Випуск 8. Суверенність

Про суверенітет часто говорять як про те, що держави або мають, або втрачають. Але як визначити суверенність? І хто, зрештою, є сувереном: закон як такий чи людина, яка вирішує, коли цей закон можна не застосовувати? У цьому інтерв’ю професор міжнародного права Мартти Коскеннємі пояснює, що суверенність — не встановлений юридичний факт, а крихка й оскаржувана ідея, що існує водночас усередині та зовні закону. Суверенність можна заявляти, демонструвати й підважувати. Від війни Росії проти України до зазіхання Трампа на Гренландію — питання суверенності оприявнює суперечність між законом і владою.

Як ви підходите до розуміння суверенності?

Я розглядаю суверенність як міждисциплінарне, інтелектуальне й епістемологічне питання. Це питання про засади нашого знання. Суверенність проявляється не лише у праві, а й у політиці, у кожній галузі знань — як питання про верховну владу в цій галузі. Мене особливо цікавить парадоксальна природа відповідей: як ця влада перебуває одночасно ззовні та всередині певної царини знань і завжди може бути підважена.

Чи можете навести приклади, як різні дисципліни розглядають поняття суверенності?

Можливо, це можна проілюструвати математичною теоремою Ґьоделя. У 1920-х роках австрійський математик Курт Ґьодель довів, що математика як така не здатна довести всі свої аксіоми. За теорією систем математика — відкрита система; вона не може довести власних основ. Щось таке досвідчували теологи пізнього Середньовіччя, дискутуючи про всемогутність бога. Як ми знаємо, що наші знання істинні? Наприклад, як ми знаємо, що сонце сходить щоранку? Якщо бог всемогутній, він може одного дня вирішити, що сонце не зійде. Але це означає, що ми ніколи ні в чому не можемо бути впевнені. Тож раціоналісти, як-от Тома Аквінський, відповідали, що бог діє в межах природного права — правил здорового глузду, — яке сам і створив. Але в такому разі бог у нашому житті більше не потрібен, можна просто керуватися глуздом. Обидві позиції теологічно незадовільні: або ми нічого не можемо знати напевне, або бог нам не потрібен.

Це можна перенести в політичний контекст. Скажімо так, ми живемо в певних політичних утвореннях — Україні, Фінляндії, Європейському Союзі. У них є свої правила, своя бюрократія. Бюрократи дотримуються правил і впроваджують закони. Ми виконуємо ці правила, бо конституція каже, що правила слід виконувати. І так далі, доки хтось врешті запитає: «Чому я маю дотримуватися конституції?». Тут доведеться або відповісти «тому що так каже конституція» — а це логічне хибне коло і ніяка не відповідь, — або вказати на щось поза конституцією: моральну чи політичну ідею, певний авторитет (народ, короля, бога, революцію тощо), який стверджує, що слід чинити саме так. А тоді можна поставити під сумнів авторитетність цього «чогось». І так далі.

У правників усталилося два підходи до розуміння суверенності, два дискурси в пошуку відповіді на питання, чому ми маємо дотримуватися конституції. Перший підхід — легалістичний, або ж внутрішній: конституції обов’язкові до виконання згідно з їхніми ж умовами. Іншої правової відповіді бути не може. Другий підхід залучає аргументи з-за меж конституції як такої: її слід дотримуватися, тому що — і тією мірою, як — поза нею є влада або знання, що забезпечує виконання закріплених у конституції ієрархічних відносин.

Перший підхід, формалістичний, зазвичай пов’язують з австрійським теоретиком права Гансом Кельзеном. Він розробив ідею Grundnorm — базової норми. Кожне суспільство спирається на базову норму, згідно з якою конституції слід дотримуватися. Кельзен виводив цю норму із власне конституції. Мовляв, це «трансцендентальна пресупозиція», закладена в самій ідеї конституції. Як правник-неокантіанець Кельзен аргументував у кантівській манері: засади знання походять із самої ідеї знання. Так само суверенність для нього була лише обов’язковою силою всього правового порядку. У правовому контексті «суверенність» вказувала не за межі правового порядку (на короля, цінність, революцію абощо), а на прагматичний факт існування правового порядку як такого.

Згідно з другим підходом, десь поза законом — зовні — є влада, яка відстоює та захищає конституцію. Цей підхід пов’язують із правим німецьким юристом міжвоєнного періоду Карлом Шміттом і його теорією суверена. Серед правників знамените перше речення його книжки про суверенність: «Суверен — це той, хто приймає рішення про винятковий стан». Це знакове речення, адже показує, що дискурс про право, конституціоналізм і суверенність зрештою зводиться до влади однієї людини. Саме людина може запровадити виняток із конституції й у цьому сенсі перебуває поза конституцією, маючи над нею верховну владу.

