Випуск 15. Помста

Жага помсти — вкрай сильний людський порив. Відчуття приниженості штовхає на насильство і окремих людей, і цілі народи. Професор філософії Нір Айзіковіц досліджує вплив таких емоцій на міжнародні відносини. У цьому інтерв’ю він говорить про те, як політичні лідери обертають обра́зи, справжні чи гадані, на виправдання конфліктів; проводить паралелі між Німеччиною по Першій світовій і сучасною Росією; розмірковує, чому судам так важко задовольнити жагу помсти й що ж потрібно, аби розірвати цикл насильства.

Якщо загальніше, то історичні обра́зи й приниження, справжні чи надумані, найпростіше перетворити на психологічну зброю. Мені завжди здавалося, що, коли така риторика піднімається владною вертикаллю і звучить частіше, це мало б спрацьовувати як система раннього попередження. Бодай тому, що описово (а тут між описовим і приписовим різниця серйозна) це дуже дієвий політичний інструмент. Коротка відповідь на ваше запитання: так, треба було ще тоді усвідомити, а то й раніше. Що не означає, ніби приниження справді мали місце, а не були підтасовані чи напіввигадані.

Які ще є приклади використання приниженості як зброї у відносно нещодавній історії?

Найвідоміший приклад, до якого постійно звертаються історики, — приниження Німеччини після Першої світової війни. Воно допомогло нацистам прийти до влади й водночас забезпечило їх виправданнями для порушення повоєнного мирного договору. Коли нацисти ввійшли в Париж, Гітлер мало не першим ділом наказав витягнути з музею Комп’єнський вагон — той, у якому німці підписали капітуляцію в Першій світовій, — поставити його на точнісінько те саме місце і змусити французів підписати капітуляцію в тому ж вагоні. Думаю, він був цим по-справжньому одержимий.

Ще є ІДІЛ, Ісламська Держава. Усі їхні пропагандистські матеріали й відео зводилися до теми принижень: від нав’язування кордонів за угодою Сайкса — Піко після Першої світової до ізраїльсько-палестинського конфлікту і взагалі будь-якого можливого приводу відчути «кастрацію мусульманського світу». Єгипетський президент Анвар Садат писав у спогадах, що після приниження 1967-го ночами не спав, місця собі не знаходив, доки не вдалося все виправити.

Приниженість цікава саме цією дієвістю, політичною вигодою для тих, хто пробує на ній зіграти. І не має значення, чи є реальні підстави ображатись.

Як приниженість стає зброєю, за якою схемою?

Тут сукупність чинників. Це може бути поразка у війні. Може бути втрата панівного становища й вищості, які ти чомусь вирішив вважати своїм заслуженим і невід’ємним правом, а тепер дивишся, як твоє місце займає хтось інший. У випадку пострадянської Росії деякі еліти були переконані, що мають невід’ємне право на верховенство у міжнародній політиці, що це право в них відібрали і, на їхню думку, «неотесані американці» зі своїми матеріалістичними цінностями, чи як там стверджувала пропаганда, взяли лідерство попри свою культурну нікчемність. Почуття приниженості часто виникає, коли тебе скидають з того, що ти вважаєш п’єдесталом, і це місце займає хтось інший.

Ця схема повторюється і в розмовах про білий супремасизм по всьому світу, і в дискусіях про «велику заміну» в Європі. Риторика аналогічна: я достойний тут бути, більше ніхто не достойний, хтось чужий і недостойний займає моє місце.

Росія стає в ментальний шпагат, коли стверджує, що принижував її, як там кажуть, «колективний Захід», а тоді відіграється на Україні.

Тут можна сказати, що спочатку вони стали відіграватися на тих, на кому могли — з погляду владних відносин, — і поступово поширюватимуть свої дії на дедалі більші групи людей. Думаю, це виправдані побоювання. Якщо приниження означає втрату суб’єктності, відчуття, ніби в тебе відібрали здатність впливати на світ, то суто психологічно не дивно, що ти починаєш діяти там, де можеш, навіть якщо для цього немає підстав і якщо питання, хто на що заслуговує, взагалі не стоїть, — а тоді поволі розширюєш радіус дій.

