Випуск 6. Дружба

Коли маєш тісні зв’язки з такими само, як ти, дітьми діаспор, воєн і переселень — у тебе є спільники в подорожі. Авторка цього відвертого есею розмірковує про родові спогади, відголоски насильства й інтимну картографію дружби. Від каліфорнійських річок і ліванських гірських сіл — до давніх вірменських пісень і чарівних українських бабусь. Коли світ розсипається, обрана родина збирає уламки й обдаровує одне одного безумовною присутністю.

Нещодавно моя подруга Л. запитала, чи я бува не перейняла, сама того не усвідомлюючи, кочовий спосіб життя наших пращурів-вершників. Останніми роками я стільки разів переїжджала, що вона не встигала встежити. Подругу різкі зміни ошелешують, і вона така не одна. Я не знала, що відповісти, тож як сумлінна науковиця взялася це питання досліджувати. Скіфи, як усі кочівники, переміщувалися циклічно; вони поверталися в знайомі місця, знаючи, що там є потрібні ресурси й мережі підтримки. Розмірковуючи над власним життям, я зрозуміла: воно. Я раз у раз повертаюся в місця надійні, живильні, безпечні (хоча не завжди все одразу). Люди, що живуть у цих оазах, — моя родина: подекуди кровна, але переважно обрана. Це ті, хто пройшли зі мною крізь періоди болісного самопізнання; вони бачили мене в найуразливіших і найнепевніших станах — і супроводжували на всьому шляху.

Дітям діаспори така близькість дається нелегко. Ми зростаємо в нещадних умовах, де бездоганність і успішність стають щитом від критики й невизначеності майбутнього. Схили голову, працюй до виснаги — і, можливо, цього разу твої громадянство й паспорт уціліють. Разом з успішністю приходить гіперпильність, загострене сприйняття довколишнього світу — уловлювання найменших змін енергії, виразів облич, ознак нестабільності. Ці інстинкти виживання (і реакції на травму) передаються з покоління в покоління. І ці ж риси допомагають знаходити своїх людей серед інших спільнот у «плавильному казані» Америки: поляків, болгар, вірмен, корейців, в’єтнамців, мексиканців, ліванців. Знайомі схильності — обачність, скромність, ощадливість, такі дивні в пізньокапіталістичному споживацькому суспільстві, — дозволяють нам упізнавати одне одного. Вони свідчать про походження з родини, що пережила злидні, голод і системне насильство. Моя баба Марія збирала канцелярські гумки, прала й використовувала повторно поліетиленові пакети, зберігала старі контейнери й банки, що правили за дешеву альтернативу Tupperware, і порційні пакетики соусів, ніколи не викидала хліб (чи взагалі будь-яку їжу) і — що американці нещодавно побачили у виконанні президента Володимира Зеленського — вміла «говорити бровами». Мати моєї матері, вона допомагала нас виховувати, і ми теж перейняли такі цінності.

Саме друзі з діаспорних спільнот зв’язалися зі мною першими, щойно почалося повномасштабне російське вторгнення: багато з них походять із родин, що свого часу тікали від війни, бідності й політичних переслідувань. Серед них була Ж. Ми проговорили довго, але в пам’яті закарбувалося лиш одне її речення: «Співчуваю; я знаю, як це». Це — відчуття, яке мені досі важко передати словами. Це — щось, чого майже ніхто в моєму житті не розуміє. Це — те, що вона носила в собі весь час, а я й не здогадувалася. «Співчуваю» від інших людей сприймається інакше; почувши це від Ж., я знала: вона справді відчуває, як воно. Ж. — американка ліванського походження. Ми потоваришували, коли я вступила в аспірантуру в Каліфорнії, і відтоді лишаємося подругами.

Ж. мала особливий зв’язок зі Стенфордським університетом: батьки багато років там викладали, вона з братами росла в кампусі, а пізніше сім’я перебралася до затишного будиночка над водою в Пало-Альто. Вони були дикими дітьми в найкращому сенсі слова: досліджували околиці, копирсались у землі, доглядали кіз. Якось Ж. поділилася, що має імунітет до «отруйного дуба», адже в дитинстві пила молоко від кіз, які його їли. Я їй вірю. Коли ми зустрічаємося після тривалої розлуки, Ж. традиційно наново знайомить мене зі своїми рослинами, розповідаючи, як вони ростуть, які в них негаразди й звершення. З часом я дізналася, що цей звичай вона успадкувала від батька, який народився в селі на півночі Лівану. Одного разу він сам провів мені екскурсію флорою, за якою я мала доглядати, гостюючи в їхньому домі.