Очевидно, що протистояння цих двох позицій — філософсько-теоретичної та політично-реалістичної — втілює розбіжність між засадничими поглядами на політичні питання. Не дивно, що Ганс Кельзен був зразковим австрійським соціал-демократом і одним з авторів австрійської конституції 1922 року. Натомість Карл Шмітт був членом німецької нацистської партії, звідки його згодом виключили. Суперечність між ними в тому, як розуміти верховну владу над правовим знанням: чи має це визначатися зсередини правового порядку (Кельзен), чи ззовні (Шмітт).

До речі, і Кельзен, і Шмітт були залучені до гучної справи в німецькому верховному суді, коли Німеччина перебрала контроль над Пруссією. Пруссія як частина федерації мала власне конституційне право. Шмітт стверджував, що конституційний статус Пруссії має визначатися ззовні країни — з боку утворення, до якого Пруссія належить, тобто федеральним правом. А Кельзен виводив умови застосування прусського права із самого цього права. Тут є певна паралель із нинішніми діями Дональда Трампа у США. Кельзен сказав би: ви маєте дотримуватися конституції; не існує нічого понад конституцією; якщо виникає проблема, рішення за верховним судом. Тоді як Трамп міг би вторити Шмітту: я верховний гарант конституції; я маю вирішувати, коли її застосовувати, а коли робити виняток. Сувереном виступає або закон (внутрішній підхід), або його гарант (зовнішній підхід).

А що скажете про суверенність у контексті російського вторгнення в Україну?

Один із аспектів суверенності — територіальний суверенітет. Це поняття міжнародного права, особливо актуальне у зв’язку з претензіями Росії на кілька українських регіонів. Росія прямо й агресивно вимагає, щоб Україна більше не мала територіального суверенітету над цими регіонами. Якщо позиціонувати проблему як територіальний конфлікт, з нею легше дати раду, ніж якби росіяни від початку заперечували суверенність України загалом. Є тільки один формально-правовий спосіб відповісти на ваше запитання.

Як професор міжнародного права я в кожному разі просто відкинув би будь-які російські заяви про нелегітимність українського суверенітету, бо це політична риторика, несерйозна з юридичного погляду. Ці заяви очевидно обурливі та неприйнятні, і суто правовий дискурс тут не зарадить.

Однак правовий дискурс може працювати з територіальними претензіями. Одне із завдань права — «охолоджувати», чи то переформульовувати юридичною мовою, гостру політичну напругу. Охолоджувальній ролі права присвячено важливе дослідження Ляутерпахта 1933 року «Функція права в міжнародному співтоваристві». Право не має діла з політичними чи моральними претензіями, якими кидаються в запеклих політичних суперечках. Натомість воно старається працювати з тими окрушинами, які можна сформулювати в зрозумілі правові претензії. А зазіхання на територіальний суверенітет — це правова претензія. Міжнародні органи, як-от Міжнародний суд ООН у Гаазі, щодня розглядають територіальні спори між сусідніми країнами. Наприклад, багато десятиліть існує проблема кордону між Таїландом і Камбоджею: на чиєму боці мають опинитися певні храми. В Африці безліч таких спорів. Переформулювання конфлікту між Україною та Росією в територіальний спір могло б сприяти його «охолодженню» й відкрити шлях для юридичного врегулювання.

Хіба не цим Росія сама й маніпулює, наполегливо зводячи проблему суто до «територіального суверенітету»? Адже її дії можна розцінювати як геноцидальні: викрадення й примусова депортація дітей, навмисне нищення культурних пам’яток, музеїв, архівів, бібліотек, організація катівень і фільтраційних таборів, щоденні повітряні атаки.

Територіальний суверенітет — не єдиний напрям права, застосовний до цієї війни. Ще один вагомий напрям — це питання агресії, концепт міжнародного права, що зосереджений на інших проблемах, як-от відповідальність і відшкодування збитків. Зараз триває дипломатичний процес під керівництвом британських юристів, щоб створити трибунал щодо російської агресії. Цей другий напрям права не звертається до суверенності безпосередньо, а зосереджується на початковій незаконності нападу та його наслідках. Тут варто пам’ятати, що будь-який територіальний спір не можна вирішувати силою.

Є й третій напрям — міжнародне кримінальне право, яке охоплює воєнні злочини, злочини проти людства тощо. З ними працює Міжнародний кримінальний суд і державні суди. Ще четвертий напрям: права людини, економічні, соціальні й культурні права, порушення цих прав і так далі. Щоб прояснити: міжнародне право відрізняється від права національного, що діє під конституційною парасолькою. Міжнародне право — це незалежні правові напрями й режими, чиє взаємне функціонування може вилитись у чималу проблему, адже не існує міжнародної конституції, щоб встановити між ними ієрархію.

