі психологи вважають, що в сорому є й позитивний бік: він може слугувати моральним компасом, стримувати нас від учинків, які могли б нашкодити спільноті. Інші стверджують, що сором засадничо шкідливий, бо він каральний і, як ви вже казали, пов’язаний з великими стражданнями. Цікаво, де на цій осі перебувають ваші дослідницькі погляди?

Я неохоче таврую емоції як засадничо негативні чи позитивні. Гнів, наприклад, вважається негативною емоцією. Здебільшого ми не хочемо відчувати гнів, але за певних обставин почуття гніву може додавати енергії чи бути корисним — наприклад, у спорті й змаганнях. Тому я не вважаю, що якась конкретна емоція завжди негативна чи завжди позитивна. Емоції існують з двох підстав: щоб оцінювати те, що ми робимо, і щоб скеровувати те, що будемо робити. У цьому сенсі сором може мати позитивні наслідки: допомогти скоригувати нашу поведінку.

Що тут важливо — що сором має бути пропорційним нашим учинкам. Якщо ми когось неумисне образили, доречнішою реакцією буде провина. А якщо ми робимо щось справді погане, бо вважаємо, що інші не варті нашої турботи чи нашого занепокоєння про їхню безпеку, і згодом усвідомлюємо, що це було неправильно, то сором може підштовхнути до бажання змінитись як особистість.

Але я згоден з тими, хто каже, що сором шкідливий, тому що переживання сорому може бути таким інтенсивним, що заважає нам змінюватися, і ми застрягаємо у своїй «поганості». Сором може мати позитивні наслідки, якщо вивести його на рівень рефлексії. Це має бути не просто відчуття, а щось, із чим ми можемо працювати.

Тут важливу роль відіграє емоційна регуляція. Є емоція, яку ми переживаємо, а є те, як ми з нею обходимося: звертаємо на неї увагу чи ні, називаємо її чи ні, проживаємо її в думках чи намагаємося змінити.

Власне, люди часто намагаються уникнути сорому. Коли він починає підкрадатись, вони або відволікаються, або уникають ситуації в цілому. Якщо не давати собі усвідомити сором, це обертається багатьма негативними наслідками. І так само — коли ми нашаровуємо поверх сорому вторинну емоцію. Скажімо, якщо через відчуття сорому ми злимося на інших або на себе — тоді сором пов’язаний уже з гіршими наслідками.

Коли ми говоримо про реакції на сором — чи то уникати його, чи відсторонюватися, чи відповідати гнівом і агресією, — мене вражає один парадокс. У психології вважається, що сором великою мірою пов’язаний з небажанням бути виключеними чи негативно сприйнятими в очах інших. Але агресивна реакція, нападки теж можуть завершитися виключенням. Як ви пояснюєте цей парадокс?

Думаю, те саме стосується уникання. Такі реакції створюють ілюзію контролю. Вони так само призводять до розриву соціальних зв’язків, але вже за нашим власним вибором. Звісно, коли йдеться про такі дезадаптивні реакції — дієві в короткостроковій перспективі, бо захищають нас від болісного почуття, але негативні в довгостроковій, — це завжди компроміс. І тут річ не так у пошуку найкращого варіанту, як в униканні найгіршого. Якщо найгірший варіант — це коли ми хочемо належати до групи, а інші кажуть, що ми не належимо чи не можемо належати, то напад або уникання ситуативно здаються меншим злом.

Але парадокс тут є, і усвідомити його — один зі способів упоратися з соромом: скласти повну картину й зрозуміти, що насправді ми хочемо уникнути розриву зв’язків, але наші дії все одно до цього призведуть. Тож має бути ще третій шлях. Просто ми не завжди логічні. Наша поведінка часто непоясненна.

Ви зауважили, що, відчуваючи сором, ми часто хочемо сховатись. Але у нинішньому світі з інтернетом і соцмережами ми, так би мовити, постійно на людях. Ми завжди видимі або досяжні для інших у не те щоб неагресивному просторі. Цікаво, чи така активна присутність у мережі змінила наше ставлення до сорому?