Як ви зауважили, це ментальний шпагат: Росія заявляла, що її принижує Захід, а потім просто прив’язала Україну до західного контексту як представницю своїх кривдників. Далі все просто. Чи мали росіяни почуватися приниженими по завершенні холодної війни? «Чи мали почуватися» — це зовсім інше питання, ніж чи таки почувалися, наскільки приниженими і якою мірою це було сфабриковано. Чи Україна до цього причетна? Аж ніяк.

Власне. Джин вирвався з пляшки, і ми опинились у центрі велетенського циклу насильства. Як можна бодай теоретично цей цикл розірвати?

Дивіться, я належу до прихильників так званої неідеальної теорії. Тобто я дуже серйозно ставлюся до психології війни і не хочу перекривати її міркуваннями на тему, «що треба робити», бо тоді можна впустити важливі деталі того, як насправді влаштований світ. Тож і на описовому, і навіть на приписовому рівні: передусім слід сказати, що помста не завжди безумна. Деякі дослідники доволі переконливо доводять, що відмова від думки про помсту може свідчити про брак самоповаги. Категорична відмова від помсти, коли для неї є підстави, — річ неоднозначна.

Іншими словами, коли йдеться про помсту, абсолютистами бути не можна.

Саме так. Можливо, між відплатою і самоповагою є зв’язок. Якщо ти вперто вважаєш, що жодна заподіяна тобі тяжка кривда не варта того, аби мститися, чи це свідчить про твою, скажімо так, моральну неперебірливість? Думаю, це відкрите питання.

На політичному рівні є ще одне відкрите питання: про зв’язок помсти зі стримуванням. Країни мстять зокрема для того, щоб убезпечитися від повторення того, за що мстять. Проблема в тому, що могутній джин уже на волі, це демон, якого дуже й дуже складно приборкати. Якщо згадати «Іліаду», там помста пов’язана з люттю. А коли йдеться про лють, немає якоїсь шкали з повзунком, щоб можна було вирішити: ну, зараз рівень вісім із половиною, треба скрутити до чотирьох, бо це вже занадто.

Навіть у Біблії є натяки. Деякі біблійні формулювання передбачають співмірність помсти: око за око, зуб за зуб. Це цікаво, бо, з одного боку, проговорено право на помсту, але не сказано, що за одне око треба відрубати сімнадцять голів. Утім, утримати це в межах вкрай важко. Врешті стається щось таке, як ви описали: наче вибух стисненого газу, який надто довго тримали в резервуарі. Помста майже завжди неспівмірна, а коли вона виходить із берегів, то засіває зерна наступних дій, які вимагатимуть помсти.

То що з цим робити? Класичний шлях описано в античних драмах. За Есхілом, треба вдаватися до закону. Він розповідає про Ериній, які стали Евменідами: Афіна присмирила богинь помсти і звернулася натомість до законної відплати — як раціональнішої.

У цьому контексті одна з небагатьох коротких і зворушливих перемог — Нюрнберзький процес. Хай не ідеальний, але то був крок у правильний бік. Головний обвинувач від США Роберт Джексон тоді виголосив прекрасну вступну промову, я люблю одну цитату звідти. Він сказав, що «чотири великі нації, наснажені перемогою та обпечені втратами, зупиняють руку помсти і добровільно передають полонених ворогів під законний суд; це винятково значуща данина з-поміж усіх, які сила будь-коли віддавала розуму». Зізнаюся, мене ці слова досі глибоко зворушують. Ось вам зразок, що можна робити з помстою. Хоча, як відомо, міжнародне право переживає далеко не найкращі часи.

Так, був Нюрнберг, але був і «Накам» — рух уцілілих у Голокості. Вони співіснують, і єдиного рішення ніколи не буде.

Думаю, ваша правда: єдиного рішення ніколи не буде. А якби воно було, це теж, певно, лякало б. Нюрнберзький формат може бути тривким і універсальним в умовах глобальної держави: кантіанської всесвітньої держави із загальними поліційними силами; ООН, якби воно було справді дієвим. А це має серйозні наслідки для суверенності й самого існування національних держав. По-перше: такого ніколи не буде. По-друге: я не певен, що мало б бути.