Не так давно у Вінніпезі я познайомилася з ліванцем, власником чудового бістро в районі, де я мешкала. Якось за обідом ми розговорилися — після того, як він докладно описав кожнісіньку замовлену страву, підкреслюючи користь окремих інгредієнтів. Я розповіла йому про Ж. та її родину, про їхню щедрість і теплоту, такі подібні до його. Усміхнувшись, він сказав, що ті родом із села так високо в горах, що там можна зустріти Бога. Ж. згодом була зворушена цією історією, але уточнила, що їхнє село не на вершині, а біля підніжжя гори — лише триста метрів над рівнем моря. А звідти, де й справді можна зустріти Бога, до їхнього дому в долині спускається холодне гірське повітря, минаючи ароматні кедри.

Менш ніж за рік до доленосних протестів, що вибухнули в Україні 2013 року, я полетіла до Ж. в Бейрут. Тоді я, переживши низку особистих і професійних невдач, опинилася в холодному зимовому Києві, занурена в архівні дослідження. Щоб якось мене підбадьорити, Ж. запросила відсвяткувати Новий рік з її родиною в Лівані. Бейрут відділяли від Києва всього три години перельоту: один із багатьох фактів, які свідчать, що ці два міста, часто зображувані як протилежні світи, насправді ближчі, ніж здається. Друг нашої родини, військовий, який служив у Лівані під час тамтешньої громадянської війни, неабияк занепокоївся, дізнавшись про плановану поїздку, і наполегливо застеріг моїх батьків. Ті лише знизали плечима: мовляв, давно не в змозі контролювати мої рішення. Ж. відверто розповіла про всі ризики, але запевнила, що в разі небезпеки ми знайдемо притулок у горах. Тоді я ще не знала, що зазирнула в майбутнє України, яким воно може бути після завершення жахливої війни. Ліван пульсував небаченою для мене енергією, люди жили на повну, раділи кожному дню — навчені гірким досвідом, що завтра може не настати.

У Лівані ми з Ж. нарешті по-справжньому запізналися, хоча доти дружили п’ять років. В Америці наші гібридні ідентичності були розділені: асиміляційний тиск змушував відсікати ті наші сторони, що належали іншим краям. У Лівані для мене все змінилося: наші світи злилися; час і простір вирівнялися; моя ментальна мапа оновилась. Одного дня ми безуспішно спробували дістатися рідного села батька Ж.: не вдалося цілком із моєї провини, бо я задовго фотографувала щось, що тепер видається неважливим. Повертаючись до Бейрута, ми зупинилися перекусити в Батруні. Під час прогулянки друзі показали мені «Морську Богородицю» — просту й прекрасну грецьку православну церкву над Середземним морем, зведену на стародавніх фінікійських мурах, що збереглися донині. Потім М., брат Ж., м’яко торкнувся моєї руки і, не приховуючи піднесеного хвилювання, повів мене в собор Святого Стефана. Там тривало богослужіння арабською мовою, однак я — донька (і правнучка) українських греко-католицьких священиків — одразу на слух зрозуміла, в який саме момент ми ввійшли. Мене переповнили емоції, аж клубок до горла підступив — від відчуття чогось невимовно рідного в країні, про яку я майже нічого не знала.

То була маронітська церква — одна з кількох гібридних конфесій, що постали на «проміжних землях» Близького Сходу та Східної Європи. Вони зберігають традиції східного обряду, залишаючись у єдності з Римом. До таких належить і українська греко-католицька, або ж уніатська, церква. Ліван часто змальовують як загрузлий у міжконфесійній ворожнечі, однак тривалий час релігії в цій країні співіснували в злагоді. Тут шукали притулку вірмени під час вчинюваного османами геноциду; палестинці під час Накби; сирійці, які рятувалися від режиму Башара Асада.

Ліван здавався знайомим, тому що з багатьох оглядів таким і був. Чорне та Середземне моря сполучені через Босфор, Егейське та Мармурове моря. Ці водні шляхи поєднують мене з Ж., а нас обох — із К., нашою подругою з вірменським корінням, чия родина походить із Бардизаґа. (Це колись жваве вірменське поселення на узбережжі Мармурового моря, яке нині називається Бахчеджик, під час геноциду 1914–1915 років зазнало етнічної чистки.) Батько Ж. у молодості подорожував до Східної Європи наземним транспортом, в обхід цих водних шляхів: дорога з Бейрута до Києва тоді зайняла б приблизно 37 годин, десь як автівкою з Клівленда до Сан-Франциско. Україна та Ліван не такі вже й близькі, але й не надто далекі одне від одного, особливо коли моря поміж ними можна перетнути літаком. Відтоді я часто замислююсь, як так виходить, що наша уява сприймає ці місця як цілком різні світи.

