Випуск 13. Відпочинок

Згадуючи свою бабусю й говорячи про власне життя у воєнній Україні, авторка цього есею з погляду психологині змальовує, як, «тримаючись і витримуючи», ми нехтуємо відпочинком, аж той здається неможливим та непотрібним. З покоління в покоління українці формували культуру пошани до важкості. Утім, відпочинок — не слабкість, а доконечна форма турботи.

У заголовку цього тексту спочатку було на одне слово більше. Це слово «відпочити». Але, подивившись на заголовок із десятисекундної відстані, я зрозуміла, що без останнього слова він досконаліший. Адже важкість нашого буття напряму пов’язана з неможливістю відпочинку.

Багато жартів пожартовано про те, як українці люблять жалітися, що їм важко. Нема де правди діти, я теж люблю. Навчилася цього в бабусі. Українка 1924 року народження, вона пережила все, що ви зараз встигли уявити, і мала характер добротно змурованої кам’яниці. Проте не без своїх маленьких задоволень.

Щоранку бабуся телефонувала сусідці, доки та першою не пішла в засвіти, і розігрувала одну й ту саму партію: «Алло, Шурочка? — голос слабкий, переривчастий, зболений. — Шурочка, як ви сьогодні? Теж не спали? І я не спала зовсім. Ноги болять. Боже, як це винести. Так важко, неможливо витримать».

У такому ключі розмова тривала хвилин п’ять. А далі бабуся розходилась і вже своїм звичним голосом, що й у найбільшій залі не потребував би підсилення мікрофоном, бралася бурхливо обговорювати недостойні справи інших сусідів. «А Мухотасиха ви знаєте, що зробила?!» — обурювалася бабуся тепер бадьоро, аж весело, сміючись. Так, вона багато пережила — але справді пережила, тобто лишила в минулому.

Мені було вже сорок, коли під час ранкової розмови з подругою я впіймала себе на одній цікавинці. Ми встигли обговорити, яка в кого була мігрень учора, а яка позавчора, як задовбали місячні, несила вже терпіти, а ще ж стільки справ чекає, господи... І тут до мене дійшло. «Це ж моя бабуся!» — засміялась я. Бабуся, любима, яка завжди трималася й витримувала, бо все на ній, бо ніхто, крім неї, як слід не зробить. Якій страшенно важко, але вона встане о п’ятій ранку й замісить тісто на пиріжки.

У той момент я відчула спадковість цього досвіду — витримувати важкість. Зрозуміла, що цей спадок не лише мій, а й величезної кількості українських жінок і навіть частини чоловіків. Так, вважається, що українці люблять жалітися. Але послухайте, на що саме нарікають люди навколо вас. Упевнена, йтиметься переважно про надмір роботи й інших справ. Про те, як важко триматися. Ще з нульових і донедавна кияни звично завершували дружні бесіди словом «тримайся». Але річ не в жалощах. А в цінностях. І в гордості.

Я пишу про це без нотки трагізму, яка, можливо, тут вчувається — адже повагу до важкості в українцях сформували прикрі соціоісторичні досвіди. Я могла б розповісти, як направду важко велося моїй бабусі, які об’єктивно важкі обставини є в моєму житті (зрештою, я живу в Києві 2026 року). Але натомість ділюся комічним спостереженням про ранкові зідзвони, щоб показати інший вимір витримування: ми, люди, навчилися діставати від важкості задоволення.

Можливо, це задоволення не таке вишукане, як похід у філармонію. І не таке дофамінове, як радість від бьордвотчингу, коли по п’ятигодинній варті вдається сфотографувати хатнього сича, що визирнув із дупла в Голосіївському лісі. Ні. Це задоволення просте, як нарізний батон, проте й таке ж доступне. І ми його неабияк цінуємо.

Та коли є повага до важкості, є й зневага до уникання цієї важкості. Кожен квест має бути пройдено в найскладнішому режимі. Зневага до уникання важкості робить відпочинок неможливим. Відпочинок — для слабаків.

Це і суперсила, і прокляття. Суперсила — тому що ми справді здатні багато чого витримати, і зараз (зокрема зараз, однак не вперше) це допомагає нам вистояти у війні. Допомагає триматися з гідністю й при цьому навіть здобувати трохи ресурсу — через гордість і задоволення від того, як добре ми тримаємося. Допомагає вижити, уціліти морально й лишити по собі плоди праці, які уможливлять існування нашої держави в майбутньому.

Український герой — не той, хто переміг хитрістю, силою чи з волі богів. Український герой — цей той, хто витримав найважче і не зламався. Кого, за Стусом, шліфував терпець. Українці перемагають, перетерпівши своїх ворогів. Власне, ми й нині саме виконуємо це завдання. Коли вранці після обстрілів фоткаємо чашку з кавою і вазу з півоніями на тлі розбитих вікон — ми утверджуємо свою здатність витримати, даючи сигнал росіянам: у них немає шансів перемогти нашу вітальність.

