Зупинити відлік часу: «Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова
Роман болгарського письменника Ґеорґі Ґосподінова «Часосховище» (2020), відзначений Міжнародною Букерівською премією 2023 року, досліджує природу пам’яті та ностальгії. У центрі тривожного сюжету — Ґаустін, загадковий «часовий терапевт», який лікує пацієнтів із хворобою Альцгаймера життям у гаданому минулому. Ідея здобуває успіх у Європі, і згодом уже цілі держави проводять референдуми, обираючи, в котрій минулій епосі жити.
Нещодавно «Часосховище» вийшло українською в перекладі Остапа Сливинського. Ми публікуємо рецензію на роман, сповнений чорного гумору й філософських рефлексій про те, як індивідууми та суспільства міфологізують час, щоб його пережити.
Кожна історія триває у часі, розгортається, як довгий сувій на іконі з янголом, що звиває небо. Саме́ це зображення оповідає про кінець історії, апокаліпсис: щойно ми зупинились і сувій знерухомів — усьому край. Коли замість майбутнього настає минуле, коло замикається, цикл завершується.
«Часосховище» Ґеорґі Ґосподінова — роман про спробу законсервувати час. На безтурботному літературному семінарі оповідач, який ховається за ініціалами Ґ. Ґ., зустрічає психіатра Ґаустіна (вам може бути знайоме це ім’я з роману Ґосподінова «Фізика скорботи»). Між чоловіками зав’язується приятелювання, а пізніше й листування. Тільки от чомусь Ґаустін відправляє наратору листи, написані нібито з різних десятиліть — із повним дотриманням стилістики тих періодів. Власне, Ґ. Ґ. не цілком певен, чи не вигадав він Ґаустіна, чи, може, він сам і є Ґаустін. (І так, зважаючи на ініціали, ідеться про ймовірне альтер его автора або принаймні гру в таку асоціацію.) Врешті-решт ці двоє — або один, або ніхто — відкривають клініку для пацієнтів із хворобою Альцгаймера. Хитка історія невизначеності в романі тримається на багатьох умовностях, і першим ключем до неї стає зацитований оповідачем апокаліптичний вірш Вістена Г’ю Одена «1 вересня 1939-го», що вийшов у збірці «Інші часи». Настають інші часи, велика війна, після якої, подейкують, поезія як така буде неможливою.
Та повернімося в клініку Ґаустіна. Кожен із хворих, що потерпає від втрати пам’яті, опиняється у своїй щасливій епосі — часі, коли він був здоровий і міг комунікувати з рештою світу. Така собі капсула, в якій приємно застигнути, в яку хочеться загорнутися, ніби в плед восени.
Час у палаті маркований дрібницями, які не привертають уваги, але створюють загальну атмосферу: сигарети, газети, плакати, модельки машин, шпалери, навіть парфуми й освітлення — ретельно сконструйований Диснейленд для дуже дорослих. Зімітована пам’ять місця, підроблене минуле задля комфортнішого теперішнього. Тільки от це реальність, якої ніколи не існувало, — так Вальтер Беньямін свого часу описував напівпрозорі фантасмагорійні пасажі у своїй «Праці про пасажі». Показово, що клініка Ґаустіна розташована на Геліос-штрасе, і в одній із розмов оповідач докоряє психіатру: «Коли стає гаряче, ти просто переходиш в інший час, а я лишаюся». Скарга Фаетона Геліосові.
Психіатрове ім’я — Ґаустін — також щось нереальне, химера революціонера Ґарібальді й святого Авґустина. Батьки так і не визначилися, на чию честь назвати сина, тож він лишився людиною на межі двох ідентичностей. Святий Авґустин тут з’являється невипадково: у своїй «Сповіді» богослов наголошує на винятковій важливості пам’яті в осмисленні часу, адже саме пам’ять пов’язує події в єдину темпоральну лінію. Через півтори тисячі років після Авґустина Анрі Берґсон побудує на цій ідеї свою концепцію тривання, а Пруст, прочитавши Берґсона, створить головний у європейській літературі роман-ріку про пам’ять і час.
Переповідаючи спогади, герої їх змінюють: тут, як у фізиці, діє ефект спостерігача. До слова про спостерігача: безіменний наратор Ґ. Ґ. називає себе Ішмаелем — і цим задає рамку умовності оповіді. Важливо й те, що персонажі познайомилися на літературному семінарі: нам одразу пропонують простір гри. Наратор постійно шукає Ґаустіна і незмінно знаходить його в найпотрібніші моменти. На докір, мовляв, де ж ти пропадав, Ґаустін відповідає: «Хіба ж не ти мене вигадав?». Ішмаель — фіксатор історії, той, кому судилося вижити, аби розказати, як пристрасті руйнують життя інших. Що ж до Ґаустіна, то він виконує функцію воріт, дверей до кожної епохи, його природа подвійна, як у бога Януса (в одному з епізодів оповідач по колу слухає композицію The Doors, де Моррісон раз у раз повторює: «I tell you, I tell you, I tell you we must die»). Водночас Ґаустін — це фланер, модерний персонаж; щоправда, гуляє психіатр не містом, а площиною часу: саме тому він не закорінений у жоден локус, не має батьківщини. Схожої стратегії тримаються прибульці-тральфмадорці в «Бойні номер п’ять» Курта Воннеґута. Гуляти крізь час означає бачити смерть, яка відбувається безліч разів. So it goes.