У нашому із Ж. випадку російське вторгнення в Україну скоротило цю відстань: подруга без слів розуміла, що в мене на думці, а це рідкісна здатність — була і є; я вперше змогла навзаєм зрозуміти її (хоча й не повністю). Війни в Палестині, Лівані та Україні поглибили нашу дружбу, але водночас піддали її випробуванням: спільне горе діаспорянок нас зближувало, тоді як суперечливі геополітичні амбіції занепалих імперій розривали тендітні нитки потенційної солідарності.

Чесно кажучи, пережити початок повномасштабного російського вторгнення в Україну мені далося непросто. Як історикиня я була паралізована усвідомленням неминучості довгої, безжальної, безглуздо жорстокої війни. Мої колеги з університету щойно повернулися після 35-денного страйку; я викладала курси російської політики та політики пам’яті... і дуже скоро опинилася на межі виснаження. Терапевт пояснив причину: мої мигдалина і префронтальна кора титанічно боролися в екстремальних умовах. Перша хотіла кричати, друга без упину закликала говорити про російську жорстокість спокійно, розважливо, ласкавим голосом. Я не спала, не їла, трималася суто на адреналіні. Якби це була лише перша крапля, можливо, все склалося б інакше. Однак академічна прекарність виснажувала мене роками. Залишки пального вигоріли яскраво й швидко — за лічені тижні. Катастрофи вдалося уникнути завдяки викладацькій профспілці, яка мала протоколи на такі випадки. Я взяла піврічну відпустку й вирушила з Вінніпеґа до Каліфорнії — однієї з любих моєму серцю оаз.

Тета Наталка, наймолодша сестра баби Марії, зустріла мене в Берклі теплими обіймами. Вона як ніхто розуміла тягар мого фаху: бути свідком — тета часом подавала це як очищення історичної карми, — особливо коли маєш міжпоколіннєвий зв’язок із тематикою своєї роботи (сама вона народилася в німецькому таборі переміщених осіб після Другої світової). Щоразу, коли я гостювала в тети, вона дбала про моє відновлення. Готувала чудові барвисті страви, потім водила мене садом, показуючи квіти, що огортали дивовижним букетом ароматів. З будинку відкривався краєвид на затоку Сан-Франциско з неперевершеними заходами сонця. Тета була мисткинею, чиє естетичне чуття доторкалося кожного аспекту життя — її власного й нашого. Ми слухали старі вінілові платівки; безуспішно намагалися зварити варення з пелюсток троянд, що тягнулися із сусіднього двору; ходили в розкішний грибний відділ на ринку «Монтерей», а опісля пригощалися шматочком піци з «Джої». У нас склалися свої берклійські ритуали. Тета Наталка раптово пішла з життя трохи більше року тому. Я сумую за її лагідною, щедрою вдачею, а ще більше — за голосом, сміхом і порадами.

Першої весни після 24 лютого 2022 року тета ще була з нами. Тоді Ж. приїхала по мене в Берклі, аби разом вирушити на північ — до її прекрасного ранчо. Ми вирішили, що мені піде на користь побути на природі: серед дерев і пагорбів, біля потічків і річок, ще повноводих після дощів, у колі людей, яким я могла довірити крихкі уламки своєї душі. У чарівному куточку поміж заповідними лісами, де дуби Мендосино сходяться із секвоями округу Гумбольдт.

Люблю приїжджати на ранчо, коли річки повноводі, а гримучі змії ховаються під землею. Тобто взимку, коли вогонь і вода в Каліфорнії співіснують мирно. У ці місяці проводять контрольовані підпали, адже дощів (зазвичай) удосталь, щоб запобігти лісовим пожежам. У річках і потічках досить води, щоби плавати, хоч і студеної. Поринати в прохолодні чисті води північнокаліфорнійських річок — дивовижно терапевтично. Коли війна повертала на другий, а потім і на третій рік, саме там я навчилася врівноважувати нервову систему тривалими зануреннями в зимну воду, мов той Вім Хоф. Одного разу вода була така крижана, що, вчепившись за коріння під берегом, аби вибратися нагору, я відчула, як воно віддає тепло моїм долоням. Такі тілесні практики — шок для організму, однак і спосіб відновити рівновагу для людей суто розумової діяльності.

