Випуск 7. Час і календар

Війна розладнує наше відчуття часу. Години розтягуються або стискаються, люди опиняються між недосяжним уже минулим і невизначеним майбутнім. Наша авторка, спираючись на численні свідчення українців після лютого 2022-го та на свій особистий досвід, пише про способи переприсвоєння часу у воєнному повсякденні — часто через прості ритуали, що слугують життєвими якорями.

Нарешті в мене є трохи часу подумати про час. Не те щоб я не думала про нього раніше: час, а точніше те, як його сприймають люди в різних суспільствах, цікавить мене ось уже десять років. Але раніше цей інтерес був десь на маргінесі: завжди знаходилося щось нагальніше, певніше й конкретніше.

Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року все змінило — разом із ним почався новий відлік днів. Люди досвідчили сповільнення й прискорення плину годин, переукладання хронологій, розсинхронізацію процесів, розрив зв’язку між минулим і майбутнім, нездатність планувати чи вповні відчути момент. Час перестав бути абстрактною категорією — тепер він чіткіше проглядався крізь дії чи бездіяльність людей та інституцій; втрату чи надлишок часу можна було відчути фізично; виник новий лексикон розмов про час.

Навесні 2022 року я запропонувала колегам із проєкту документування воєнних досвідів додати питання про сприйняття часу в структуру інтерв’ю з людьми, чиї історії ми планували записувати. Це непроста тема, а отримані відповіді досі вражають мене глибиною та метафоричністю. Пандемія, повномасштабна війна, а перед цим окупація Криму та гібридна війна в Донецькій і Луганській областях — усі вони почали розгортатися взимку й продовжилися «втраченою весною»: то були моменти вимушеної цезури, паузи посеред віршового рядка, крізь яку заломлювався погляд на час.

Рутинний плин часу не потрапляє у фокус уваги, допоки його не підважує надзвичайна подія. Для окремої людини це може бути народження дитини, втрата роботи, вимушений переїзд за кордон: інколи ці події очікувані (як-от вихід на пенсію чи запланована міграція), інколи трапляються раптово й здатні травмувати. Якщо ж ідеться про суспільні групи, то їхню колективну хронологію ламають надзвичайні події, що за масштабами впливу охоплюють міста, країни чи континенти. Такою була пандемія, коли чимало людей почали переосмислювати свої рутини, намагалися перерозподілити час. Багато хто тоді досвідчував застигання часу, втрату темпоральної орієнтації, нездатність планувати чи пам’ятати — усе це ознаки стресових реакцій на порушення рутини й розрив у звичному переході від минулого через сьогодення до майбутнього. Вони часто свідчать про переживання травматичного досвіду. Поки біологічний час продовжує невпинно рухатися, час соціальний — той, що ми розділяємо з іншими, — розладнується.

Злам рутини й звичного плину часу став іще виразнішим в умовах війни з Росією. Люди, з якими ми з колегами розмовляли навесні 2022 року, раз у раз говорили про «заморожений час», «безкінечне 24 лютого» та «день бабака», з якого неможливо вирватись. У квітні того року оповідачка з Харкова казала, що «все ще нібито прокинулася вранці від вибухів, я все ще у 24 [лютого], просто завмерла одна мить», а співрозмовниця із Запоріжжя згадувала «відчуття, що березня ніби і не було. З одного боку, здається, що це все [війна] триває вже вічність. З іншого боку, це все ніби один такий великий затяжний день, а може, навіть ніч і сон, від якого ти прокинешся і такий — цього не було». Тут у сприйнятті часу поєднуються й стан застиглості, й відчуття нереальності ситуації, в якій опинилися люди в Україні після повномасштабного вторгнення.

Враження «перебування вві сні» вказує на вихід за межі звичної часової рутини. Антропологиня Ґрета Юлінґ у статті 2023 року про вимушену еміграцію з окупованого росіянами Криму пише про метафори снів і кошмарів, що звучать у розповідях її співрозмовців і співрозмовниць про їхній досвід поїздок на півострів та звідти. Ці сюжети для науковиці є маркерами психологічного дистанціювання, а також розриву між сприйняттям простору і часу. Люди, які через війну покинули свої домівки, переживають не лише просторове, а й темпоральне вимушене переміщення. Але й для тих, хто залишається у своїх громадах, звичний часопростір змінюється. Навіть якщо фізичний дім залишається неушкодженим, остаточне повернення до нього неможливе, адже він також існує в конкретному часі, доступ до звичного плину якого перервала війна.