Головну філію клініки Ґаустін засновує у Швейцарії — країні, де завдяки нейтральному статусу історія буцімто не залишає слідів, а це найкраще пасує задуму. Саме у Швейцарії Айнштайн остаточно сформулював теорію відносності часу, а Томас Манн написав «Зачаровану гору» — роман про час (Zeitroman) і його застигання. Саме в Швейцарії нудьгували Джеймс Джойс, Фрідріх Дюренмат і Роберт Вальзер, а Герман Гессе ховався від нав’язливих фанатів.
Під кожного пацієнта Ґаустін та Ґ .Ґ. добирають персональні ознаки часу. Скажімо, Мірча з Турну-Маґуреле воліє переживати не власне минуле, а альтернативне, американське. Пацієнт Н. не пам’ятає свого життя, а от агент А., який за ним стежив, має цілу теку даних і пропонує власне бачення ймовірного минулого свого «підопічного». Зовсім старі люди хочуть повернутися в часи Другої світової, тож у підвалі облаштовують бомбосховище. Так автор буквалізує метафору сховища — і цим її підсилює.
Минуле — це лише ілюзія, сконструйована іншими, чужі слова, неідеально припасовані одне до одного. Врешті, майже неможливо відрізнити власні спогади від накинутих ззовні, але вже звичних. У комуністичних країнах майбутнє було визначене й прораховане, незмінне й незмінно оптимістичне, зате минуле постійно трансформувалося залежно від того, хто опинявся при владі, — і з цього Ґосподінов також іронізує.
Нові клініки й навіть цілі квартали, побудовані як утілення конкретного року з минулого, стають і порятунком, і тюрмою для пацієнтів. Приміром, старий чоловік, намагаючись перелізти через огорожу й опинитися на західному боці імпровізованого міста, ламає собі ногу. Та це рік, коли Берлінська стіна ще стоїть, тож замість того, щоб її зруйнувати, зі східного боку ставлять охоронця. Іншого мешканця міста минулого наратор називає «cамотнім бігуном на довгі дистанції». Той справді любить бігати, але тут зашифровано ще одну підказку: покликання на однойменну повість Алана Сіллітоу 1959 року про підлітка-бігуна, який потрапляє в колонію для неповнолітніх. У Ґосподінова кожен, хто оселяється в певному році, опиняється у в’язниці нескінченного проживання тих самих подій, часто жаских. Як-от пані Ш., яка вижила в Голокості й тепер боїться душу.
Батько оповідача також закінчує свій земний шлях у кварталі минулого, проходячи коло й повертаючись до початку існування. Поховавши тата, Ґ. Ґ. міркує про те, що «Одіссея» — це історія про пошуки батька і повернення в минуле. Втім, у такому ключі можна поміркувати й про «Іліаду» — історію одержимості минулим (минулим шлюбом, минулими домовленостями), що веде до руйнування теперішнього. Власне, епоси найчастіше фокусуються на далекому минулому: велич не надто добре поєднується з теперішнім, вади якого ми можемо вивчати під мікроскопом.
Успіх клініки породжує моду на темпоральний туризм: можна будь-якого дня опинитись у часі своєї юності, першого кохання чи кар’єрного піка. Далі більше: коли вся Європа втрачає певність у майбутньому, вона обертається обличчям до минулого. І от уже цілі країни ухвалюють на референдумах рішення повернутися в конкретну епоху. Реальні консервативні тенденції годі не помітити в сьогоднішній історіографії: Польща марить сарматизмом, ми не забуваємо нагадати, який вплив мали в часи Русі, сучасні британські автори оспівують вікторіанство. Минуле має властивість забуватися, тож його простіше ідеалізувати. Так, національна міфологія — це фундамент ідентичності, закоріненість — природне продовження нашого буття в моменті. Ностальгія може перетворитися на зброю.
У Болгарії, куди оповідач приїжджає поспостерігати за часовим референдумом, розгортається помпезне театральне дійство. Дві партії-конкурентки, «Болгарські витязі» за XVIII століття та Рух за соціалізм зразка 1960-х, розігрують мітинги-постановки. Театральні актори, які стають статистами революції, — найзатребуваніші професіонали з-поміж усіх. Годі позбутися відчуття, ніби читаєш продовження антиутопійної «Англії, Англії» Джуліана Барнза, тільки в більш жаских декораціях.
