Випуск 14. Тіло

Як стандарти краси, культура споживацтва й самотність впливають на жіноче сприйняття себе та свого тіла? Авторка цього есею, ідучи паризькими вулицями, розмірковує: чи жінки приймають рішення про свою зовнішність з власного вибору, чи, може, їхні прагнення нав’язані суспільством?

Іду вулицями Парижа та споглядаю людей, які ходять навколо. Туристи роздивляються будівлі й не помічають місцевих. Місцеві роздратовано штурхають плечі туристів. Я думаю про те, що теж хочу відчути чийсь доторк. Проте я і не місцева, і не туристка.

Моє тіло перебуває в просторі з іншими тілами. Я відчуваю прохолоду листопадового вітру, тепло светра на шкірі. На шию тисне шарф. Цей холодний простір — спільний. Однак я почуваюся однією з кам’яних будівель, що вишикувались уздовж вулиці. Нікому немає до мене діла — окрім собак, які, пробігаючи повз, зацікавлено дивляться на мої ноги.

Зупиняюся, прикута поглядом: переді мною височіє реклама жіночого купальника, нагадуючи, що і я, і моє тіло існують у контексті пізньої стадії капіталізму. У сучасному світі ледь не кожна реклама диктує очікування від мого тіла. Мені пропагують молодість і красу як найбажаніші жіночі риси. Відчуваю чималий тиск підкоритися — щоб подобатися. Капіталізм, на щастя, не лише підкреслює проблеми, а й пропонує рішення. Він харчується почуттями самотніх людей. Вихід — забуття. Покупки «для себе» приносять швидкий дофамін, що приємно огортає свідомість, відвертаючи увагу від реальності. Я можу виглядати молодою та привабливою лише за якісь чотириста євро: стільки коштує інфрачервона світлодіодна маска на обличчя, що обіцяє зменшення видимих зморщок уже після кількох застосувань.

Філософка Сандра Лі Барткі розглядала тіло як продукт дисциплінарних процедур влади. З такого погляду тіла є об’єктами політики й несуть у собі певні ідеї. Дослідниця Барбара Ґрабовська розвинула ці міркування: «Політизація тіл призводить до своєрідного їх відчуження. Власне тіло виявляється для людини чужим і ворожим. Та й навряд чи його можна назвати власним, адже воно є продуктом дисциплінарних процедур і результатом патріархальних відносин панування». Тобто ми роками вибудовуємо аватар тіла, який нам нав’язало суспільство, аби врешті це тіло зненавидіти, тому що воно не ідеальне.

Якийсь час тіло людини може бути ідеалом в очах суспільства, що робитиме її унікальною і бажаною. Але з часом привабливий аватар неодмінно старітиме, втрачатиме форму, а отже, і цінність; інші віддалятимуться від колись бажаного тіла. Що бачимо на прикладі акторок, які тримаються за ботокс і пластичні операції як єдиний спосіб лишитися на плаву в Голлівуді. Вони часто кажуть, що, повертаючи собі красу, залишаються феміністками, адже самі вибирають, як їм виглядати.

Мені тут вбачається страх бути покинутою, забутою. Дослідження свідчать, що нелюбов до свого тіла суттєво впливає на відчуття самотності. Це суб’єктивний стан, коли ми відчуваємо, що недостатньо пов’язані з іншими людьми, хай скільки їх є навколо. Як стверджував П’єр Бурдьє, естетичні вподобання є основою соціального судження про людину, визначають (не)приналежність людини до певної групи. Форма тіла, зачіска, одяг — теж способи задовольнити чиїсь вподобання. Ми всі прагнемо подобатись іншим.

Капіталізм тим часом пропонує дедалі більше можливостей для «вдосконалення» себе, позбавлення «неестетичних недоліків». Волосся на тілі, занадто бліді губи, «не такий» відтінок чи обвислість шкіри — на все є засоби. Нам продають тренди на певну форму тіла й молодість так, немов це наш власний вибір, а не пропагандистська кампанія в інтересах корпорацій. Скажімо, після другої хвилі фемінізму дедалі більшає розмов про те, що голити волосся на ногах — це теж феміністичний вибір, хоча всім відомо: свого часу кампанія задля продажу жінкам станків для гоління будувалася на переконанні, нібито волосся на тілі — саме жіночому — непривабливе.

Такий підхід застосовують у просуванні розмаїтої продукції для жінок: мовляв, стати кращою версією себе — це не підкорення вимогам, а розширення власних можливостей. Як пише дослідниця Джемайма Репо, західне сприйняття фемінізму як чогось, що можна продати, не нове: абстрактні феміністичні гасла про «силу дівчат» і жіночі права використовують для продажу мила, бритв, косметичних засобів, одягу й інших товарів щонайменше з 1990-х років. Мотиваційні заклики в рекламі нерідко натякають, що емансипація — у руках самих жінок.

