Випуск 6. Дружба

Дружба — одна з найтонших і найґрунтовніших наскрізних тем у доробку Ханни Арендт. Мислителька розуміла дружбу як фундамент етичного й політичного життя, як стосунки, у яких люди постають одне перед одним істотами вільними й осібними. На відміну від кохання, що сплавляє двох воєдино, у дружбі особистості зберігають незалежність, зрощуючи з плином часу взаємну повагу й довіру. Ми поговорили з Роджером Берковіцом, американським дослідником Ханни Арендт, який готує книжку про роль дружби в її працях і житті.

Звісно, якби в її працях і житті не було стількох речей, які мені відгукуються, нічого не вийшло б. Того ж року, 2006-го, я провів семінар із «Джерел тоталітаризму» — книжки, яку, мені здається, багато хто має на полицях, але дуже мало хто прочитав повністю. Це великий і складний текст. Я читав його з тринадцятьма студентами, розділ за розділом протягом чотирьох місяців, і це змінило моє життя.

По-перше, я зрозумів, що всі ідеї, які Арендт розвивала наступні двадцять років, уже були закладені в цій книжці. А по-друге, я усвідомив, наскільки глибокі, ґрунтовні її міркування — не лише про тоталітаризм, а й про політику та людське життя.

Так я почав викладати Ханну Арендт і трохи про неї писати. Протягом десь десятка років, коли мене запитували, чому Арендт, я відповідав: «Тому що вона — найвидатніша мислителька про свободу всіх часів». Для неї бути людиною — це бути вільною. І свобода тут не означає свободу волі, а означає діяти у світі з іншими людьми — «діяти разом і в згоді», як каже Арендт, — а отже, знайти відвагу облишити безпеку приватного життя, вийти у світ і, ризикуючи, спільно будувати щось нове.

Я не думаю, що це неправильна відповідь, але нині мій погляд дещо змінився. Тепер я кажу, що Арендт — видатна мислителька про людську сенсовність. Для неї мета — не свобода як така, а сенсовне життя.

На думку Ханни Арендт, нас робить людьми здатність говорити й діяти публічно так, щоб це щось змінювало; здатність говорити й діяти так, щоб інші тебе чули й бачили, щоб твої слова та дії було сприйнято всерйоз.

Одна з важливих сфер, де ми маємо значення, де нас бачать і чують, — це дружба. Як особиста, так і політична. Політична дружба за Арендт означає, що твої співгромадяни тебе поважають, визнають твоє право мати власну думку, навіть якщо вона відрізняється від їхньої, і при цьому залишатися громадянином. Це основна ідея політичної дружби в розумінні Арендт: нас тримає вкупі певний зв’язок, який полягає не в тому, щоб погоджуватись одне з одним, а в тому, щоб одне одного поважати.

Такий зв’язок не виникає сам собою. Він вимагає праці, певного способу мислення й відкритості до інших людей. Чим особиста дружба відрізняється від політичної?

Друг Арендт Ганс Йонас казав, що в дружбі вона була геніальна. Як вигнанка, як людина, що пережила арешт і вісімнадцять років не мала громадянства, вона відчайдушно трималася за дружбу, боролася за неї, навіть коли деякі друзі пробували відвернутися від неї через розбіжності в поглядах. Як формується такий зв’язок?

Чому двоє людей вирішують стати друзями — складне питання. Вельможний французький есеїст Мішель де Монтень міркував про це й зрештою написав: «Якщо ви запитаєте в мене, чому я дружив з Етьєном де ля Боесі, то тому що я — це я, а він — це він. Чому ми стали друзями, пояснити неможливо».

Арендт на цю тему сказала трохи більше, ніж Монтень. У певному контексті вона каже, що з другом ти створюєш маленьку батьківщину, свій мікросвіт. Тут, думаю, подібно до Монтеня: чому ти створюєш мікросвіт з однією людиною, а не іншою? Je ne sais quoi — важко сказати.

Гайнріх Блюхер, чоловік Арендт, був одним із двох-трьох її найближчих людей. Він вважав, що дружбі притаманний подоланий ерос. Що має бути певний еротичний зв’язок, який не зникає, а перетворюється на дружбу.