Тож як Статут ООН, який втілює принцип ненападу, співвідноситься з гуманітарним правом, яке не включене в сам Статут, але фігурує, зокрема, у Женевських конвенціях і діяльності Міжнародного комітету Червоного Хреста? Право в галузі прав людини — це окрема сукупність правових норм, викладених у двох пактах ООН: Пакті про громадянські та політичні права й Пакті про економічні, соціальні та культурні права. Є ще, звісно, Європейська конвенція про права людини. А також чимало інших різновидів права, багатосторонні договори — наприклад, стосовно культурної спадщини ЮНЕСКО, — конвенції про права дітей і людей з інвалідністю. І все це в той чи інший спосіб застосовне до російсько-української війни.

Міжнародне право промовляє багатьма різними голосами: деякі з них ближчі до питань суверенності, деякі віддаленіші. Скажімо, який зв’язок між суверенністю й договорами про індивідуальні права дітей або людей з інвалідністю? Оскільки людський розум шукає цілісності, ми хочемо бачити чіткий взаємозв’язок між усіма цими правовими напрямами. На жаль, це неможливо. 

Одне зі слабких місць — нездатність забезпечити виконання цього права. Наприклад, ордер Міжнародного кримінального суду на арешт Путіна не виконали ні в Монголії, ні в Таджикистані, хоча ці держави є підписантами Римського статуту. Що стає на заваді виконанню ордера — брак волі?

Тут ми повертаємося до двох засадничо протилежних підходів до права. Перший: закон є закон і має виконуватись як є. Другий: закон — це людина, яка його застосовує. З легалістичного погляду незастосування міжнародного права — це скандал. Натомість політичні реалісти сказали б: закон не може застосувати себе сам, потрібен хтось із відповідними інтересами й впливом, хто його застосовує. У цьому сенсі всяке право слабке. Ми не помічаємо цієї слабкості в національному праві, бо воно звичне, процедури цілком усталені. Завжди можна запитати: «Чому я маю дотримуватись конституції?». Але ми цього не питаємо насамперед тому, що дотримуватися конституції — це добре, а її порушення може дуже дорого обійтися.

У міжнародному правовому полі конституції немає, тож усі невпинно допитуються щодо кожної норми: чому я маю її виконувати? Хтось хоче бути сумлінним членом міжнародної спільноти, хтось вважає домовленості абстрактною нісенітницею: мовляв, я державник і діятиму на благо своєї держави. Припустімо, я Таджикистан, неабияк залежний від Росії, — навіщо мені задобрювати західних «гуманістів», ризикуючи власним режимом? Моє завдання — втримати режим, а не догодити Заходу.

Дуже цікаве питання: у чому різниця між режимом і суверенністю? У гарвардському виступі 2023 року ви говорили про суверенність як перформанс — демонстрацію, виконання — власне, суверенності. З тим-таки Таджикистаном виходить: «Мій режим залежний від Росії, я демонструю суверенність, щоб стати членом МКС, і так само я демонструю суверенність, захищаючи свій режим і обираючи не виконувати виданий МКС ордер на арешт».

Слушна заувага. З погляду політичного реалізму можна сказати, що в певному сенсі Росія є сувереном над Таджикистаном. Бо ми бачимо, що тамтешній режим залежить від чогось зовнішнього. Правомочність системи не може бути встановлена самою системою, її створює щось інше, щось над системою. У випадку Таджикистану це Путін.

І Росія — Російська імперія, СРСР, Російська Федерація — заявляє про таку собі зовнішню владу бути імперією, бути сувереном, втілюючи ці претензії через агресію, завоювання територій, окупацію.

Так, це можна назвати імперським суверенітетом. Це те, що Британська імперія практикувала стосовно своїх колоній — аж до того, що Таємна рада в Лондоні була найвищим судовим органом на всій території імперії. А Радянський Союз здійснював імперський суверенітет на радянській території, хоч і не так формально. Хворе місце Путіна — втрата імперського суверенітету й жага його відновити.

Імперський суверенітет метрополії природно заперечує суверенність периферії. За цією логікою суверенітет Росії над Таджикистаном ставить під сумнів таджицьку суверенність, принаймні в межах політичних дискусій. Коли представники Таджикистану відвідують зустріч країн — учасниць Міжнародного кримінального суду, вони демонструють суверенність у цьому контексті. Та коли вони потім повертаються до Москви, вони вже не мають суверенності. Знову ж таки, суверенність буває внутрішня й зовнішня.

Я ось про що: суверенність важко вловити, бо не завжди знаєш, хто головний — і відповідь може залежати від того, які саме взаємини ми розглядаємо. У відносинах із системою ООН, скажімо, Таджикистан є суверенним, у відносинах із Росією — ні.