Пропаганда привабливості й молодості як запоруки соціального успіху жінки безпосередньо впливає на сприйняття власного тіла як такого, що постійно потребує втручань. При цьому нагальні проблеми — наприклад, звинувачення жертв зґвалтування в «надмірній привабливості» — залишаються без уваги. За словами Джемайми Репо, бізнеси, що комерціалізують фемінізм, утримуються від розв’язання соціальних, культурних і економічних проблем, які історично формували ставлення жінок до своїх тіл. Репо зауважує, що комерційні кампанії в обгортці феміністичних ідей цілковито нехтують структурами влади як причиною гноблення жінок, а отже — і феміністичним рухом як виходом.

Так з’являються постфеміністичні ідеї, що розглядають свободу й рівність як уже досягнуті, а фемінізм — як пережиток минулого, в якому більше немає потреби. Жінкам обіцяють впевненість у собі, щастя й самореалізацію через споживання (що подається як турбота про себе), а не через ширшу соціально-політичну мобілізацію. Свою роль відіграє й переконання, про яке пише культуролог Мартін Робертс: ніби сексуальна привабливість дає жінкам владу над патріархатом, а не підпорядковує їх йому. Жінка — вже не об’єкт, проте як суб’єкта її все одно сприймають крізь призму зовнішності.

Тут є прямий зв’язок з неоліберальним фокусом на самовдосконаленні. Неоліберальний капіталізм побудований на життях таких людей, як я, — котрі шукають відчуття приналежності й наповнення внутрішньої пустки. Це простір освіченої жадібності, яка мотивує покращувати власне «я». Філософ Мішель Фуко одним із перших зазначив, що неолібералізм, не обмежуючись економікою та державною політикою у звичному розумінні, також переосмислює поведінку особистості. Індивіди розглядаються як такі, що постійно інвестують у свої фізичні й психологічні якості, щоб накопичити людський капітал, який максимізує їхню корисність.

У кафе, куди я зайшла, закінчується обід. Шматок запеченої риби на тарілці символізує мою смертність, адже для підтримання функціонування тіла я мушу їсти. З іншого боку, я обираю смачну їжу, які підживлює «гедоністичний дух». Беру виделку й засоромлено уникаю зорового контакту з жінкою модельної зовнішності: та винувато всміхається мені, відчиняючи двері туалету, що впираються в мій стіл. «Паризькі кафе...» — вона знизує плечима, погляд упевнений. Ця жінка інша, приваблива, зовсім не схожа на мене. Намагаюся не порівнювати себе з нею, хоча в цей момент ми розділяємо спільну реальність, а отже, «старіємо разом», як писав Альфред Шуц. Розуміння, що конвенційно приваблива жінка теж старіє, гріє душу.

Врешті вона повертається до свого столу. В її дорогу маленьку сумочку, що висить на стільці, вміщається хіба що блиск для губ. Гладенькі ноги, витончені татуювання, блискучі губи, яскраво нафарбовані очі — усе кричить про те, що цю жінку не обтяжують питання, чи належить її тіло системі, чи їй самій.

Чи ж не ідеальне втілення людини неоліберального капіталізму, яким його описував Фуко? Така людина, раціональна й егоїстична, слідує вимогам споживацького суспільства, стежить за тенденціями — як кажуть, «особистість, що інвестує в себе» (тобто таки не шкодує грошей на інфрачервону маску). За словами антрополога Джона Ґледгілла, неолібералізм прагне надати цінність людським стосункам, водночас вимірюючи соціальний внесок людини суто з погляду споживання, яке пропонує певний стиль життя задля полегшення страждань. Крихітна сумочка жінки з кафе якнайкраще це ілюструє. Можливо, я просто заздрю, адже, здається, ця жінка знайшла баланс між власним тілом і системою, у якій ми обидві перебуваємо. Вона на вигляд щаслива. Я на вигляд стомлена. Оплачую рахунок, виходжу на вулицю. Реклама купальника світиться, мов останній промінь надії.

А якщо подумати, виходить, що я — така сама представниця неоліберального капіталізму: активна феміністка, проте зациклена на собі; не голю ноги, але колю ботокс; загублена у власному тілі, вічно самотня, а тому в пошуку швидкого дофаміну. Байдуже, скільки смачної їжі я (не) скуштую, скільки красивих речей з масмаркету замовлю, скільки кроків у моїй рутині догляду за шкірою, — мені постійно чогось бракуватиме.

Поки що в мене є привілей споживацько-дофамінового забуття, адже є ресурси. Таке існування для мене — мов співзалежні стосунки. Я маленька часточка, що підживлює механізм капіталізму, а той, своєю чергою, допомагає мені уникати зіткнення з суворою реальністю. Легше, втім, не стає, тож і далі шукаю порятунку на рекламних банерах. І далі почуваюся чужою в міській юрбі.

Ілюстрація: Вікторія Малік