Вживання метафори «завмерлого часу» свідчить про емоційне потрясіння, неможливість відновити зв’язок між суб’єктивним минулим і майбутнім. Відштовхуючись від ідеї літературознавця Ганса Ульриха Ґумбрехта про невпинно розширюване теперішнє, я пояснювала ці досвіди через поняття насильницьки розширюваного теперішнього. Це протилежність глибокого відчуття моменту в усій його повноті, адже таке тривожне теперішнє поглинає минуле й можливі варіанти майбутнього, агресивно нагадуючи про екзистенційну загрозу тут-і-зараз.

І йдеться не так про нагальні завдання, коли домінує імператив дії («немає часу думати про завтра»); важливими були ті активності, чия мета хоча б трохи відкладена в часі. Через таке поступове якорування себе в майбутньому люди частково відновлювали відчуття контролю та дієздатності. Проте повноцінний контроль в умовах війни неможливий. Як зазначила молода співрозмовниця в січні 2025 року, «часто якісь частини доби нам непідвладні. Тобто мені особисто непідвладне те, скільки я годин буду спати в той чи інший день». Регулярні нічні атаки росіян на українські міста й села впливають на тривалість сну, а відтак — на активності впродовж наступного дня.

Жінка з Києва у травні 2022 року говорила про «роздробленість часу на шматочки». Це ще одна з поширених метафор, коли людина переживає час як відокремлені фрагменти, а не як суцільний перебіг схожих одна на одну годин. Антрополог Марк Оже пише про три фігури, або ж форми, забуття, нерозривно пов’язані з пам’яттю й відчуттям часу. Перша стосується відкидання теперішнього та недавнього минулого задля повернення в далеке минуле, своєрідний «золотий вік»; друга передбачає призупинення теперішнього й розрив зв’язку з минулим і майбутнім; третя означає перепочинання, опозицію до циклічного повторення, радикально новий старт. Першу ілюструє ситуація заперечення теперішнього, як-от у фразах про «неможливу війну», «війну, якої не могло статися у XXI столітті»; прикладом другої може слугувати згадана вище фрагментація часу; на третю вказує практика нового відліку днів від 24 лютого 2022 року, що була особливо виразною першої весни після повномасштабного російського вторгнення: «календар більше не має значення, існують лише дні війни». У кожному з цих випадків ідеться про розрив між модусами минулого, теперішнього і майбутнього. Творення мостів між ними — важливий елемент переприсвоєння часу.

Час війни водночас прискорюється і сповільнюється. Перенасиченість подіями не залишає місця для їх осмислення, страх пропустити щось важливе змушує людей постійно бути включеними в потоки інформації, тоді як нічні години в укриттях тягнуться ніби вічність. Стрес і втома породжують відчуття, що події відбуваються «наче в тумані» — їм бракує чіткості, вони накладаються одна на одну, пам’ять про них розмивається. У людському житті паралельно розгортаються різні часові лінії: одна пов’язана з нашим перебуванням у конкретному просторі, іншу визначають події на фронті чи в інших місцях, де перебувають небайдужі нам люди. Орієнтування в такій часовій множинності вимагає додаткових зусиль навіть за звичних умов, що вже казати про війну.

У тих інтерв’ю, які ми з колегами записували з 2024 року, вже з’являються розгорнуті рефлексії про досвід принаймні часткового відновлення плину часу, коли адаптація до нових обставин відбувалася щонайменше через рік після повномасштабного російського вторгнення. Водночас війна здатна провокувати нові розриви — наприклад, через російські атаки на енергетичну інфраструктуру чи підрив Каховської ГЕС. Кожна така подія змушує випрацьовувати нові механізми реагування, зокрема й у контексті відчуття часу. Досвід перших воєнних місяців, а також пандемічної весни 2020 року, дає змогу виокремити деякі практики, що допомагають наново присвоїти собі час. Передусім це пошук рутин, які стають новими часовими маркерами, створюючи хоча б мінімальне відчуття контролю. Випікання хліба, догляд за кімнатними рослинами чи квітниками на подвір’ї, навіть спільні вечері можуть дати досвід переприсвоєння часу. Водночас ці рутини мають бути доволі гнучкими, щоб за змінних обставин їх можна було перескладати.