Окремо це вміння важить для військових. Щоб роками виживати в окопах, навичка не реєструвати втому й нехтувати важкістю — безцінна. Навіть безжальність до себе, хоч як страшно це звучить, — безцінна. Бачу цю безжальність у своїх близьких, які воюють, і бачу, як вона допомагає зберігати себе, свою особистість.

Чому зневага до уникання важкості може бути також прокляттям? Тому що відпочинок — котрий для слабаків — справді необхідний нашому мозку, нашому тілу.

Згідно з тлумачним словником, відпочинок — це відновлення сил після втоми шляхом припинення або зміни діяльності; проведення часу у відпустці, на дозвіллі, без праці; коротка перерва під час праці; зупинка в дорозі. Етимологічно слово «відпочинок» сягає корінням до праслов’янського «покой» — тиша, мир, заспокоєння. Цікаво, що є низка рідковживаних однокореневих синонімів, як-от «супочинок» або «припочивок». Вживатиму їх далі по тексту — для утвердження мовної різноманітності.

Ми знаємо з нейробіології, що зосередження на завданні може бути ефективним лише протягом певного часу, а потім концентрація знижується, і без перемикання на інші види діяльності її не відновити. З цього погляду супочинок — частина комплексу дій для досягнення певного результату. Ми відпочиваємо, щоб знову взятися до праці.

То що ж відбувається, коли ми ігноруємо свою потребу в опочинку? Порушується баланс між напругою і розслабленням — один із найважливіших у нашому житті.

Баланс дає змогу докласти зусилля, коли воно потрібне (напружитися), і порадіти, коли отримано результат (розслабитися). Під час розслаблення людський організм виділяє дофамін — гормон радості й нейромедіатор, який, своєю чергою, допомагає напружитися в передчутті наступної порції свіженького дофаміну. Пауза в діяльності необхідна для того, щоб оцінити обсяг виконаної роботи й відчути, які ми молодці. Якщо котрась частина цього циклу дає збій, нам починає бракувати дофаміну.

Неможливість порадіти своїм результатам прямо пов’язана з депресією. Дуже добре, що ми вміємо потішитись, як вправно витримуємо надзвичайне навантаження, — однак цього може виявитися замало для виділення потрібної кількості дофаміну. До того ж від перенапруги виділятиметься ще й кортизол, гормон стресу. А якщо перенапруга хронічна, кортизол пригнічуватиме синтез дофаміну.

Крім того, під час відпочинку-розслаблення мозок аналізує отриману інформацію, систематизує її, наділяє значенням. Відбувається інтеграція: новий досвід додається до всього, що ми вже знаємо, і це може змінити наше сприйняття певних подій, недавніх чи минулих. Під час паузи ми рефлексуємо, спостерігаючи за власними думками й відчуттями. Формуємо ставлення до нового досвіду, звіряючись зі своїми цінностями, сенсом, мораллю: я зараз чиню добро чи зло? Приймаємо рішення, що (не) робити далі.

Якщо не брати паузи на саморефлексію, з цього може вийти хіба що цікавий сюжет для художнього твору. Кидаю погляд на свій стелаж: серед поцяцькованих закладками книжок із психології червоніє «Сто років самотності» Маркеса. Чудовий приклад життя на автоматі: у роду Буендіа ніхто не брав паузи на самоспостереження, а без рефлексії герої не могли вийти з кола страждань, що закінчувалися тільки зі смертю. А ось поруч «Книга для дітей» Баєтт, де головна героїня не раз нехтує відчуттям, ніби щось не так, і не зупиняється у творчому процесі: результат трагічний. Приклади з кіно — будь-який фільм Тарантіно чи мій улюблений «Прочитати та спалити» братів Коенів.

Але ніхто з нас, певно, не хотів би бути героєм Тарантіно. Тому значною частиною психотерапевтичного процесу є формування навички зупинитися й порефлексувати, перш ніж реагувати на стимул (подію в житті, чиїсь образливі слова тощо). І загальніше: важливо навчитися витримувати не тільки напругу, а й розслаблення, «нічогонероблення».

Це брехня, що психологи не дають порад. Просто ми називаємо їх «рекомендаціями». Знаєте, яку рекомендацію психолога клієнти ігнорують найчастіше? Відпочити. Навіть скерувати людину до психіатра простіше, ніж у відпустку. При тому, що в нашій країні, де психіатрія дуже довго була стигматизованою і часто слугувала для залякування, це теж завдання непросте.

Утім, коли йдеться про необхідність відпочити, починаються справжні дива. Поза вже згаданою культурною особливістю українців, які так пишаються, що вміють витримувати важкість, на це є й інші причини.

