Як числа здатні викривити дійсність: інтерв’ю з істориком Аро Велметом
Чи завжди числа відображають реальність? Одержимість вимірюванням усього навколо позначається на нашому розумінні людського досвіду і подій. Від міського планування й ринків прогнозів до ведення війни — статистика відіграє чималу роль в ухваленні рішень. Ми поговорили про те, як числа, що здаються об’єктивними, можуть спотворювати реальність.
Одна з тем ваших досліджень — непередбачені наслідки технологічного розвитку. Чи можете навести приклад і пояснити, яку роль при цьому відіграють числа?
Мене цікавить, чому держави збирають числа про своїх громадян, економіку тощо. Зокрема я досліджую збір даних у Радянському Союзі та пострадянських країнах: це багато говорить про те, як сприймають дані більшість сучасних держав. Наприклад, частина мого дослідження присвячена соціологічним лабораторіям у Радянському Союзі, які, починаючи з 1960-х років, проводили розмаїті опитування громадської думки. Скажімо, вивчали споживчі звички. Скільки люди читають книжок? Чи ходять у театр? Яким спортом займаються? У якій квартирі живуть? У якій квартирі хотіли б жити? Як ладнають з начальником на роботі? Чи задоволені роботою? Такого штибу запитання.
Як то кажуть, у 1960-х Радянський Союз був найрозвиненішою економікою світу XIX століття. Там дуже добре давали раду з важкою промисловістю, військовими виробництвами, але дуже погано — зі споживчими товарами. На тлі Сполучених Штатів, де в кожного була пралка, мікрохвилівка й телевізор, — ну зовсім погано. Тож радянська влада хотіла розігнати свою економіку, а для цього провести свого роду соціально-наукове дослідження того, як ця економіка функціонує. Саме тому почали створювати соціологічні лабораторії, інститути кібернетики, усі ці дослідні центри, у яких було завдання збирати дані про те, як люди живуть і працюють, накопичувати ці дані, а тоді знаходити, що де можна підтягнути, щоб Радянський Союз міг як слід конкурувати зі США.
Наприклад, у ті часи радянська влада будувала нові житлові райони. Одна талліннська лабораторія вивчила понад сорок радянських міст, щоб дізнатись, як людям у цих районах ведеться. Чи все їх влаштовує? Якої інфраструктури бракує? Цю інформацію передавали в проєктно-конструкторські бюро, щоб її використали в наступних чергах будівництва.
Потім настали 1980-ті. До влади прийшов Горбачов і заявив, що Радянському Союзу потрібне прискорення, потрібні економічні реформи. І соціологи, особливо в балтійських республіках, почали казати щось на зразок: «Ми вже двадцять років досліджуємо споживчі звички, і ось ми з’ясували, що найбільше люди невдоволені всеохопною централізацією міського планування, організації праці, усього того, що ви просили нас вивчити». Вони казали: «Дивіться, з Москви спускають типові проєкти, тому забудова скрізь виглядає абсолютно однаково. Люди кажуть, що саме цим вони невдоволені. Грузин у Тбілісі хоче зовсім іншого, ніж естонець у Таллінні. Усі ці люди кажуть нам, що хочуть децентралізації, щоб такі рішення приймалися на рівні республік».
Виходить, ці соціологи й кібернетики, яких найняли посилювати радянську економічну міць, стали критиками Москви. Ті ж таки «народні фронти» в Балтійському регіоні, які зрештою очолили рух за вихід зі складу СРСР, значною мірою складалися з цих соціологів і кібернетиків. Вони обґрунтовували свою позицію тими зібраними за двадцять років даними. І сперечатися було дуже важко, бо в них числа на руках.
Чи такий ґрунтовний соціологічний підхід досі застосовують у вашій рідній Естонії та інших країнах?
Так, він фактично трансформувався в розбудову цифрового державного сектору. Естонія — яскравий приклад, вони в цьому плані досягли великих успіхів, але так само по всьому пострадянському простору, зокрема в Україні.
Але варто враховувати і деякі непередбачені наслідки. Якщо подивитися на ці країни, на тамтешні дискусії довкола збору даних, і порівняти із Заходом, стане помітно, що, скажімо, у Німеччині та Великій Британії насамперед обговорюють баланс між правом на приватність і перевагами, які дає масовий збір даних. На пострадянському просторі приватність згадують здебільшого в контексті кібербезпеки й захисту держави від нападу ззовні. Як уникнути ризику, що зловмисники на зразок Російської Федерації чи якогось хакера-одиночки зламають систему й викрадуть усі ваші дані? А в Німеччині питання стоїть інакше: що буде, якщо сама держава вирішить якось паскудно обійтися з тими даними, які має в розпорядженні? Самі розумієте, чому німці дещо стривожені. Тут є засаднича суперечність. Держави, які масово збирають дані, можуть бути ефективнішими, але водночас вони й небезпечніші. Цей аспект часто недооцінюють.
Поговорімо про числа й Україну. Останнім часом я міркую про гейміфікацію в багатьох різних сферах. На одному боці спектра в нас офісні челенджі з підрахунку кроків. На іншому — українські військові створюють турнірні онлайн-таблиці для підрозділів БПЛА, де записують очки, зокрема, за кількість убитих чи поранених російських солдатів. Цікаво, що ви про це думаєте.