Для мене помічними були регулярні зустрічі з колегами, які ми влаштовували навесні й улітку 2022 року: вони нагадували, що я не самотня у своїх сумнівах та страхах і що існує частина професійної ідентичності, яку війна не зможе в мене відібрати. А четвергові нічні чергування в прихистку для людей, які тікали з охоплених воєнними діями регіонів, стали моєю рутинною відповіддю на втрату календаря: я не пам’ятала дат, але принаймні могла орієнтуватися в днях тижня.

Окрім рутин, важливо творити події, які виходять за межі щодення й непідвладні російській агресії. Це може бути повернення до циклу традиційних святкувань або й зовсім нові засічки на лінії часу, за які потім зможе чіплятися пам’ять. Люди пригадують святкування Великодня під час пандемії та війни як свідчення, що існує інший календар. Сакральний час нагадує про циклічність: весна все одно настане, сонце все одно зійде вранці.

Війна сповнена емоційно напруженими подіями, тож корисно свідомо сповільнюватись і рефлексувати. Перехід із позиції того, хто безупинно діє у відповідь на зовнішні стимули, у позицію спостерігача відкриває перед людиною перспективу, якої бракує, якщо постійно перебувати в конкретному моменті загроженості. Позиція спостерігача теж сприяє відновленню зв’язків між індивідуальним минулим і прийдешнім, адже саме з неї ми шукаємо сенс, укладаємо особисту й спільну історію. Філософ Бьончхоль Хан у книжці «Суспільство вигорання» говорить про те, що людям бракує ситуацій поміж і поміжчасся — однак саме в них, а не в постійному потоці стимулів і реакцій, відбувається осмислення.

Нарешті, важливим інструментом переприсвоєння часу є різні режими планування — робота з ближчим і віддаленішим майбутнім. Прийняття того, що все може змінитися, а водночас змога бачити цілі за межами виживання в теперішньому — це одна зі стратегій опірності. Поетка Ія Ківа звертається до метафори саду, плеканого попри незмінну загроженість. Коли ти садиш дерево, то можеш і не дочекатися його плодів, але твориш саму ймовірність, що ці плоди колись з’являться. Про сад і відновлення на сторінках re/visions також говорять історикиня Орися Кулик і кінорежисерка Марина Степанська. Рослини стають метафорою звʼязку між минулим і прийдешнім, смирення в очікуванні на квіти й плоди, циклічності відновлення.

Війна радикально звужує горизонт можливого, підриваючи фізичне та ментальне здоров’я, обриваючи життя, руйнуючи природні та рукотворні простори, забруднюючи воду, повітря й ґрунт. Чимало майбутніх ніколи не відбудуться через загибель людей, які могли б їх творити. Соціолог Ніклас Луман розрізняє майбутні теперішні (тобто те, що справді станеться завтра й згодом) і теперішні майбутні (тобто бачення майбутнього, які існують тут-і-зараз). Українське суспільство через війну втрачає перші, проте йому залишаються другі. Саме в цих теперішніх майбутніх я бачу ще один вимір опору: вже зараз закладати основи для іншого — більш гуманного, відкритого, гнучкого, стійкого — завтра. Майбутні ніколи не бувають порожніми: матеріалом для них слугує те, що успадковане з учора й твориться сьогодні. Цей простір для радикального уявляння і є для мене джерелом надії.

Цей текст я підготувала під час академічного візиту до Університету Мак-Юена в жовтні 2025 року. Дякую Українському центру засобів і розвитку за безумовну підтримку, яку я відчувала на цьому стажуванні, і за змістовно наповнений час.

Ілюстрація: Мітя Фєнєчкін