Випуск 16. Гумор

«Думаєш, ти дотепний?»: письменник Кріс Джонс у розмові з самим собою

Як влаштований гумор? Що означає смішити людей? Кріс Джонс — канадський журналіст і письменник, який регулярно відвідує Центральну та Східну Європу. Його почуття гумору дошкульне й самоіронічне. Ми попросили Кріса написати для нас самоінтерв’ю — поміркувати, як гумор допомагає впоратися з життєвими халепами й смутками.


Кріс Джонс
Кріс Джонс / Фото: Power of Storytelling

Ну, поїхали. Думаєш, ти дотепний?

Нічого собі ти зайшов. Інтерв’ю треба починати...

З чогось простого? Хочеш, щоб я запитав, який твій улюблений колір?

Помаранчевий.

Я в курсі. Я — це ти, не забувай.

А, точно.

Ну то як? Думаєш, ти дотепний?

Так, дуже навіть. За шкалою дотепності — на сім із десяти.

А що, існує така шкала?

Вже існує.

Коли ти вирішив, що ти дотепний?

Не можу сказати, що отак взяв і вирішив. Але пам’ятаю, коли вперше когось розсмішив. Було приємно.

Я теж пам’ятаю.

А взагалі — нащо ми оце з тобою балакаємо?

Бо Дарія нас попросила. Тільки не вдавай, ніби розмовляти з собою дивно. Ти постійно так робиш.

Зазвичай я не записую ці розмови для читачів.

Розкажи ту історію про маму.

Значить, застрягли ми в корку в Торонто. Мені було років вісім. Біля нас стояла машина, в якій сиділо четверо сикхів у синіх тюрбанах...

Ой.

Та не кажи. Слухай далі. У той час чотири сидіння в машині — то була фішка. Їх так і рекламували: «чотиримісні». А турбодвигун — взагалі щось нереальне. То я глянув на тих людей у тюрбанах і кажу: «Чотиримісна з тюрбанодвигуном».

Моя мама англійка, вона рідко сміялася, а тут розреготалась і сказала: «От дурне». Певно, найбільший комплімент від неї.

Тобто вперше в житті ти когось розсмішив, по суті, расистським каламбуром?

Ти сам попросив розповісти!

Ліпше б ти мовчав. Та якщо вже зайшла така тема — жартувати в нинішній час трохи небезпечно. Ну бо як жартувати, коли стільки всього перестало бути смішним?

Я з тобою не згоден. Як на мене, жартувати можна з усіх і з усього, коли хочеться. Просто жарти не мають бути злостиві. Що тільки на краще.

А що вважати злостивим? Хто це вирішує?

Усе не так складно. Коли жартуєш, людям має бути приємно. У цьому суть гумору. А якщо від твого жарту комусь неприємно, значить, ти не досяг мети, а навпаки. Скажімо, ніхто не забороняє жартувати про транслюдей. Але чи добрий це жарт, визначається тим, чи транслюди з нього сміються.

Сміються самі з себе?

Ну так. Це найкращий сміх. Бо ти повністю в темі.

Ти сказав, що приємно, коли виходить когось розсмішити. Чому?

Чому приємно робити комусь приємно?

Щось ти ставиш забагато питань як на того, хто мав на них відповідати.

Даруй. Якщо вдуматися, дивно, що в нас закладена здатність сміятися. Ми ніби запрограмовані на видиме вираження радості, більше й гучніше за усмішку, бо еволюція чи ще там щось вирішило, що нам це треба або ми на це заслужили. Коли я викликаю в когось таку реакцію — сміх до сліз, такий, що подих спирає, — почуваюся фокусником. Бо я намацав у людині перемикач, що переводить її в цей, будьмо щирі, кумедний стан, схожий на безпечний удар струмом. Ось чому сміх заразний. Це так по-людськи прекрасно — сміятися разом. Ми собі дуркуємо, і так легко на душі стає.

З чого тобі буває смішно?

Зі смішних історій.

Розкажи смішну історію.

Востаннє, коли ти просив розповісти історію...

То розкажи іншу.