Під час мандрівок до цих природних купелей я дізнавалася від К. більше про вербу, якою рясніють річкові береги, — дерево, що по всьому світу має безліч застосувань: від плетення кошиків і будівництва до лікарських засобів і магічних обрядів. Це лімінальні рослини, провідники між водою і сушею, життям і смертю. Для мене верба з дитинства пов’язана з Великоднем, адже в Україні на Вербну неділю освячують її гілочки з котиками. Великоднього ранку батьки будили нас ще до світанку: надворі темрява, ми, геть сонні, вбиралися по-святковому. Потім тричі обходили церкву разом з іншими парафіянами, співом під дерев’яні калатала оплакуючи смерть Христа. Священник грюкав у двері храму — символ каменя, що закривав гріб Ісуса. Тоді двері відчинялися, дзвони заходилися радісним (і оглушливим) передзвоном, ми знову входили в церкву. Ті холодні ранки назавжди закарбувалися в пам’яті — як і моменти, коли перші промені сонця торкалися вітражів, розсипаючи довкруж кольорові відблиски, на хорах церкви Святого Андрія, нашого українського католицького храму в передмісті Клівленда. Тоді хором керувала моя баба Орися, і малою я не раз проводила неділю в альтовій секції, стоячи перед своїми тітками, які співали й механічно перебирали пальцями моє волосся.

Верба нагадала мені про наш перший контрольований підпал на ранчо, що збігся в часі з першою річницею повномасштабного вторгнення. Я не могла залишатись у Вінніпезі й знову переживати це в тому місці, де була зламалася. На щастя, тоді був тиждень самостійної роботи, коли викладачі можуть вільно подорожувати. Так я знову опинилася на ранчо в Каліфорнії. Ми з друзями кілька днів споруджували конструкції, здатні стримувати дику енергію вогню. Накопичений гнів нашіптував мені щось спалити, та зрештою я вирішила спрямувати його на спалення чогось, що може полегшити моє горе. К. заохотила зібрати в’язку хмизу — вдумливо, з повагою до місцевої рослинності. Я назбирала трохи верби, яка, окрім усіх чудесних властивостей, асоціюється зі слізьми; дивини, помічної при респіраторних захворюваннях (адже горе немовби оселяється в легенях); міцного дуба, стійкого й витривалого, символічного для України та моєї родини зокрема. Я подумала, що ці три рослини вкупі надаються до чарів.

Організувати цю групу друзів — справа непроста, мов котів у стадо зганяти; тож ми тихенько відійшли втрьох, щоб спокійно розпалити вогнище (яке горіло цілий день, а ми мали стежити, доки згасне остання жаринка). Поки партнер Ж. розпалював хмиз, вона лагідно взяла мене під лікоть і притягнула до себе. А тоді заспівала «We Shall Be Known» дуету MaMuse. Уже після першого рядка мої очі наповнилися слізьми: «Нас пізнають по тих, хто поруч, по тих, хто кружляє довкола, плекаючи вогнища». Рік страждань стікав по моєму обличчю, коли Ж. доспівала й ми спостерігали, як деревину разом із моєю в’язкою охоплює полум’я.

Наступного лютого ми повторили ритуал. Цього разу мої подруги К. і Ж. теж були сповнені душевного болю через недавні війни в краях, звідки походили їхні родини. У вересні 2023 року Азербайджан розпочав військовий наступ на Нагірний Карабах (вірменською Арцах), проганяючи звідти жителів-вірмен: багато хто вбачав у цьому етнічну чистку, покликану раз і назавжди покласти край десятиліттям конфлікту за контроль над регіоном. Наступного місяця ми стали свідками жахливої атаки ХАМАС 7 жовтня й жорсткої відповіді — яку я вважаю геноцидом — Ізраїлю в Газі. Безумовно, брутальні етнічні чистки, які провадить Росія на південному сході України, в обох випадках послужили заохоченням. Російська війна має на меті стерти Україну з мапи світу, а пам’ять про неї — з історії.

Війни ХХІ століття звели нанівець правову базу, створену після Другої світової, — і це нищівне обвинувачення нам усім. Злочини проти миру — воєнні злочини, злочини проти людства, злочини агресії та геноцид — майже втратили всяке значення з огляду на те, як часто й безкарно їх чинять по всьому світу. Я не знаю, як із цим бути далі.