Тривалість і довіра теж визначальні для дружби в розумінні Арендт. На її думку, неможливо стати справжніми друзями швидко. Потрібен час, іноді роки. У листі до Курта Блюменфельда вона писала, що дружба формується десять років, у тексті про поета Вістена Г’ю Оденa — що щонайменше чотирнадцять років. Навряд чи тут важливе конкретне число: суть у тому, що дружба постає з часом і не може виникнути миттєво.

А що найважливіше в дружбі для Арендт — це те, що, на відміну від кохання, яке вдаряє блискавкою і сплавляє двох людей в одне ціле, дружба передбачає визнання іншої людини цілковито незалежною, окремішньою та унікальною. І ти не перестаєш поважати й любити друга, навіть якщо часом категорично не погоджуєшся з його поглядами чи способом життя. Тобі не мусить подобатися в цій людині геть усе, але, щоб лишатися друзями, ти маєш її поважати й давати свободу бути собою.

А як це? Як я вже сказав: довіра, час і ще таємний інгредієнт. Арендт багато писала про це в листах і деяких працях. У більш політичних текстах вона розглядала цю тему з дещо іншої перспективи. Що для українців означає бути українцем? Або для американців — бути американцем? Звідки береться цей зв’язок? Хтозна, де він початково взявся, проте в якийсь момент цей зв’язок набуває сенсовності. І якщо ми прагнемо жити в сенсовному плюралістичному світі, то маємо навчитися поважати й цінувати своїх співгромадян, бачити в них друзів і співвітчизників. Навіть коли вони нам не подобаються. Навіть коли вони нас ображають. Навіть коли ми вважаємо їх нестерпними.

Після Другої світової війни багато хто доводив, що треба позбутися націй і держав та створити світовий уряд. Арендт категорично не погоджувалася. Вона вважала, що людям потрібні локальні, общинні зв’язки, адже ми не можемо жити сенсовним життям без групи людей, перед якими можемо говорити й діяти, а вони нас чують і відповідають. Також вона вважала, що світ надто великий, тож потрібні розмежування на менші утворення. Арендт непокоїло, що якби ми створили світовий уряд — а всі уряди схильні до тиранії й тоталітаризму — і цей уряд став би тоталітарним, не було б куди тікати.

Як нам зберігати власну індивідуальність, не розчинятися в групі? Як уникнути племінного, консервативного, обмеженого погляду на світ? 

Дружба означає давати людям простір і право бути особистостями, мати власні переконання, так? Що Арендт любила у своєму другому чоловіку Гайнріху Блюхері, — це те, що доти вона думала, ніби кохання вимагає пожертвувати своєю незалежністю, а стосунки з Блюхером були першими, де партнер цінував її незалежність, а не намагався змусити з ним погоджуватися.

Сама суть дружби в тому, щоб дозволити іншій людині бути незалежною. Ця незалежність теж створює зв’язок. У Арендт були друзі, яких вона любила, навіть коли не схвалювала їхніх вчинків. Це те саме, що бути американцем чи бути німцем: якось ви знаходите цей зв’язок і тримаєтеся за нього, визнаючи інших людей своїми співвітчизниками чи співгромадянами. Це і є плюралізм.

Проте й дружба має свої межі. Наприклад, у Арендт були друзі в Німеччині, багато з яких не лише приєдналися до нацистів, а й співпрацювали з ними впродовж усієї війни. Після війни дехто з них намагався відновити з нею зв’язок. Вона відмовлялася, бо мала своє уявлення про межі прийнятного. Але були й інші, які долучилися до нацистів 1932 чи 1933 року, а вже за рік чи два припинили співпрацю. Арендт казала, що люди різні, хтось помиляється, і треба говорити з кожним індивідуально, намагатися зрозуміти. Для неї ці люди не перейшли межу — вони не брали участі у вбивствах євреїв, які почалися після 1933-го.

А як щодо дружби Арендт із Гайдеґґером? Він теж був пов’язаний із нацистами, але після війни вони відновили листування.

Арендт познайомилася з Мартіном Гайдеґґером, коли була його студенткою — абсолютно блискучою. Який час між ними тривав роман, і він відправив її до Карла Ясперса в Гайдельберзький університет.

