Випуск 7. Час і календар

Календарна реформа — це не просто зміна дат. У багатьох світських країнах літургійний календар зумовлює державні вихідні: історично домінантна конфесія визначає вибір святкових дат, і за цим офіційним календарем живуть навіть люди нерелігійні чи віряни інших конфесій. Упродовж століть вибір календаря був предметом політичних і суспільних суперечок. Ми поговорили з богословом архімандритом Кирилом Говоруном про роль календаря в минулому та сьогоденні й про те, як літургійний час може допомогти нам в осмисленні нинішнього життя.

У 2023 році й Православна церква України, й Українська греко-католицька церква вирішили перейти на календар, який часто називають новоюліанським: використовувати григоріанський календар для неперехідних свят, які не змінюють дат, і східний місячний календар — для перехідних. Що було закріплено в законі, який ухвалила Верховна Рада й підписав президент Зеленський. Це суттєва зміна. На ваш погляд, чи стало це кроком до об’єднання, чи до роз’єднання, чи того й того? Передусім в українському суспільстві, але й у контексті світового православ’я.

Цей перехід значною мірою пов’язаний із питаннями ідентичності — можливо, навіть більше, ніж з ідеєю єдності. По-перше, сам термін «новоюліанський календар» — це евфемізм: православні неохоче називають свій календар за іменем римського папи Григорія. І тому воліють називати його на честь язичницького римського імператора Юліана. Замість казати «григоріанський», вони кажуть «новоюліанський», аби наголосити, що він не надто відрізняється від їхнього початкового юліанського календаря. Проте іронічно, що православні надають перевагу язичницькому імператору перед римським папою. Тимчасом усі решта переважно називають цей календар григоріанським. Це один із аспектів цього переходу, пов’язаних з ідентичністю.

Інший аспект стосується ідентичності України загалом, як суспільства і як держави. Ухвалення закону в парламенті й запровадження нового святкового календаря було декларативним. Так Україна заявила про свою приналежність до Заходу, курс на Захід і відмежування від Росії. А Росія залишилася з юліанським календарем.

До більшовицької революції Російська імперія дотримувалася юліанського календаря, а решта Європи — григоріанського. Цим різнилися держави, різнилися політичні системи Російської імперії та Заходу. Після революції старий календар зберегла лише церква, і то не зовсім послідовно. Спочатку, за патріарха Тихона, церква вирішила перейти на григоріанський календар, але згодом передумала й повернулася до юліанського. Російська православна церква донині дуже віддано дотримується юліанського календаря, що підштовхнуло Україну шукати іншого шляху. Перехід на григоріанський календар — один зі способів відмежуватися від Росії. Це була політична заява. Послуговуючись термінами російської ідеології, це був цивілізаційний вибір України: відійти від російської цивілізації та російського світу, долучитися до світу країн, які дотримуються григоріанського календаря.

Це питання ідентичності з багатьох оглядів — політичного, церковного, соціального, культурного. Водночас перехід певною мірою ускладнює збереження цілісності, єдності українського суспільства й країни. Українська православна церква, імовірно пов’язана з Московським патріархатом, досі дотримується юліанського календаря. Отже, як ми вже згадували, у нас два Різдва і два набори всіх так званих неперехідних свят. Наприклад, одне з важливих для українців свят — Покрова Пресвятої Богородиці. Це державний вихідний, бо цього дня відзначають День захисників і захисниць України. Покрову особливо шанували козаки в ранньомодерний період. Навіть це свято, яке мало б бути днем всенародного єднання, відзначають двічі, 1 жовтня за григоріанським календарем і 14 жовтня — за юліанським. Та, вочевидь, ідентичність в Україні важливіша навіть за єдність. Тому й вирішили перейти на григоріанський календар.

Історично Україна часто опинялася в центрі календарних суперечок. Наприклад, у часи Берестейської унії: для ієрархів новоствореної тоді церкви було важливо зберегти юліанський календар. Або можна згадати дебати щодо літургійного календаря на Галичині XIX століття. Як ви оцінюєте позицію України в цих загальноєвропейських дискусіях, коли календар стає маркером релігійної ідентичності?

Я вважаю, що греко-католицька церква XIX століття тут ключова. У ті часи, до Другого Ватиканського собору, це була католицька церква, яка прагнула єдності й узгодженості в усіх можливих аспектах, зокрема в питанні календаря. Така модель консолідації та уніфікації, особливо характерна для часів Першого Ватиканського собору, вплинула на греко-католицьку церкву в Галичині й загалом на землях Австро-Угорської імперії з греко-католицьким і православним населенням. Рим, по суті, нав’язував цю одноманітність, зокрема календарну, католикам східного обряду.

Ситуація змінилася після Другого Ватиканського собору. Католицька церква стала допускати значно більше розмаїття, почала це розмаїття цінувати. Гадаю, нам в Україні варто цього в католицької церкви повчитися. Подвійне відзначання Різдва та інших неперехідних свят може докластися до роз’єднаності в суспільстві, це правда, але водночас воно може посприяти властивій Україні різноманітності. Я вважаю, що розмаїття для України дуже важливе — як органічний, невід’ємний елемент, навіть у релігійному житті.