Ці думки супроводжували мене на шляху до ранчо, де я написала чернетку статті «Гендер і насильство в Україні: як змінюються наші свідчення про війну». Якось увечері під шелест дубових і горіхових крон я зачитала кілька уривків К., щоб порадитися, чи мої слова не зарізкі. Пам’ятаю, як вона здригнулася, почувши англійською сумнозвісну погрозу Владіміра Путіна: «Нравится, не нравится — терпи, моя красавица» («Подобається чи ні, красуне моя, терпи»). У річницю повномасштабної війни я мала виступ на основі цієї статті прямо з ранчо, з-за обіднього стола, а К. слухала мене з дивана біля тріскотливого вогнища. Тільки завдяки тому, що ці злочини я перетравлювала в товаристві людей, орієнтованих на емпатію та міжпоколіннєве зцілення, я взагалі змогла писати про війну, повернутися до роботи і знайти сили почати все наново, покинувши академічну сферу.

Узимку 2024 року я знову на два місяці поїхала на ранчо, намагаючись завершити свою першу книжку — найважчий тягар для історикині. Батьки Ж., які прилетіли з Лівану, вирішили затриматися на декілька днів, щоб перетнутися зі мною перед своїм від’їздом. Вони відчували, що важливо бути разом, поновлювати зв’язки, а також — на рівні понад міжособистісним — поміркувати в колі науковців, як нам плідніше говорити про ці війни. Видалася чудова гостина. Саме тоді у запальній кухонній розмові з Ж. я виявила, що м’яту можна сміливо змішувати з розмарином, чебрецем і орегано — ішлося, звісно, про приправу до картоплі. Як історикиня я була ідеальною слухачкою численних історій її батька. Якось за вечерею він розповідав про свої подорожі Східною Європою. Іншого разу ми говорили про його переїзд до Сполучених Штатів у часи, коли жвавий розум відчиняв двері студентам із Близького Сходу, а не навпаки. Ніколи не забуду, з яким теплом у погляді й голосі (ми тоді разом готували вечерю) він сказав, що війна в Україні болить йому не менше, ніж якби точилась у нього вдома.

В Україні є рухи, які висловили солідарність із Палестиною; є такі, що наполегливо працюють над об’єднанням зусиль. Проте ані країна в цілому, ані діаспора не виказали чіткої підтримки — попри всю подібність цих війн. На те є цілий комплекс переплетених причин, однак важко мовчати про щось таке очевидне в цьому товаристві, в цьому просторі турботи, де близькість приносить полегшення, але часом і дискомфорт. Неодноразові ізраїльські вторгнення в Ліван і паплюження Палестини — це ланки одного ланцюга, і жителі регіону чудово це розуміють. Для мене таке осмислення стало не лише інтелектуальним і етичним обов’язком, а й важливим виявим дружби та солідарності. Пам’ятаю, якось за ранковою кавою ми з Ж. гірко сміялися, по черзі згадуючи відверто нетактовні коментарі, що їх люди відпускали про наші батьківщини. Бували й ніяковіші моменти, як-от коли на прогулянці мальовничим національним парком вона запитала — м’яко, вразливо, а водночас рішуче й зболено, — чи мій народ бачить людяну сутність у її народі.

Це важкі розмови. Разючий контраст, із яким дві війни висвітлювані у США, свідчить про упередження й невиліковний расизм нашої країни. Ми з Ж. змогли обійти свої захисні реакції й вислухати одна від одної болісні речі — ті, що породжені дезінформацією, штучним розділенням і протистоянням, накинутими нам занепалими імперіями, — лише тому, що ми подруги, ми щиро любимо й поважаємо одна одну. Під час тієї прогулянки ми не розв’язали всіх питань, але я досі обдумую нашу розмову. Що я можу зробити, щоб посприяти солідаризації наших суспільств? Зокрема, подумала я, написати цей есей.

Від’їзд Ж. та її батьків залишив мене на ранчо з безліччю думок, які я розплутувала, як завше, у холодних водах річки. Іноді після плавання К. приєднувалася до мене в джакузі. Одного вечора вона поділилася історією своєї вірменської родини з Бардизаґа, яка вціліла в Гамідійській різанині — передвісниці подальшого геноциду. Прабабуся К. була зі Стамбула, однак саме завдяки її усним свідченням я дізналася, що відбувалося з родиною у Вірменії, а згодом — в Америці, куди вони переїхали. Переживши крах свого світу, прабабуся К. була змушена здолати шлях від Ричмонда, що в штаті Вірджинія, до Каліфорнії — оплоту вірменської громади, — адже на Східному узбережжі зі своїм кольором шкіри не могла ні купити землю, ні уникнути щонічних нападів на спільноти кольору з боку американських білих супремасистів.