Коли до влади прийшли нацисти, Гайдеґґер у травні 1933 року став ректором Фрайбурзького університету й виголосив знамениту ректорську промову «Самоствердження німецького університету». До Арендт доходило чимало чуток про нього, зокрема про те, що він нібито звільнив Едмунда Гуссерля, що не зовсім правда. Але вона в це повірила. Насправді Гайдеґґер позбавив Гуссерля деяких привілеїв, які мали б за ним залишатися. Арендт обірвала спілкування з Гайдеґґером у часи війни і не розмовляла з ним багато років.

У 1950 році, відвідуючи Європу у справах Комісії з єврейського культурного відновлення, вона не знала, чи зустрінеться з Гайдеґґером, але зрештою вирішила побачитись. Вони прогулювалися лісом і довго розмовляли. Арендт казала, що він був із нею щирий і вперше в житті ставився до неї як до людини й особистості. Тож вона вирішила продовжити їхню дружбу.

Ми не знаємо достеменно, про що вони розмовляли, — є лише натяки, листи. Відомо, що вони говорили про примирення: відтоді ця тема стала однією з центральних у її працях.

Арендт розрізняє прощення й примирення. Вона не пробачила Гайдеґґеру, але примирилася з ним. Ідея в тому, що примирення можливе за умови взаємного звільнення: людина має визнати провину й попросити про звільнення від неї. Це не прощення, не виправдання провини, не «я так само вчинив би» чи «всі ми на таке здатні», а радше ствердження солідарності: навіть попри скоєне з цією людиною все ще можна будувати спільний світ, батьківщину, нове співжиття.

Гайдеґґер вступив до нацистської партії й ніколи з неї офіційно не вийшов. Приблизно через рік, 1934-го, він залишив посаду ректора — чи то з власної волі, чи то вимушено — і відійшов від громадського життя. Під час війни він перебував у внутрішньому засланні, читав у себе вдома приватні лекції, за змістом явно антинацистські. Проте він безперечно мав антисемітські погляди.

У книжці «Джерела тоталітаризму» Арендт розрізняє расове мислення та расизм. Ціла безодня, каже вона, розділяє людей, у яких є погані думки, і людей, які по-звірячому йдуть і вбивають інших. Гайдеґґер не вбивав. Це не означає, ніби Арендт намагалася його відбілити — вона визнавала, що він учинив неправильно. Але вона не вважала, що це унеможливлює їхню дружбу.

Не всі поділяли її думку. Наприклад, один із її найкращих друзів Карл Ясперс, який до війни був близьким другом Гайдеґґера, ніколи з ним не примирився. Тут були свої чинники: під час війни Ясперс теж залишався в Німеччині, його дружина Ґертруда була єврейкою, і Гайдеґґер розірвав із ним усякі стосунки. Ясперс ніколи цього не пробачив.

Арендт розуміла. Вона казала Ясперсу: «У тебе свої стосунки з Гайдеґґером, у мене свої. Я можу з ним примиритися, і ти маєш мені це дозволити». Коли Ясперс намагався підштовхнути її до повного розриву зв’язків із Гайдеґґером, Арендт відмовилася: «Жоден чоловік не вказуватиме мені, що робити. Якщо спробуєш вказувати, з ким мені дружити, — між нами все». Той поступився, їхня дружба вистояла.

Зрештою, думаю, її судження щодо Гайдеґґера було дуже принциповим і доволі розважливим. Саме воно привело її до багатьох роздумів про примирення, солідарність і політику, які я й на сьогодні вважаю надзвичайно глибокими та ґрунтовними.

В одному з публічних виступів ви зауважили, що Арендт віддавала перевагу дружбі над істиною. Нині ми спостерігаємо, як саме́ поняття істини зазнає, мабуть, безпрецедентних маніпуляцій. Як ви розкриваєте зв’язок між дружбою та істиною у своїй майбутній книзі?

Це центральна тема книжки. Арендт дуже чітко формулює в кількох своїх есеях, що дружба важливіша за істину. Наприкінці есею «Криза в культурі» вона пише, що краще помилятися разом із друзями, ніж мати рацію з ворогами. Це виклик для багатьох наших сучасників, які вважають істину вкрай важливою.