Ба більше, Україна як прикордонна територія завжди охоплювала різні культури й традиції. Візьмімо хоча б Галичину — а це лише частина України. Ми можемо — і, я вважаю, мусимо — сприймати розмаїття календарів як благословення, адже воно відображає й увиразнює розмаїття нашої культури та країни. Ось чому, як на мене, це добре — святкувати Різдво й Покрову двічі на рік, мати багато конфесій. Справді благословення, і ми маємо це визнати.

Календар — лише одна з багатьох точок перетину церкви та держави. У деяких питаннях їхні пріоритети й підходи можуть не збігатися. Для церкви насамперед важить духовне благополуччя пастви, держава ж має свої мотиви. У XIX столітті Габсбурги хотіли зменшити кількість свят на Галичині, щоб селяни більше працювали. Почасти це актуально й з нинішніми вимогами економіки. Ось новини: у Франції великий дефіцит бюджету, одне з пропонованих рішень — скасувати два релігійні вихідні. Для держави логічно оптимізувати й максимально використовувати економічний потенціал. Гадаю, це теж було чинником зміни календаря в Україні: тепер святковий період коротший, із 25 грудня до 1 січня, а не до 7 січня. Однак у цьому випадку політична необхідність, мабуть, переважає економічну. Лідер держави діє в межах ширшого завдання — звільнити українське православ’я від російського контролю. Яке ваше бачення цих процесів?

Я погоджуюся, політичний і соціальний виміри відіграють свою роль у питанні календаря, хай навіть воно видається суто релігійним. Україна — не Франція, у нас немає такої моделі laïcité, та й Франція не зовсім секулярна. Їхній laïcité відрізняється від секуляризму, навіть скандинавського. І, звісно, у Скандинавії, хоч яка вона секулярна, все одно відзначають релігійні свята. Наприклад, прекрасне свято Санта-Лючія — надзвичайно красиве, нині радше культурне, але з міцним релігійним корінням, що бере початок в Італії, на Сицилії. Дуже незвичне для Скандинавії.

Хай там як, я не певен, що економічні міркування є справжніми причинами чи передумовами скорочення свят у рамках секуляризації. У випадку України про політику секуляризації не йдеться. У нас вдосталь інших проблем, і секуляризація зараз — одна з найменш пріоритетних. Ба більше, українці потребують підтримки, не лише матеріальної чи фінансової, а й моральної, навіть релігійної. Держава це розуміє та намагається надати українцям допомогу, зокрема психологічну, пропонуючи свята, з якими людям може бути легше впоратися з війною. Можливо, на наступному етапі Українська держава почне скорочувати свята, зменшувати їхню вагу, але поки що курс протилежний.

Окрім економічних міркувань, слід враховувати багато інших чинників. Приміром, питання психічного здоров’я надзвичайно актуальне, особливо в Україні. І релігія тут, звісно, помічна. Церкви роблять свій внесок у психічне здоров’я суспільства. Це стосується й свят.

Повернімося до того, як держава подає певні рішення — чи про зміну календаря, чи інші — чітко в термінах відмежування й звільнення українського православ’я та українського суспільства від російського контролю. Це доволі явний посил. Як ви його розумієте?

Росія у своїй війні інструменталізувала релігію, перетворила на зброю. Це форма м’якої сили, яка часом переходить у силу жорстку. Україна ж, навпаки, старається нейтралізувати цю зброю так само, як інші російські засоби ураження, і максимально обірвати зв’язки з московською духовною традицією. Це непросто й навряд чи вдасться цілком. Але вони намагаються, й саме на це спрямована політика Української держави з відмежування української православної церкви від Московського патріархату. Я сказав би, що частково результати є: певного успіху досягнуто, але наразі не остаточного.

Щодо зміни календаря, то вона цілковито вписується в рамки демосковізації українського православ’я. Календар тут — одне з насущних питань, тому вони (маю на увазі зокрема державу) вирішили перейти на новий. Тож це складова курсу на розірвання культурних зв’язків і послаблення м’якої сили Москви.

Цікаво, як літургійний календар пов’язаний із глибинним відчуттям часу і як час осмислюється на рівні інституції або суспільства? Ви говорите про Російську православну церкву, яка перетворює релігію на зброю, і мені згадується термін Тімоті Снайдера «політика вічності» щодо способу мислення, який усіляко втілює російська ідеологія. Яка ваша думка про політику вічності, про час із такої віддаленої перспективи, зокрема з погляду політичної теології?

Чудове запитання. І складне. Тут і богослов’я, і філософія часу. У випадку України час має цілком чіткі межі, зумовлені війною. Ми перебуваємо в часі після великого вторгнення й перед завершенням війни. Живемо у своєрідному лімбі поміж двох часових розділювачів: з одного боку — 24 лютого 2022 року, з другого — наразі невідома заключна дата. Ми чекаємо, ми в майже есхатологічному сенсі прагнемо кінця війни. Ми ще не знаємо, що буде опісля — так би мовити, у житті після смерті. Для нас найважливіше дійти до цієї дати, дожити до неї. Тож час обмежений цими двома точками.