Добре, вмовив. Коли мені було років п’ятнадцять, ми з батьками поїхали у відпустку до Флориди. Я страшенно люблю дайвінг, хоча плаваю погано. Річ у щільності тіла. Якби я був випічкою, то фруктовим кексом, а не пухким бісквітом. Я відразу йду під воду, тому і дайвер з мене добрий. Стрибаю у воду й спускаюся прямо на дно, ніби в ліфті. Я кайфую не так від споглядання риб, як від самого занурення. Відчуваю спокій, благодать. І що я на своєму місці.

Отже, відпочивали ми у Флориді, одного ранку мама з татом підкинули мене до пристані, там я сів у катер. Надворі вісімдесяті, культура дайвінгу тоді була токсичною, як і культура загалом. Дайвінг досі притягує чоловіків з дивними манерою вимірювати й доводити свою маскулінність: хвалитись, який великий у нього годинник, скільки ножів він пристебнув до ніг, які в нього довгі ласти, як глибоко він пірнає, як мало повітря йому потрібно.

У катері сиділо семеро дайверів. Я — сором’язливий жовторотик — і шестеро мужиків, які поводились так, ніби ми зібралися захоплювати Бермуди. Дорогою до місця занурення — коралового рифу в теплій блакитній воді, на глибині метрів п’ятнадцять, тобто умови не набагато суворіші, ніж для вправного пірнання без акваланга, — я тільки й слухав, як попутники вихваляються один перед одним мореплавними досягненнями. Деякі корчили з себе морських котиків. Один заявляв, нібито брав участь у підводному вбивстві. В океані я, може, й почувався своїм, а от у компанії тих шістьох качків — анітрохи.

Ми вже піднімалися на поверхню після дуже приємного занурення — ножі нікому не знадобилися, — коли один із типів схопився за рота й став тріпатись у воді, аж зник за стіною бульбашок. Ми не відразу зрозуміли, що він влетів прямісінько в медузу, а та вжалила його в лице. Скоренько випірнули, залізли в катер, затягнули його на палубу. Мужик корчився від болю. Не знаю, чи його байки про підводні пригоди були правдою (не були), але тепер у нього з’явилася правдива історія про те, як медуза обернула його губи на дві сардельки.

Аж тут інший тип став дзюрити йому на лице. Я шоковано відскочив, а ще один мачо, певно, спустившись на секунду з небес на землю, обурився. «Аміак!» — гукнув сцикун, перекрикуючи свій звучний струмінь, так, ніби це ми з дуба впали.

Не знаю, як тепер, а в ті часи аміак вважався цілющим засобом від укусів медузи, а сеча — хороше, доступне джерело аміаку. Решта мужиків заревли на знак згоди, повитягували свої шланги й теж надзюрили на бідолашного хлопа. І то не тоненькими цівками. Дайвери знають, як сильно після занурення кортить пісяти. На тій палубі було більше сечі, ніж у дитячому басейні з кульками в «Ікеї».

Але мій наляканий, ще недорозвинений підлітковий мозок вирішив: «Треба — то треба». І я ступив у те коло пекла, пропхався ближче, аби довести, що я не боюся, і пустив потік, який міг би позмагатися з водовідливним насосом на тому ж таки клятому катері. Кілька літрів сечі відлив на перекошене лице потерпілого.

Нічого подібного я доти не бачив. Ну, бо в Берліні натоді не бував. Але далі почалася ще більша дичина. Мужиків аж перло від зробленого. Вони раділи, давали один одному п’ять, кричали на океан — так, ніби ми місяцями поневірялись і нарешті побачили суходіл. Тимчасом потерпілий так і лежав на палубі в нас у ногах, так і мучився від болю, просто тепер ще й залитий сечею. Решта уявили себе героями, які врятували хлопу життя, обійшовшись з його лицем у манері, в якій собаки обходяться з пожежним гідрантом. Я геть розгубився. Давав п’ять у відповідь, може, навіть тихенько крикнув «ю-ху», але це тому що гадки не мав, як тут діяти.

Нарешті всі втихомирилися, засцяний катер розвернувся до берега. Обдзюрений сидів на самоті, замотаний у рушник, і дивився вдалечінь. Губи-сардельки ледь помітно тремтіли. Він відчалював від берега чоловіком, якого, мабуть, ніколи не обпісювали. А тепер був похрещений шістьма незнайомцями і став схожий на загнаного типа, який пережив війну.