В есеї «Істина і політика» Арендт стверджує, що було б безумством сказати: «Нехай здійсниться справедливість, навіть якщо загине світ». Вона каже, що справедливість — це благо, але краще, щоб світ існував, ніж щоб була справедливість, але всі померли б. Проте вона вважає, що про істину такого сказати не можна, бо без істини світ неможливий.

Так вона розуміла політику, дуже по-арістотелівськи. Арістотель казав, що дружба — це зв’язки в полісі.

Як змінилося поняття дружби з розвитком соціальних мереж? Вони мали стати інструментом об’єднання, а натомість посилили поляризацію й самотність. Що сталося, на вашу думку?

Ми всі говоримо про кризу істини й кризу політики. Але, можливо, криза політики виходить не з кризи істини, а з кризи дружби.

Думаю, це почалося задовго до фейсбуку. Ще Ханна Арендт писала, що сучасне зростання самотності бере початок у ранньому XX столітті. Причиною цього вона вважала руйнування стовпів традиції. Традиція, пронесена крізь час, додає нашому життю такі собі поручні — структури, згідно з якими ми живемо. Колись людині належало жити певним чином: бути, наприклад, фермером або містянином, дотримуватися звичаїв. Зміни відбувалися повільно, тож людина знала, хто вона, і завдяки цьому знанню життя мало сенс.

Однак із розвитком індивідуалізму, демократії, з відмовою від релігії, родини й традиції людина раптом отримала можливість бути ким завгодно. Бути вільною. Самовизначатись як заманеться. І це, звісно, величезна сила. Але її супроводжує те, що Арендт називала метафізичною самотністю, — відчуття, що ти не дуже-то знаєш, чому твоє життя має значення.

Може бути, що сьогодні твоє життя — журналістика, завтра — служба в армії, післязавтра — батьківство, і все це вільний вибір. Кожен із цих виборів може здаватися випадковим, позбавленим сенсу. Якщо вже страждати, то хочеться знати, що це заради чогось більшого, ніж випадок. Отаку безсенсовність і самотність Арендт вважала характерною для сучасності.

Фейсбук та інші соцмережі — радше симптом цієї майже 150-річної проблеми зростання масової самотності, яку Арендт розуміла й про яку писала у своїх працях. Соцмережі — це лише засіб, за допомогою якого самотні люди намагаються налагодити зв’язок, і то засіб не надто дієвий, самотності не меншає. Мало б, але не меншає.

Іноді я дізнаюся, що хтось одружився або в когось померла мати, з допису у фейсбуці. Але якщо ми друзі, то про такі речі маємо говорити наживо. Поставити лайк чи «обійми» — це не дружба.

У результаті маємо симулякр — гадану дружбу замість справжньої.

Моя подруга Ніобі Вей написала кілька чудових книжок про кризу чоловічої дружби. Чоловіків, особливо підлітків, навчають не надто зближуватися, не проявляти почуттів, бути самостійними, холодними, раціональними. Як наслідок сьогоднішні чоловіки потерпають від самотності, і це стає небезпечним, бо вони починають шукати сенс у політичних рухах, тоталітаризмі тощо.

Ніхто не може мати сотню друзів. Неможливо щотижня обговорювати своє життя зі ста людьми. Але має бути двоє, четверо, п’ятеро, з ким регулярно спілкуєшся.

Чи може дружба й здатність підтримувати дружні стосунки бути протиотрутою тоталітаризму?

Арендт ніколи не формулювала це саме так, наскільки мені відомо. Протиотруту тоталітаризму вона згадує тільки раз, у вступі до «Життя розуму», коли пише про мислення й запитує, чи може мислення слугувати профілактикою потенційного тоталітаризму.

Для неї мислення означає мислити з перспективи іншого, а отже, бути другом. Тож, певно, зв’язок тут наявний: коли в тебе є друзі, ти не лише маєш із ким розділити батьківщину, що дає відчуття сенсу, тож не потрібно шукати його деінде; водночас у тебе є хтось, хто з тобою не погоджується, бачить світ інакше, і ти вчишся цінувати та сприймати інші погляди, довіряти їм.

У цьому сенсі дружба й мислення антитоталітарні. Вони вчать бачити світ очима інших — тобто чогось протилежного прагненням тоталітаризму.