Думаю, тут головне питання в тому, що число не тотожне явищу, яке воно виражає. Ніколи не тотожне. Число — це свого роду спрощений означник того, що воно має відображати. Наприклад, оцінка має відображати рівень знань учня, його володіння предметом, правильно? Але всі ми знаємо, що на ділі воно не так. ВВП країни має слугувати показником економічного успіху, процвітання в певному сенсі. Але, знову-таки, ми знаємо, що на ділі не так. Відбудова розбомблених територій суто технічно підвищує ВВП, адже гроші вкладаються в будівництво. Але, звісно, це аж ніяк не означає, ніби ми хочемо бомбардувань.
Тобто число — завжди недосконалий означник явища, яке за ним стоїть. У цьому й проблема гейміфікації: ми ризикуємо зосередитися на зростанні показників, а не на самому явищі, яке намагаємося зафіксувати. Іншими словами, з гейміфікацією починаються спроби підтасувати числа.
Тому переводити якісні показники в кількісні треба вкрай обережно. Що глибше занурюєшся в соціальні явища — а вони неминуче складні й багатогранні, — то більше втрачаєш на точності, коли переводиш ці явища в числа, які вимірюють зростання чи спадання.
Ще дещо пов’язане з числами, часто згадуване в новинах, — ринки прогнозів. На платформі Polymarket можна робити ставки на сотні передбачень довкола України: наприклад, чи Росія та Україна припинять вогонь до такої-то дати; чи на кінець року Зеленський ще буде президентом. Очільник Polymarket Шейн Коплан заявив, що «колективний розум» на їхній платформі дає точнішу інформацію, ніж провідні медіа. Ви на це купилися б?
Думаю, це стовідсотковий хайп, щоб залучити людей на Polymarket. Я тут не маю ані найменшої довіри. Але, гадаю, це проливає трохи світла на нашу нинішню ідеологічну ситуацію. Ідея, ніби колективний розум набагато точніший за будь-які кваліфіковані прогнози — на основі чи то соціологічного дослідження, чи конкретної світоглядної теорії, як-от реалізму в міжнародних відносинах, — це, по суті, засаднича ідея неоліберальної ідеології. Мовляв, найкращим процесором для обробки інформації є ринок, бо саме ринок через ціновий механізм збирає різної інтенсивності розподілені сигнали з довколишнього світу. Словом, ідея в тому, що ринок — це такий собі нерукотворний комп’ютер, що відокремлює сигнал від шуму, як не змогла б жодна спеціально спроєктована система, тому що соціальне середовище, людська мотивація тощо — аж надто складні.
Тобто ви кажете, що ринки прогнозів — це свого роду екстремальне логічне продовження неолібералізму.
Так, власне. Але в цій теорії є серйозна хиба. Якщо почитати Фрідріха Гаєка, Мілтона Фрідмана та інших теоретиків неоліберальної економіки, стане зрозуміло: вони виходили з припущення, що на ринку немає надмірної інформаційної асиметрії. Тобто немає ситуацій, коли котрась сторона угоди знає набагато більше за іншу й ця асиметрія не вирівняється в процесі транзакції. Але в більшості світу так не буває, а на війні тим паче. Інформаційна асиметрія фундаментальна.
Тож у випадку з Polymarket ми, по суті, поєднуємо ринкову транзакцію з азартною грою. Люди звикли вважати себе раціональними учасниками ринку, а чим Polymarket відрізняється від купівлі нерухомості чи акцій? Але насправді це азартна гра. Коли люди ставлять гроші на питання, скажімо, чи Зеленський буде президентом на кінець року, їхня сукупна поінформованість — десь на рівні «чи кулька зупиниться на чорному, чи на червоному».
За оцінками нещодавнього дослідження, кількість російських і українських військових, убитих, поранених або зниклих безвісти від початку повномасштабного вторгнення, скоро сягне двох мільйонів. Що ви думаєте, коли чуєте це число?
Це по обидва боки фронту?
Так. Якщо деталізувати, то, згідно з цим дослідженням, убитих, поранених і зниклих безвісти російських військових — близько 1,2 мільйона, а українських — 500-600 тисяч.
Думаю, саме по собі число не надто допомагає нам осягнути масштаб цієї війни як людської трагедії. З цифрами завжди так: треба вибрати правильне число і правильний інструмент для порівняння. Частку чого це число виражає?
Я от щойно викладав історію Першої світової війни й ширшого періоду 1900–1945 років, на який припали два з найгірших конфліктів у історії людства. Кількість жертв тоді була приголомшлива. І навряд чи можливо осягнути масштаб цих чисел, якщо не помістити їх у контекст. Ось ми кажемо, що в Першій світовій війні загинуло близько 16 мільйонів людей, а в Другій світовій — набагато більше. Але який тут контекст?
Для мене справжній контекст — уявити себе представником покоління, народженого в Європі десь 1900 року. Якраз досяг би повноліття, коли спалахнула Перша світова війна, і все ще був би призовного віку, коли 1939-го почалася Друга світова. Для чоловіка того покоління шанси дожити до 1945 року були б приблизно один до двох. Якщо народитись у Східній Європі чи Радянському Союзі, то ще менші. В Україні цей показник був, мабуть, десь один до п’яти. Усе це мало б докорінно вплинути на світогляд, правда? Бо, навіть якщо ти сам дожив до 1945-го, то фактично втратив половину товаришів — якщо не більше. Такі речі важко вмістити в голові.
Тож, думаю, це двохмільйонне число насправді не відображає, що ця війна заподіяла людській психіці та всьому суспільному ладу. Тільки коли починаєш думати, що пережили люди в розрізі своєї вікової групи, думати про кількість людей, чиї життєві шляхи ця війна цілком розвернула, починаєш бачити, якими невимовними соціальними наслідками це обернеться в майбутньому.
Переклад з англійської re/visions
