Випуск 6. Дружба

Альбер Камю, французький лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року, писав «Листи до німецького друга» в розпал Другої світової війни. Звертаючись до уявного «німецького друга», він емоційно змальовує розрив дружби, що свого часу ґрунтувалася на спільних ідеалах, однак була зруйнована особистими виборами в контексті нацизму та війни. Ми попросили литовського філософа Віктораса Бахметьєваса поміркувати, як «Листи» розкривають ідентичність Камю-мораліста й що можна винести з цих текстів із нинішньої перспективи.

Це не означає, ніби стосунок між моральністю та політикою цілком очевидний. Досить пригадати Платона з його ідеалом царів-філософів, коли політична влада перебуває в руках морально бездоганних людей. Чи іншу крайність: Нікколо Макіавеллі та його відчутно прагматичніший підхід, за яким політичне життя має орієнтуватися на владні взаємодії в реальному житті. Імануель Кант у спробі охопити весь спектр можливостей сформулював славнозвісне розрізнення між політичним моралістом і моральним політиком. За Кантом, політичний мораліст ставить мету вище за принципи. Така людина — можливо, натхненна Макіавеллі — до всього ставиться як до технічної, тактичної, окремо взятої проблеми. Принципи при цьому нікуди не діваються, але тепер служать досягненню мети, підлаштовувані до поточних потреб і обставин, так би мовити, заднім числом. Для політичного мораліста метою є сама влада, а його керівний принцип — «мета виправдовує засоби». Натомість для морального політика моральні принципи є невіддільною складовою політичної діяльності. Йому йдеться не так про ефективність, як про моральну справедливість. Ян Клабберс, спираючись на Кантове розрізнення, зауважує, що Камю явно належить до другого табору. І в усіх його працях, і в усій політичній діяльності та заявах Камю цікавлять насамперед моральні принципи, якими людина керується в політичних діях, а не результати цих дій. Чи не найяскравіше такий інтерес проявляється в його «Листах до німецького друга». 

У «Листах» ідеться не про хитру тактику, виграшні стратегії чи прагматичні міркування. А про те, що треба триматися за справедливість, хай навіть світ і обставини щосили доводять, як це нераціонально, ба навіть неможливо. І найперше Камю перевіряє цю ідею на крихких узах дружби.

Арістотель визначав дружбу як свідому, зумисну та взаємну доброзичливість: «Щоб бути друзями, люди мають виражати взаємну прихильність і бажати одне одному добра». Він виокремлював три різновиди дружби: a) дружба-користь — такий собі шлюб із розрахунку, коли один отримує певну вигоду від іншого й навпаки; б) дружба-задоволення, коли люди насолоджуються товариством одне одного; в) блага дружба, коли люди люблять одне одного такими як є. Арістотель вважав, що дружба першого чи другого ґатунку — випадкова, нестабільна й може легко розпастися. Люди люблять когось за користь, бо їм самим від цього добре, за задоволення — бо їм самим це приємно. Тож, варто змінитись обставинам, така дружба добігає кінця: «Якщо один перестає приносити задоволення чи користь, інший перестає його любити». Отже, ідеальна дружба буває між тими, хто «бажає своїм друзям добра задля їхнього ж блага». Така дружба, стверджує Арістотель, можлива тільки між людьми, які самі по собі добрі й наділені спільними чеснотами. Вони бажають одне одному блага не мимоволі чи залежно від обставин, а «з огляду на власну натуру».

Читаючи листи Камю до німецького друга, важко зрозуміти, котрий тип дружби за Арістотелем мав на думці автор. Звісно, про благу дружбу людей зі спільними чеснотами не йдеться, адже Камю довго й докладно пояснює різницю між собою та своїм «другом». Але й не схоже, щоб їхня дружба вписувалась у котрийсь із двох інших ґатунків. Нема тут ні взаємності, ні свідомої, зумисної доброзичливості. Камю радше докоряє і звинувачує, тоді як «німецький друг» позбавлений голосу, хіба крім кількох згадок — теж із нотками звинувачення з боку Камю — у першому листі. Хочеться спитати: що ж це за дружба така? Натяк знаходимо в самому тексті: це дружба, якій от-от настане кінець. Камю сам відверто про це пише: «Я хочу зробити для нашої дружби єдине, що можна зробити для дружби, яка наближається до кінця: я хочу її прояснити». У цих словах — біль прощання.

Деінде в тексті, змальовуючи майбутнє, Камю стримано зауважує: «Незабаром ми знову побачимося, якщо це буде можливо. Але наша дружба скінчиться». Насправді дружба вже, напевно, скінчилася. Лишилася остання дрібка ввічливості: «Сьогодні я ще духовно поруч з вами; так, я ваш ворог, але ще трохи й ваш друг, адже я розкриваю перед вами всі свої думки». Отже, це прощальний лист до друга, який зрадив і цим поклав кінець стосункам. Бачачи, як війна отруює навіть найтісніші людські зв’язки, далі Камю звертається до ширшого питання: що таке велич.