Я не знайомий з дослідженнями на цю тему, але концептуально це теж схоже на парадокс: ми ставимо себе в становище, де нас безперервно схвалюють або не схвалюють. Сором тісно пов’язаний з порівнянням, ми можемо соромитися не тільки через власні дії та прояви, а й коли відчуваємо, що нам бракує чогось, що мають або демонструють інші. У цьому сенсі інтернет і соцмережі можуть поглиблювати проблему.

Що, можливо, змінилося — це те, що для багатьох людей сором став щоденним переживанням. Ми цілодобово перебуваємо в соціальному контексті, тож будь-якої миті щось може викликати сором. У цьому плані інтернет, мабуть, знизив поріг для відчуття сорому.

У вашій роботі мене також зацікавило ставлення до поняття безсоромності. Часом ми бачимо людей, які роблять щось шкідливе, — і у своєму найближчому оточенні, і в ширшому, скажімо, деяких політиків, — і кажемо: «Ніякого сорому. Вони безсоромно брешуть, безсоромно ухвалюють закони нам на шкоду, безсоромно роблять те чи се». Ви, схоже, ставите під сумнів, що це варто описувати саме як «безсоромність». Чи можете прояснити, у чому тут річ і як це впливає на наші реакції в таких ситуаціях?

Якщо виходити з того, що емоції виконують певні функції, то єдина однозначно негативна річ — не мати емоцій. Якби ми ніколи не відчували страху, смутку чи гніву, нам тяжко велося б. Сором не виняток, без нього ми могли б стати безжальними хижаками, які тільки й знають, що домінувати над іншими.

Кажучи, що «безсоромних» людей насправді не буває, я маю на увазі от що: коли ми бачимо, як людина робить щось жахливе, і думаємо, що вона не відчуває сорому, це не обов’язково означає, що вона не здатна відчувати сором. Можливо, в її житті відбувалося щось таке, що вона навчилася дуже вправно на це почуття не зважати. Та я готовий закластися, що, коли пошукати в їхньому минулому, виявиться, що ці люди відчували сором ще дітьми, і це було так болісно, що довелося вибудовувати захист.

Спираючись на ваш досвід, якими були б здорові стосунки із соромом?

Думаю, тут велике значення має, що ми робимо з цією емоцією — не обов’язково одразу, а й що ми про неї думаємо, як до неї ставимося в абстрактнішому сенсі. Наприклад, не боятися переживати сором — це здорово. Сором дає сигнал, що ми так сильно переймаємося соціальним зв’язком, аж боїмося його втратити. Тому здорова реакція — це запевнити себе, що соціальні зв’язки в нас є.

Ми можемо багато чого навчитися в дітей. Коли дітям соромно в дитсадку, вони зазвичай шукають батьків — найбезпечніших людей, до яких можна звернутися. У дорослому віці теж потрібно мати такі стосунки, що допоможуть побути зі своїм соромом і поміркувати, чи ви часом не відчуваєте сором там, де варто відчувати тільки провину. Або про те, що ви вчинили неправильно, але від того не стали лиходієм; або, може, ви не зробили нічого поганого, а інші вас звинувачують; або ви поводитеся неналежно, і людина, якій ви небайдужі, повідомить, як це відбивається на інших, але при цьому вас не каратиме.

Скажімо, мої дослідження з ув’язненими свідчать: коли система правосуддя посилає сигнал, що людину потрібно ув’язнити, бо вона погана, а не тому що вона зробила щось погане, це, вочевидь, не дуже допомагає цій людині змінитися. Тому, як на мене, стосунки можуть допомогти нам контекстуалізувати сором, нагадати, що в нас є контроль. Ми можемо щось змінювати. Ми не приречені.

Якщо сором існує, для цього є вагома підстава: він дає нам інформацію про нас самих, про наш соціальний контекст, про те, що ми цінуємо. До сорому варто ставитися так само, як до всіх інших емоцій.

Переклад з англійської re/visions.