Війни Лі Міллер
Лі Міллер (1907–1977) прожила багато життів: модель, фотомисткиня, приятелька сюрреалістів і безстрашна воєнна кореспондентка. З фотокамерою в руках вона стала свідкою визначальних подій XX століття. Славетна американська фотографка документувала історію в її найжаскіших виявах, а потім відійшла в тінь, сховавши свій величезний архів на горищі, де той пролежав не одне десятиліття.
Життя й творчість американської фотографки Лі Міллер не можуть залишати байдужими. Нещодавно я відвідала її прекрасну ретроспективу в лондонській Галереї Тейт. З квітня виставка продовжиться в Парижі, а восени її покажуть у Чиказькому художньому інституті. Який непересічний життєвий шлях пройшла ця жінка сильної вдачі!
Лі Міллер народилася 1907 року в Пукіпсі, що в штаті Нью-Йорк. Допитлива й відкрита, у часи Другої світової вона відмовилася від благ кар’єри у світі мистецтва й моди, ставши воєнною кореспонденткою. Висвітлювала висадку союзників у Франції та подальші події в Європі — аж до падіння нацистської Німеччини з її поплічниками. По війні Міллер сховала камеру Rolleiflex і негативи на горищі свого затишного будинку в англійській сільській місцевості, де вони пролежали неторканими останні двадцять років її життя.
Виставка простежує разючу трансформацію приголомшливої моделі 1920-х років із зовнішністю кінозірки, яку Жан Кокто увічнив у ролі статуї у фільмі «Кров поета» (1930). Охоплює паризький період: у тогочасній столиці мистецтва й авангарду Міллер навчалася фотографії разом із Маном Реєм — не лише партнером, а й співтворцем. Лі Міллер приятелювала з поетами та художниками — сюрреалістами, а Пікассо написав її незабутній портрет.
Та найсильніше враження на мене справили знімки років Другої світової війни, коли фотографка була «прикомандирована» до американської армії. Жахіття, які вона бачила, і завдані ними травми неминуче перегукуються з нинішніми переживаннями ось уже чотирирічної повномасштабної війни Росії проти України.
У 1942 році Лі Міллер отримала акредитацію армії США як кореспондентка журналу Vogue в Англії. Вона висвітлювала бомбардування Великобританії, відомі як «Бліц», але водночас надсилала в редакцію модні знімки, щоб показати американським жінкам: британки залишаються елегантними навіть під бомбами. Міллер замовила індивідуальне пошиття уніформи, яку носила до кінця війни.
Однак остаточний перелом відбувся 1944 року, коли 12 серпня Міллер висадилася на плацдармі «Омаха» в Нормандії разом із військами союзників, а наступного дня дісталась автостопом до приморського міста Сен-Мало. Вона виконувала завдання Інформаційної служби армії США — зафіксувати на плівці звільнене місто.
Міллер була однією з перших жінок-фотографок в американській армії. Їй доручили документувати повернення до нормального життя. Утім, виявилося, що до нормальності ще далеко: бомбардувальники союзників продовжували атакувати стратегічну ділянку Атлантичного валу з фортом Алет, де німецький полковник фон Аулок, закріпившись із 8 000 бійців у величезному бункері, усе ще контролював Сен-Мало, налаштований чинити опір до кінця.
Лі Міллер провела там чотири дні поруч із солдатами, фотографуючи обложене місто, біженців, поранених і загиблих, руйнування, застосування напалму й фосфорних бомб, а зрештою — капітуляцію німців. За цей час солдати, з якими вона розділяла суворий побут, прийняли її як свою. Не обмежуючись фотографуванням, Міллер писала статті, де ділилася досвідом від першої особи.
Ось уривок з її статті про Сен-Мало: «Одиноко височіли велетенські димарі, вивергаючи дим від охоплених полум’ям руїн у їхніх підніжжях. Околицями бродили самотні нещасні коти. Туша коня не змогла прикрити американця, який, сховавшись за нею, там і поліг. <...> Я причаїлась у німецькому окопі, під земляним насипом. Вгрузла підбором у відірвану руку... Я кляла німців за страшну, мерзенну руйнацію, яку вони обрушили на колись чарівне місто».