Насправді ці листи не є листами у строгому значенні слова. За адресатів тут, безперечно, французи, а не німці. І хоч Камю безпосередньо звертається до «німців», пише він явно для співвітчизників, а не для ворога — колишнього друга. Як то часто під час війни, ці тексти написано задля підтримання духу: Камю прагне — можливо, не так для інших, як для себе — висловити праведність своєї боротьби, дати собі відчуття мети й сенсу війни. Яку 1943 року, коли він пише першого листа, ані виграно, ані програно: війна здається вічною, перемога — неможливою, програш — немислимим. Можливо, саме тому по війні Камю так наполягає, що під «ви» мав на увазі не «німців», а «нацистів», і при цьому начебто не розуміє, що таким твердженням додає всій серії листів логічної та моральної парадоксальності. Невже їх справді треба читати як листи до друга-нациста? Що б це взагалі означало? Відчутно, що Камю не особливо переймається своїм співрозмовником. У передмові до італійського видання, уже повоєнного, він пише: «Я протиставляю дві позиції, а не два народи, хай навіть у певний момент історії ці два народи уособлювали дві ворожі позиції».

Між собою та німцями Камю вбачає визначальну й чітку відмінність. Для німця найвищою цінністю є велич його країни: «Величі моєї країни не складеш ціни. Добре все, що її підтримує». Натомість для Камю це неприйнятно: «Велич <...> не є самоціллю і не має здобуватись всякою ціною». Велич бажана, але за певної умови: вона має «народитися з пошани до справедливості». Камю знову наголошує на цій різниці в передмові, написаній по війні: «Я не можу бути націоналістом, бо надто люблю свою країну». Під «націоналістом» він явно має на увазі людину, яка ставить свою націю вище за інші нації, і приписує таку позицію німцям. Його ж власній позиції, певно, найбільше пасує слово «патріот» — той, хто любить свою країну.

З цієї відмінності випливають усі решта. Німці затялися на величі всяким коштом, а це означає не що інше, як війну, адже велич вимагає завоювань. Камю налаштований навпаки: до війни ставиться з презирством, до героїзму — з підозрою, він не вірить, що в насильстві є бодай щось позитивне. Однак саме тому його вперта відмова поступитися є формою героїзму — подолання себе: «Багато що значить, коли хтось сміливо йде на тортури і смерть, точно при цьому знаючи, що ненависть і насильство самі по собі беззмістовні».

Війна змінює все. Звучить майже банально, однак банальність цього твердження ніяк не применшує його правдивості й серйозності. Війна направду змінює все. Вона дотягується до всього, ніщо не уникне її нищівної всеосяжності, всепроникності. Війна — аж ніяк не звичайна зміна обставин, що іноді впливає на наше життя, як-от зміна пір року, настрою чи фінансового становища. Реальність війни охоплює набагато більше, сягає скрізь: від «обставини» війни ніде не сховатися.

На початку свого шедевру «Тотальність і нескінченність» Еммануель Левінас, сам колишній солдат і військовополонений, пише про реальність війни як про особливий режим буття, якого нікому не уникнути: «Війна встановлює порядок, від якого неможливо триматися подалі; з цього моменту зовнішнього не існує». Ключова думка тут, що війна не тільки оголює реальність у всій її брутальності, а й руйнує ідентичність тотожного; тобто змінює нас самих. Ми не відразу помічаємо, як війна на нас впливає: на війні, під час війни, усередині війни ми інші сутнісно, а не з волі обставин. Тетяна Огаркова та Володимир Єрмоленко, розмірковуючи про досвід українців, називають його життям на межі — щоправда, переосмислюють межу в контексті відновлення: «На межі відбувається те, що змінює все. Вона — не периферія якогось центру, вона і є центр. Немає ніякого протиставлення центру і межі, бо межа і є центром.<...> Межа — це там, де все починається, а не закінчується».

Війна зміщує звичні системи координат, наділяє їх новим значенням. Мабуть, Камю розумів це, адже відчув потребу виправдатися в повоєнному перевиданні «Листів». «Ці тексти злободенні, а отже, можуть видатися несправедливими», — пише він, наче йому трохи соромно за різкі висловлювання воєнних часів. І в цьому один із численних парадоксів війни: якщо хтось, подібно до Камю, наміряється воювати не лише заради перемоги, не лише заради величі, а заради перемоги і величі, ще й не жертвуючи при цьому справедливістю, — це завдання супроводжуватиметься майже нестерпною, внутрішньо суперечливою напругою.

Переклад з англійської Ганни Лелів