Перформативний аспект стає важливим, коли вивчаєш суверенітет у конкретних відносинах. Перформанс, демонстрація — це завжди взаємини, коли виконання розраховане на певну аудиторію. Якщо виконання успішне, воно стає історичною реалією. Тут ідеться не про логіку, не про відповідність певним критеріям. Це лише демонстрація, яку може бути схвалено чи ні — залежно від того, як її сприйме аудиторія.

Буває демонстрація імперського суверенітету, де головне послання — мовляв, це не показовий виступ, а «справжня» влада, яка нам дана. Наприклад, Росія, демонструючи імперський суверенітет, доносить послання: суверенність України нелегітимна, фальшива, штучна, несправжня. Тобто перформанс суверенності вказує, що справжнє, а що ні.

Тоді це спроба перформансу. Глядачі в залі можуть сказати «ну, ні». І поки що саме так і кажуть. Але немає гарантії, що й завтра те саме казатимуть. Це видно на прикладі Тайваню. У будь-якому статистичному сенсі — населення, територія, економіка, армія — Тайвань є державою. Але виступати як держава він не здатен. А ось Люксембург виступає як держава, тому що аудиторія це схвалює.

Це випадок Тайваню. Після Другої світової війни, у період деколонізації, люди набули здатності схвалювати демонстрації суверенності, хоча до появи деколоніального етосу це було неможливим.

Україні, аби бути сильною у своїй суверенності, дуже важливо могти щоденно проявлятися так, щоб довколишній загал сприймав це як виступ суверена. Така демонстрація може провалитися з багатьох причин: через військову катастрофу, внутрішньополітичну катастрофу — наприклад, якщо корупційний скандал призведе до колапсу в державних структурах або створить революційну ситуацію. Тому дуже важливо, щоб Зеленського сприймали як главу держави, щоб його виступ розцінювали як демонстрацію суверенності. У чому він досягає неабияких успіхів. Але, знов-таки, немає гарантії, що й завтра він буде на це спроможний. Він або той, хто прийде на його місце.

Одна з найсильніших сторін української культури й суспільства — практика громадянськості, практика демократії. Який, на вашу думку, тут зв’язок із суверенністю?

Кілька інтуїтивних припущень. По-перше, сильні прояви громадянськості, сильне громадянське суспільство — важлива частина демонстрації суверенності перед зовнішнім світом. Якби, наприклад, населення було зовсім розділеним, це підважило б переконливість виступу. Навряд чи тут є чітка межа чи правила. Це вже питання не так юридичне, як питання політики Європейського Союзу. На форумах ЄС, скажімо, активність громадянського суспільства України минулого літа — у відповідь на спроби демонтажу антикорупційних органів — справила сильне враження й підкріпила аргументи на користь підтримки української боротьби.

Чи бували випадки, коли державність певного утворення, території, якось залежала від культурної або громадянської однорідності чи неоднорідності суспільства? Коли йдеться про деколонізацію, це важливі нюанси. Наприклад, в Африці кордони прокладали поміж громадами — часто не надто успішно. Але в старіших, усталеніших частинах політичного світу, як-от Європа, я такого не зауважував.

Я з Фінляндії, мені зовсім не складно зрозуміти, як Росія вправляється в імперському суверенітеті — із супутніми культурними маніпуляціями. І мені важко сприймати ці маніпуляції всерйоз. Припускаю, деінде їх таки сприймають всерйоз, але, чесно кажучи, не думаю, що імперські культурні претензії Росії когось особливо переконують поза самою Росією, хіба крім відверто маргінальних екстремістських груп. Хоча, звісно, нині люди крайніх поглядів нерідко керують великими країнами.

Як зазіхання Трампа на Гренландію й захоплення Мадуро у Венесуелі впливають на загальну дискусію довкола суверенності?

В обох випадках це кричуще порушення венесуельського та данського суверенітету. З правового погляду тут усе просто, й більшість юристів включно зі мною поділяють таку оцінку. Однак цю правову оцінку можна й поставити під сумнів — припускаю, Трамп із командою не вважають її релевантною. А натомість поділяють уявлення про імперський суверенітет, де права витікають із військової та економічної моці. Як висловився радник Трампа Стівен Міллер: «Де сила, там правда». Або як казав давньогрецький історик Фукідід вустами афінських вельмож у знаменитому Мелоському діалозі: сильні беруть що можуть, слабкі терплять що мусять. У цьому уявленні суверенність зовнішня щодо закону, закон виводиться просто з чиєїсь здатності нав’язувати свою волю іншим. Така позиція цілком суперечить внутрішньому, юридичному розумінню суверенності, як і всякій ідеї верховенства права.

Переклад з англійської re/visions