17 серпня 1944 року, коли місто нарешті було звільнено, Лі Міллер навіть перекладала на допитах підозрюваних у колабораціонізмі.
Міллер помандрувала далі Європою, до Румунії та Угорщини, де радянські війська билися з угорцями та їхніми нацистськими союзниками, які під час семитижневої облоги ховалися в давньому Будайському замку. Пізніше вона задокументувала страту колишнього прем’єр-міністра фашистської Угорщини Ласло Бардошші.
У квітні 1945 року разом із фотографом Девідом Шерманом та 7-ю армією США Міллер документувала звільнення концтаборів Дахау та Бухенвальд. Вона створила приголомшливий репортаж про охоронців, забитих колишніми в’язнями. Vogue ці фотографії так і не опублікував.
Натомість журнал обрав знімок, що облетить увесь світ: Лі Міллер сидить у ванні Гітлера, а на передньому плані, на килимку, стоять її брудні черевики. Невдовзі вона дізнається, що нацистський диктатор вчинив самогубство у своєму бункері.
Ентоні Пенроуз, єдиний син Лі Міллер та художника й історика мистецтва Роланда Пенроуза, розповідає: після смерті матері 1977 року його дружина в пошуках його дитячих фотографій виявила на горищі родинного будинку 60 000 негативів, а також кілька сторінок друкованого тексту з докладним описом облоги й звільнення Сен-Мало. Батько показав Ентоні номер Vogue, де було опубліковано той самий текст із підписом: «Лі Міллер, єдиний фотограф і репортер на місці подій під час обстрілів». Мати ніколи не розповідала про це синові.
У захопливій біографії своєї матері Ентоні Пенроуз описує фізичну трансформацію Лі Міллер, яка ще якийсь час працювала репортеркою для Vogue. Він цитує лист, який вона написала чоловікові після війни, але так і не відправила, — про тривожність, безсоння, страждання.
Ось що вона писала: «Коли відбулося вторгнення — саме́ це рішення стало величезним полегшенням, — уся моя енергія та всі мої вже сформовані переконання враз вирвалися на волю; я працювала добре, послідовно і, сподіваюся, переконливо й чесно. А тепер страждаю на своєрідну словесну імпотенцію — коли треба було перебороти страх (ти знаєш, якою боягузкою я була під час бліцу), я могла й переборювала. Цей новий світ — світ зневіри. Мир — але зі світом злодіїв, позбавлених честі, принципів і сорому, — не те, за що люди боролися. <...> Багато людей потерпають від тих самих симптомів спричиненого миром шоку, з якими борюсь і я; й тут мені аж ніяк не йдеться про хлопців, які повертаються додому та виявляють, що узалежнилися від доброзичливої армії-матері, що збайдужіли до дружин, або не вписуються в суспільство, або стали пияками чи мізантропами».
Такий виклад виразно свідчив про посттравматичний стресовий розлад як відповідь на нацистські звірства, на смерті й руйнування, чиєю очевидицею вона була; про нездатність повернутися до нормального життя. Проте Міллер, схоже, таки вдалося. Після народження спільного сина Ентоні у вересні 1947 року вона вийшла заміж за Роланда Пенроуза. Сім’я оселилась у Будинку Фарлі поблизу села Чіддінлай, що в англійському Східному Сассексі. (Згодом Ентоні облаштував у будинку музей і архів матері.)
Поновивши роботу над кількома модними фотопроєктами для Vogue, невдовзі Лі Міллер почала нарікати на рутину й депресію. Як пише її син, материн друг і лікар Карл Ґолдман відповів: «Це не твоя провина, але світ не може вічно перебувати у стані війни, аби тільки розбурхувати твої емоції». З часом фотографка захопилася кулінарією, а кар’єра чоловіка — співзасновника й директора Інституту сучасного мистецтва в Лондоні — пішла вгору. Пенроуз написав книжки про митців, яких Лі добре знала: Пікассо, Мана Рея і Антоні Тапіеса.
Переклад з англійської Юлії Куліш