У найкращому разі в нас буде поєднання норм, де є щось на кшталт Нюрнберзького процесу і є помста, як згаданий вами «Накам». Я впевнений, що будуть якісь варіації «Накаму» за результатами війни, яку веде Росія, і що й надалі будуть такі рухи за результатами війн на Близькому Сході. Як ізраїльська операція проти «Чорного вересня» — палестинської терористичної організації, відповідальної за вбивства на мюнхенській Олімпіаді 1972-го. Думаю, помста надто фундаментальна, щоб цілком підкорятися раціональності.

Але ж помста народжується з потреби відновити рівновагу. А суди можуть не дати такого швидкого й сильного відчуття, що рівновага відновлюється.

Власне, в Нюрнберзі буквально так і сталося. Обвинувачення проти нацистів треба було підкріпляти документами, процес загруз у заявах про автентичність і достовірність цих документів. По суті, неосяжна емоційна тема війни та геноциду звелася до нудної, млявої, знекровленої судової тяганини. Було кілька драматичних моментів, але в цілому така нудьга, що деякі залучені від розчарування не хотіли більше брати участь. Помста народжується з потреби негайної та наочної дії у відповідь на завдану травму, чого судова система забезпечити ніяк не може.

Питання, чи вийде всіх переконати в доцільності судів? Іноді вдається, ненадовго, після довгої кривавої війни. Військовому міністру США Генрі Стімсону довелося відстоювати ідею Нюрнберзького процесу перед американським керівництвом, бо там багато хто виступав за страти без суду — як, до речі, й повоєнний Радянський Союз. Багато людей казали, мовляв, якби нацисти перемогли, вони не стали б забезпечувати нам справедливий суд, то чого ми мусимо? Поставте тих есесівців під стінку і розстріляйте!

Або як Червона армія ґвалтувала німецьких жінок — теж різновид помсти.

Стімсон, слід віддати йому належне, казав: якщо ви воювали в ім’я верховенства права і лібералізму, то після перемоги не станете першим ділом це верховенство права попирати. Певно, люди взяли цю думку до уваги, президент взяв до уваги, якийсь час вона здавалася привабливою, бо люди зазнали вже стільки втрат і травм, що були готові дослухатись. Але минув час, у людей знову розвинулася жага до помсти. Тому тут важливе поняття циклу, яке ви вжили. Йдеться не тільки про цикл помсти і відплати за неї, а й про цикл, коли помста періодично стає привабливішою, доки травма не масштабується, сягнувши певної точки, і помста втрачає привабливість.

Чи вважаєте ви, що сучасна політична культура підштовхує нас до помсти? Вона живиться вигадуванням уявних ворогів і розлюдненням цілих спільнот.

Хотілося б відповісти «так», але, мабуть, це явище давнє як світ. Немає нічого нового під сонцем, це й популізму стосується. Що робить сучасна політична культура — за сприяння соцмереж і наднизьких обсягів уваги, — то це прискорює втому від співчуття. Людям щораз важче бути небайдужими, реагувати на кадри з чиїмись стражданнями, тож вони стають дедалі інертнішими, нечутливішими до кривди, завданої іншим в ім’я помсти. Можливо, через сучасну політичну культуру виходити з цього стану доведеться довше. Але цим її вплив і обмежується.

Поговорімо про інший вплив — попкультурний. Фільми й серіали дуже часто возвеличують вендету. У п’ятому сезоні ізраїльського серіалу «Фауда» рушієм сюжету є кровна помста. В одній напруженій сцені головний герой, який мав би вдатися до правосуддя — того, що ми обговорювали, — натомість вибирає вбивство з помсти. Чи ви вбачаєте в цьому ймовірний вплив на наші колективні уявлення про встановлення справедливості?

Я не дивився п’ятий сезон. Я ізраїльтянин, це надто болісна тема. Та, можливо, у таких серіалів і фільмів свій цикл: вони відображають суспільні настрої й водночас підживлюють їх, легітимізують. Це відбувається паралельно із замовчуванням того, як помста насправді позначається на конкретних людях. Воно так і на Близькому Сході, і по всьому світу: гадаю, це вбивча суміш.