К. як нащадка тієї давньої хвилі вірменських біженців мала багато чого сказати про тугу з часової та географічної відстані. Вона розповіла мені про старовинну вірменську пісню «Ґрунґ» («Журавель»), де людина благає журавля пришвидшити лет і принести звістку з дому. У 1917 році Забел Паносян записала прекрасне виконання цієї пісні для серії «E» від Columbia Records (орієнтованої на етнічні й іншомовні записи): в її голосі звучить надія й водночас невтішність. З-поміж інших платівок ця вирізнялася небаченим успіхом — розійшлася тиражем у понад тисячу копій і залишалась у продажу до 1931 року. Неземний спів Паносян постав із «синкретичного досвіду західновірменського села біля Мармурового моря, де вона народилася, і захоплення колоратурними сопрано, які вона почула в Бостоні». Іншими словами, такий запис міг з’явитися лише в діаспорі.

Забел Паносян походила з того ж містечка, що й родина К. Співачка народилася під іменем Такуї Тер-Месропян 1891 року в Бардизаґу, тож у часи Гамідійської різанини була ще дитиною. Під час геноциду вірмен вона жила вже у США, одружена зі значно старшим чоловіком, від якого у вісімнадцять років народила первістку. «Ґрунґ» вона записала, коли проживала травму переміщення, спостерігаючи здалеку втрату батьківщини (Вірменія, як і Україна, ненадовго здобула незалежність у буремні роки Першої світової) й трагедію геноциду. За допомогою голосу вона перетворювала горе на дію: співала старовинні вірменські пісні так, як могла лише вона, професійна співачка у розквіті сил, яка переживала немислиме. Її концерти ставали місцем єднання для вірменської діаспори: вірмени збирали кошти для біженців і, слухаючи її прекрасний голос, на його хвилях ненадовго переносилися додому.

Після джакузі я повернулась у свій будиночок, розпалила вогонь і знайшла цей запис Забел Паносян. Прослухала всі одинадцять пісень поспіль. Опісля була приголомшена й водночас умиротворена, і собі перенісшись додому, до власного ще не прожитого горя. Я витягнула із сумки флешку, яку мені передала Енні, подруга родини, після смерті баби Орисі. На тих записах Енні й моя бабуся співали разом: вони були канторками в церкві Святого Андрія під час служб без участі хору. Досі я не могла змусити себе їх прослухати. І ось я знову чула голос бабусі, що гармонійно переплітався з голосом Енні у вигадливих візантійських мелодіях, і думала, як вона — теж музично обдарована, теж із професійною освітою, теж зарано пошлюблена, — згадувала б своє життя. Ще думала про все те, що я в неї запитала б і що їй сказала б, якби в нас було більше часу.

Голос Паносян спонукав мене шукати голос бабусі тоді, коли я, сама того не усвідомлюючи, втрачала власний. Наступного року я покинула академічну сферу й повернулася до музики, щоб відновити зв’язок із собою і зцілитись. 

Перш ніж оприлюднювати цей есей, я обговорила його з Ж. і К., адже вони відіграють у ньому ключову роль, а мені дуже важить їхній комфорт. Реакція подруг мене здивувала. Я й так відчувала у нашій дружбі дивовижні прийняття та розуміння, однак такого відгуку не могла передбачити. Ж. з усією чуйністю та підтримкою сказала, що, нехай я втратила силу фізичного голосу, цей текст став його продовженням. К. додала, що цей есей доповнює мої академічні праці, розповідаючи про те, що за лаштунками, і показує, як можна повернути собі стійкість і спроможність робити те, що вважаєш своїм покликанням. Для них же було несподіваним побачити себе в тексті моїми очима. Ж. і К. усвідомили, що їхні зусилля з плекання нашої спільноти приносять плоди. Вони створили безпечний простір, де можна знайти прихисток, відновитись і зрештою розквітнути. Цей текст відкрив нову грань нашої дружби, здивувавши нас усіх. І якщо нас пізнають за тими, хто поруч, то ми з подругами зовсім не проти.

Переклад з англійської Юлії Куліш

Ілюстрація: Мар’яна Микитюк