Навіть календарні зміни обрамлені таким розумінням часу, адже ми хочемо відмежуватися від Москви, і час нам у цьому допомагає, принаймні ми в це віримо. Звісно, церква має мислити іншими категоріями, поза цією рамкою. Нехай навіть церква — частина суспільства, яке переживає війну, і теж зазнає впливів війни, вона має бути понад воєнним порядком денним. Сподіваюся, що церкви в Україні, усі церкви — не лише православна, оскільки в Україні багато релігійних груп і традицій — стараються мислити масштабніше.

Сподіваюся, що церква досі здатна мислити не просто глобальними, а більш ніж глобальними категоріями — метафізичними, трансцендентними, що сягають за межі цього світу. Це теж допомагає Україні. Адже якщо зосереджуватися виключно на війні, якщо зациклюватися на проміжку між лютим 2022 року та невідомою, хоч і очікуваною, датою завершення, є ризик, що цей час нас поглине, а цього не має статися. Церква зі своїм метафізичним, трансцендентним виміром покликана допомогти нам вивільнитися з цих часових обмежень, побачити далі війни.

Інколи це можна назвати надією, інколи — вірою. Ми віримо у свою перемогу — можливо, не в негайну, але рано чи пізно вона відбудеться. Я називаю це довгостроковою перемогою. Досягти швидкої, короткострокової перемоги нам, мабуть, буде нелегко. Однак слід прагнути довгострокової. У контексті християнства це теж важливо, християнство спирається не на миттєві перемоги, а на перемогу довгострокову. Це послання може бути цінним для українського суспільства, яке потерпає від війни. Усі ці філософські ідеї, на перший погляд абстрактні чи малопридатні у воєнних умовах, можуть бути надзвичайно помічними для суспільства.

Певну втіху можна знайти й у розумінні церкви як довготривалої інституції, чия традиція, історія налічує не одне тисячоліття. На вашу думку, які паралелі ми можемо провести із сьогоденням, звернувшись, скажімо, до досвіду першого тисячоліття?

Почнімо з того, що саме в першому тисячолітті сформувалися всі згадувані календарі. До речі, 2025 року була 1700-та річниця Нікейського собору, який встановив єдиний підхід до визначення дати Великодня. З ініціативи імператора Костянтина у 325 році розпочалися масштабні календарні реформи в церкві.

То було дуже по-римському, адже для Римської імперії — навіть до християнства, за часів язичництва — спільний календар відігравав засадничу роль. На ньому — разом із мережею шляхів та адміністративно-бюрократичним устроєм — трималася єдність і цілісність імперії. Тому Костянтин, хоч на час Нікейського собору і не був стовідсотковим християнином, як римлянин і як політичний лідер чудово розумів: спільний календар є ключем до єдності імперії та єдності церкви.

Усі ті питання, що й нині залишаються актуальними, зародилися в IV столітті. Над ними досі триває робота: скажімо, чималі зусилля православної та католицької церков, щоб узгодити спільну дату святкування Великодня. Усі сучасні папи підтримували цю ідею. Папа Франциск наголошував, як це важливо, папа Лев теж погодився, що йому це важливо. Вселенський патріарх Варфоломій просуває цю ідею серед православних, часом безуспішно. Він — один із геть небагатьох першоієрархів, що відстоюють цю позицію, однак він вірить — і тут я повністю згоден, — що було б цінно святкувати Великдень усім разом. Саму цю ініціативу вперше проголосили на Нікейському соборі, а пізніші собори її підтвердили.

Маю ще одне запитання, особистіше. Усі ці зміни відбуваються посеред повномасштабної всеохопної війни, що, як ви зазначили, може спричинити дезорієнтацію в часі, немовби перебування в лімбі. Чи відчуваєте ви попри це річні ритми літургійного календаря? Чи вони слугують часовими орієнтирами у вашому житті?

Думаю, так. Усі християнські традиції підпорядковуються річним циклам, літургійним циклам, і люди в цих традиціях живуть у відповідному ритмі. Ми так звикли. В Україні ці цикли теж трохи видозмінилися. Тепер ми ведемо річний відлік від 24 лютого. Прийдешнього року це буде вже вчетверте. Така собі віха перед початком нового циклу.

Безперечно, ми сприймаємо час циклічно, хоча самі цикли можуть змінюватися, зміщуватись. Я навіть сказав би, що зміщення великоднього й різдвяного циклів, про які ви згадували на початку розмови, — наслідок нового циклу, що бере початок 24 лютого. Війна дала поштовх до зміни літургійного календаря. Показово, як різні цикли — політичні, соціальні, церковні — переплітаються в Україні через війну.

Це, так би мовити, багатовимірне полотно. Хоч і зумовлене війною, воно все ж піддається осмисленню. Як на мене, це теж дає якусь надію: якщо час циклічний, то ще не кінець історії. Не фінал, а лише початок нового циклу. Оце й вселяє надію.

Переклад з англійської Юлії Куліш