У кіно й серіалах має бути певна сюжетна арка, без якої не зачепиш аудиторію і нічого не продаси. Тривалість фільму чи кількість серій чітко визначені; є початок і кінець, є персонажі, з якими ти себе асоціюєш, і хоч якась розв’язка. Думаю, це й робить помсту прийнятнішою, виправданішою, бажанішою для багатьох людей. У реальному житті так не буває. Помста ніколи не закінчується. Що цікаво, історично в племінних суспільствах, на Близькому Сході й не тільки, поряд зі звичаєм кровної помсти є також механізми її пом’якшення чи призупинення. Про це складніше зняти серіал. Тож я постійно себе запитую: про що немає серіалів і що змінилося б, якби були?

Що потрібно, аби розірвати цикл помсти? Час. Телепроєкти. Сміливі журналісти. Культові літературні сцени, як-от в «Іліаді», коли Ахілл погоджується віддати тіло Гектора його батькові, — ті моменти, де можна побачити, що є інші шляхи. Але це рідкість.

Ви згадали племінні суспільства, де існують механізми стримування жаги до кровної помсти. Та чи велика різниця, скажімо, між «суспільствами честі» й стриманими північними суспільствами? Чи це лише гадані відмінності, просто помста набуває іншої форми?

Дуже хороше запитання, і я хочу сформулювати відповідь якомога акуратніше. З певного погляду бути чутливими до приниження, керуватися прагненням помсти, бути ласими на честь і славу, честити й славити тих, хто поклав край вашим приниженням, — це насамперед загальнолюдські риси, а не риси, набагато властивіші одним суспільствам, ніж іншим. За певних антропологічних умов, зокрема в племінних суспільствах, такі риси потрібніші — щоб швидше реагувати на зневагу. А є географічні, антропологічні й історичні обставини, за яких люди стійкіші до образ. Якщо у вас гомогенне суспільство, захищене географічними бар’єрами, і ображають його порівняно рідко, то, ймовірно, честь і помста займатимуть менше місця в політичній історії. Та, думаю, щойно умови змінюються, ці суспільства перестають бути стриманими й північними, а стають такими само племінними, як справжнісіньке племінне суспільство.

Чи можна провести паралелі між циклами помсти й насильства на рівні держав і на міжособистісному рівні?

Я з тих, хто бачить дуже виразні паралелі між політичною та міжособистісною психологією. Скажімо, в особистому спілкуванні люди дуже часто ображаються на те, що зовнішнім спостерігачам здається вкрай дивним приводом для образ. А потім ці люди готові дуже далеко зайти, щоб відплатити за приниження. Хтось може так образитися на погляд чи невдале слово, що переповниться ненавистю. Головне тут не те, чи в людини були підстави так почуватись, а те, чи вона так почувалась. І якщо бути політичним реалістом, то й у політиці все якось так влаштовано.

Наприклад, промови Путіна, які ви згадували. Дві третини тексту —псевдоісторія та нісенітниці. Таке враження, що їх писала безкоштовна версія ChatGPT. Але на якомусь базовому рівні це не має значення. Тобто, звісно, має, але раціоналістський підхід не врахував, як ті промови було сприйнято, а це важливо розуміти — не з морального, а з безпекового погляду. Думаю, в міжособистісному контексті відбувається щось подібне.

Оця невідповідність між тим, чи хтось мав підстави ображатися, тим, наскільки сильно образився, і тим, чи готовий діяти у відповідь, — спільна для міжособистісної та політичної психології. І там, і там є потреба повернути собі позиції й відновити рівновагу. І там, і там ця потреба запускає цикл, про який вам ішлося. Часто його здатен перервати тільки певний ступінь травмованості. Процеси ті самі, тому що обидві ситуації створені людьми, а люди, як на мене, загалом однакові.

Останнє запитання. Ви колись відчували поштовх комусь помститися? І що ви з цим робили?

Аякже, постійно. У мене є діти й дружина, яких я дуже люблю, і хотілося б, щоб життя тривало більш-менш як є, тому зазвичай я придушую своє самолюбство, аби не вскочити в халепу. По суті, я наче ті північні суспільства, географічно й історично захищені від образ — образ, що не лишали б вибору, окрім як мститися. Мабуть, я намагаюся сказати, що ніякою моральною вищістю не наділений.

Переклад з англійської re/visions