Запала довга мертва тиша. Тоді озвався один із мужиків. «Знаєш, — сказав, — треба було нам напісяти в кружки чи що, а вже звідти вилити на тебе. Так було б краще».

Обдзюрений глянув на нього.

«Ага», — пробурмотів. І знову втупився порожнім поглядом у море.

Я вже чув цю історію.

Оце дотепно.

Ні, серйозно. Я її вже чув.

А! Ну, під час ковіду я розповідав історії у твітері. По одній щоп’ятниці. Хотілось якось зарадити, і нічого кращого, ніж смішити інших, я не придумав. Деякі з тих історій завірусились. Оця і ще одна про Джорджа Клуні...

Ох він і красунчик. Ану розкажи!

На сьогодні досить. Просто думаю, звідки ти можеш знати цю історію. Або річ у тому, що ти — це я. Ти її сам пережив.

Тоді розкажи анекдот.

Я не дуже по анекдотах. Одного разу виступав у стендапі й зганьбився з тими анекдотами. Я не настільки дотепний. Радше...

Тук-тук.

Га?

Тук-тук.

Ну тебе.

Тук-тук.

Хто там?

Корова-перебивайка.

Яка-яка ко...?

МУ-У-У-У-У-У-У-У-У!

Ти мене бісиш.

Але це смішно. Скажи, що смішно.

Ну, трохи.

А чому смішно?

А чому щось буває смішним? Бо дурне. І несподіване. На мить відриває від тяжких дум. Але я хотів сказати — до того, як ти мене перебив, знов-таки смішно, — що я радше виступаю по історіях. Думаю, смішна історія цінніша за смішний жарт. Вона викликає більше реакцій. Чіпляє на іншому рівні. Але, мабуть, вони схожі в плані кінцівок. У хорошому жарті, у хорошій історії кінцівка несподівана, але водночас неминуча. Ти не здогадуєшся, до чого все йде, але як задумаєшся на секунду — розумієш, що кінцівка очевидна, інакшої бути не могло.

Ну то розкажи ще одну історію.

Ти мене раніше питав, що смішно, а що ні. Злостиве я смішним не вважаю. Але люблю гумор, від якого не по собі. Чорний такий.

Наскільки чорний?

Як ніч.

Ай. Ти що, надумав розповісти...

Так от, мама захворіла на рак. Вона щосили боролася. Потім у неї сталася пара інсультів. Після другого мама заснула назавжди. Нам сказали, що, можливо, мама ще може нас чути, але на тому все: лишається дивитись, як вона спить, і чекати її смерті.

Зовсім не смішно.

Смішно не було. Було дуже сумно. Ми з братом і сестрою отаборилися в маминій палаті. Пробули там всі разом майже тиждень. Я спав у великому кріслі. Брату дісталась розкладачка. Сестра спала в ліжку з мамою. Ми не дуже близькі, але тоді, зібравшись біля сплячої мами, цілими ночами розмовляли: одне про одного, про свої досягнення, помилки, радості й жалі. А мама тимчасом помалу відходила.

Одної ночі нам з братом страшно поздувало животи. Не знаю чого, але ми вигравали на задніх трубах, як той Діззі Ґіллеспі. З наших газів можна було б скласти симфонію. Вікна дрижали. Раз я так перднув, що штори сколихнулись. Бідолашна сестра: і так лежала біля мами, яка при смерті, а ми їй ще повітря зіпсували.

За якийсь час ми нарешті все випустили. У палаті темно, тихо. Чути тільки, як мама дихає. І я кажу...

Будь ласка, не треба.

«Тут так смердить, ніби хтось вмер».

Господи.

Ми всі розсміялися. Реготали до сліз. Чим я дуже навіть пишаюся. Сподіваюся, мама почула. Цього я не знаю, але сподіваюся, що вона почула й подумала: «От дурне».


Переклад з англійської — Ганни Лелів

Співрозмовники: Кріс Джонс

Кріс Джонс
Кріс Джонс

Письменник, журналіст

Читайте також

Читати всі