Наприклад, брак напруги може викликати тривогу й почуття провини. Тривожна форма звучить приблизно так: «Якщо я не задовбалася вкрай, то нічого корисного не зробила, треба працювати далі». Провина звучатиме схоже: «Я нічого особливого не зробив, я не заслуговую на відпочинок». Проблема в тому, що категорії на зразок «задовбатися вкрай» і «зробити щось особливе» — суб’єктивні. Завжди можна втомитися ще сильніше, зробити ще більше: немає межі знеціненню власної праці. Як психологиня, що працює з творчими людьми, можу впевнено стверджувати: знецінити можна будь-яке своє досягнення. Навіть якщо за нього дали статуетку й стрічку з великим червоним написом «Молодець».

Брак напруги може викликати й сором. Скажімо, сором перед військовими. «Як я відпочиватиму, коли люди, які мене захищають, не можуть залишити позиції по сто й більше днів, не сплять, недоїдають?» Провина і сором можуть бути дуже деструктивними переживаннями. Перевірочне запитання: чи справді я роблю щось погане? Чи комусь погіршає від того, що я відпочину? Імовірно, лише покращає — і нам, і нашим близьким. Мій колега Олег Покальчук любить повторювати, що головне завдання цивільного на війні — вижити. Завдання номер два — допомагати армії. Тож лишатися живими й працездатними — не підстави для сорому чи провини, а наша відповідальність, до якої варто поставитися серйозно.

Професія психолога навчила мене не лише брати повноцінні відпустки без роботи на колінці, а й вписувати відпочинок у щоденний графік. Прямо ручкою в блокнот. Це моя відповідальність перед людьми, яким я потрібна в хорошій інтелектуальній формі. Іноді я лягаю поспати в перерві між сесіями, щоб наступному клієнту теж дісталася свіженька психологиня. І неодмінно сита, спокійна та врівноважена. Знову ж таки, в якого Сірка я мала б позичити очі, якби радила клієнтам відпочити, а сама працювала без відпусток і вихідних?

Коли я тільки-но починала шлях у психотерапії, мене вразило твердження, що трудоголізм як захисний механізм нічим не відрізняється від алкоголізму. Різняться вони руйнівною дією: алкоголізм значно небезпечніший для життя й здоров’я, а трудоголізм може допомогти заробити грошей на ту ж таки психотерапію. Але і те, і те — способи уникнути зустрічі з власним життям. Якщо працювати умовні дванадцять годин на день, можна не думати про те, що робота мені не подобається. Або про почуття, які викликає ситуація вдома. Та майже про що завгодно.

Нездатність зупинитися в роботі пов’язана і з нашими професійними ролями. Скажімо, на роботі я журналістка. Або керівниця. Там зрозуміло, що і як робити. Можна погратися зі словом «відпочинок» і розтлумачити його як одпочинок від чину, тобто від ролі. А хто я за межами своєї професійної ролі? Що менше роботи, то менше важкості й напруги, то більше нагод замислитися над різними питаннями, думати про які зовсім не хочеться. Сумна іронія в тому, що пауза потрібна нам, аби відчути своє життя немарним. Проте страх, що життя таки виявиться марним, такий великий, що людина не ризикує цю необхідну паузу взяти.

Цікаво, що ми не завжди відпочиваємо, коли виконуємо дії, спрямовані на відпочинок. Можна полежати й відпочити, а можна полежати й не відпочити. Можна поїхати у відпустку й відпочити, а можна поїхати у відпустку й не відпочити. Адже лежати теж можна і напружено, і розслаблено. Ви пробували напружено лежати? Я — так. Пам’ятаю, колись під час дуже приємного масажу обличчя спіймала себе на тому, що стискаю кулаки. Тілом я була на масажному столі, а думками — на важкій роботі.

Так само й у відпустці можна зберігати напругу: переживати, як там зараз робота, а чи не впаде без мене небо на землю, а що буде, якщо я потім не встигну надолужити всі завдання. Тривога здатна з’їсти будь-який ресурс, здобутий у чудовій відпустці.

Тож якщо вам відгукуються мої слова, спробуйте зараз розслабити плечі. Зробіть легкий рух, ніби скидаєте зі спини невеликий рюкзак. Тепер відпустіть униз щелепу. Розслабте очі. Перевірте руки й решту тіла. Якщо вийшло розслабитися — чудово. Якщо не вийшло — переходимо до плану Б: цінувати те, що маємо.

Хоч як кепсько не розслаблятися, ще гірше — сварити себе за те, що розслабитись не вдається. Зрештою, як уже було сказано, триматися й витримувати — наша національна цінність і стратегія, причому доволі успішна. Мені завжди подобалося думати, що колись і я, як моя бабуся, набуду характеру кам’яниці.

Ілюстрація: Анна Гаврилюк