Наостанок Ґ. Ґ. занурюється в автофікцію: потік свідомості поєднується з розмірковуваннями й спостереженнями, дедалі безладнішими. Забування веде до руйнування свідомості, адже пам’ять є основою тожсамості. В останньому розділі оповідач маліє, його оповідь стає щораз простішою, слова стираються, потрапляють у «Короткий словник забутого». Це історія Бенджаміна Баттона, схрещеного з оповідачем «Квітів для Елджернона». Для Ґосподінова, автора, що починав як поет, кожне слово важить: коли слова забуваються, це трагедія. В одному з інтерв’ю Ґеорґі каже, що «мова розумніша за нас», тож руйнування мови наратора слід трактувати як ознаку особистого апокаліпсису.
Форма роману Ґосподінова фрагментарна, уривки можна переставити місцями — тоді загальна картина трансформується. Перші дві частини зосереджені на індивідуальній пам’яті, наступні дві — на пам’яті колективній, а в епілозі все переплітається. Якщо спочатку йшлося про мимовільну втрату спогадів, то далі — уже про свідому відмову від пам’ятання, про накидання реальності ознак іншої епохи. Французький філософ Моріс Альбвакс у праці «Соціальні рамки пам’яті» пише про те, що представники влади часто намагаються колонізувати час, захопити його так само, як агресивний завойовник захоплює чужу територію. Цей процес і зобразив у романі Ґосподінов.
Усе сучасне в «Часосховищі» відшаровується, заміщується артефактами минулого, заперечується як таке. У найвідомішому романі Орвелла «1984» головний герой трансформує минуле у схожий спосіб: переписує документи і стирає з фотографій обличчя репресованих діячів, що колись були у фаворі. Тоталітарна машина воліє не лише знищити людину фізично, а й стерти всякі спогади про неї, зокрема на світлинах. Фотографії здаються нам найбільш об’єктивним свідченням того, як усе було, це ніби схоплений і зафіксований час. І водночас — завдяки такій позірній надійності — зображення найлегше надається до фальсифікації. Спроби змінити минуле, втрутитися в нього нерідко призводять до катастрофи. А спроби реконструювати лад колишньої епохи можуть вести до репресій. Опиняючись у новому минулому, герої «Часосховища» мусять досконало мімікрувати, інакше їм не уникнути кари. Одним із провідних бізнесів на батьківщині оповідача, у Болгарії, стає продаж убрань різних епох, що дають змогу бездоганно замаскуватися під прихильника конкретного століття або й десятиліття. А от лишитися сучасним — зась.
Консервація часу — часто ознака великої трагедії. У романі «Аустерліц» німецького прозаїка В. Ґ. Зебальда є промовистий епізод: головному героєві Жаку показують озеро, що утворилося на місці селища Лланутен внаслідок спорудження дамби. На дні водосховища все збереглося неторканим: дівчинка тримає на колінах песика, будинки незмінно ошатні, вулиці чисті. Так само й Помпеї стали відбитком епохи через велику трагедію, що знищила містян. Доісторична комаха в бурштині ідеальна, бо мертва. Часосховище неодмінно викликає асоціацію з бомбосховищем, місцем, що дає змогу зберегти життя. Однак, перебуваючи в бомбосховищі, втрачаєш зв’язок із зовнішнім світом.
В одному з епізодів роману Ґаустін, пропонуючи оповідачеві екскурсію, каже: «Спустімося в 68-й», — тобто в розташовані нижче попередні десятиліття. Ніби кола у пеклі, міркує оповідач. Однак перед тим, як пірнути в чужу епоху, треба забути власну. Напрошується аналогія з ріками в царстві Аїда. Вип’єш із Лети — і забудеш усе, що пережив у земному житті. Втім, була й інша ріка, яка належала Мнемосіні, богині пам’яті. Посвячені мусили вміти розрізняти дві ріки, адже пам’ять була цінністю, за яку варто боротися. Водночас, не забувши минулого життя, неможливо було переродитися в наступне: відчайдушне тримання за спогади корелює із застряганням у моменті. Пам’ятай, але вмій відпустити — ось про що ця історія.
Оповідач у романі називає амнезію милосердям, анестезією, останнім шансом побавитись на полях дитинства. Однак амнезія робить історію яловою, непотрібною, адже ми не враховуємо досвіду минулого. Проєкт Ґаустіна свідчить, за словами оповідача, про деменцію Бога, адже саме Господь створив час. На Страшному суді буде зважено всі наші вчинки, добрі й погані, тож Бога можна назвати ідеальною машиною пам’ятання. Якщо його пам’ять занепадає, будь-які вчинки втрачають значущість. В античному пантеоні, крім усім відомого першого ряду, є й безліч дрібних мешканців неба. Серед них Кайрос — бог швидкоплинної миті, щасливого випадку. Якщо вхопиш його за чуб, зміниш життя на краще. Кайрос — син Зевса, але не з тих важливіших, а черговий позашлюбний, яких у верховного бога забагато. У Кайроса був окремий жертовник перед входом на стадіон Олімпії, бо на змаганнях все вирішує мить. Та поза Олімпією його шанували не так ревно, адже цінність миті — саме в тому, що вона минає, і навіть найпрекраснішу не варто спиняти.
