Випуск 8. Суверенність

Більшість робіт, зібраних на виставці «Lwowianki / Львів’янки» у Національному музеї в Кракові, уперше експонуються поза Україною. Тут представлено твори художниць, фотографок, письменниць, композиторок і мандрівниць XX та XXI століть, чиї життя тісно пов’язані зі Львовом. Деякі мисткині добре відомі, як-от Дебора Фоґель, ключова постать львівських авангардних кіл. Інші — менш знані, як-от Марґіт Райх-Сельська, чий колаж 1930-х років «Ні, не хочемо війни» особливо вражає. Багатогранну історію міста оповідають життєписи й творчість жінок, які формували цю історію та пронесли її крізь часи потрясінь і війн.

Насичений візуальний наратив виставки «Lwowianki/Львів’янки», куратором якої виступив українсько-естонський митець і дослідник Андрій Бояров, розкриває творчість непересічних жінок у просторі історичних катастроф XX–XXI століть. Дві світові війни, Голокост, зміна кордонів, переселення, переслідування, нинішня війна в Україні, колективні й індивідуальні травми, смерть і втрата, а ще шляхи спротиву, стійкість і утвердження життя — мотиви в основі цієї невеликої, проте багатої на сенси експозиції.

Виставка конфронтує як із великим наративом, так і з суто національним визначенням історії та культури, наголошуючи передовсім на особливості місця й локальності. Куратор наважився представити мистецькі практики жінок, їхній життєвий та історичний досвід із перспективи багатоетнічного, багатомовного, багаторелігійного Львова. Експозиція відображає динамічні процеси переплітання, розплутування, трагічного переривання єврейських, польських, українських ідентичностей і доль.

Скомпонована з індивідуальних історій багатьох художниць, виставка увиразнює їхню автономність, прагнення емансипації та свободи, підсвічує розмаїття й відмінності, а заразом — вирви та втрати, пустку, смерть і руйнування, що вторгаються в ці оповіді. Знані, заледве згадувані та геть забуті художниці й мислительки з різних часових та історичних вимірів опинилися поруч у вимірі виставки. Серед них Ванда Діаманд, Люна Амалія Дрекслер, Оля Гайдаш, Софія Яблонська, Олена Кульчицька, Юзефа Кратохвиля-Відимська, Аліна Лан, Ольга Марусин, Яніна Мєжецька, Ярослава Музика, Марґіт Райх-Сельська, Яніна Райхерт-Тот, Ерна Розенштайн, Стефанія Туркевич, Марія Водзіцька, Дебора Фоґель. З трансісторичної перспективи цих жінок споріднює війна, що — цитуючи С’юзен Зонтаґ — нищить і руйнує, випускає тельбухи й оголює нутро, випалює, шматує.

Усіх жінок, чиї напрочуд цікаві біографії старанно відтворено навпроти виставлених робіт, об’єднують розмаїті взаємини зі Львовом: родинні, освітні, професійні, пов’язані з їхнім активізмом, розвитком, працею на користь інших, співтворенням інтелектуального середовища, турботою про багатокультурну спадщину. Це вельми цінна, дотепер невідома або ж розпорошена інформація, зібрана і дбайливо підготована спеціально для проєкту.

Із текстів, розміщених у просторі виставки, ми дізнаємося, що художниця Ярослава Музика (1894, Залізці — 1973, Львів) була також співзасновницею Асоціації незалежних українських митців і опікувалася колекцією єврейського мистецтва, яку їй передав колега Мартин Кітц. Видатна письменниця, критикиня й теоретикиня, «амбасадорка модернізму» Дебора Фоґель (1900, Бурштин — 1942, Львівське гетто) не тільки надихала мистецькі середовища, зокрема львівське об’єднання «artes», а й популяризувала їхню творчість, вибудовувала необхідний дискурсивний критичний простір, де твори авангардистів могли зазвучати на повну силу. Чудова фотографка Ванда Діаманд (1895, Вайсенфельс — 1943, Варшава) у 1920–1930-х роках у Львові керувала мистецьким салоном і підтримувала митців, зокрема матеріально. Завдяки скульпторці Люні Амалії Дрекслер (1882, Львів — 1933, Львів) з’явилося Польське антропософське товариство. Дрекслер також опікувалася питаннями мистецтва у Львівській міській раді, а 1917 року стала співзасновницею Спілки польських художниць, одного з перших жіночих об’єднань такого типу в Центрально-Східній Європі. До спілки належали, зокрема, Яніна Райхерт-Тот (1895, Старий Самбір — 1986, Краків), Марія Водзіцька (1878, Обєзєже — 1966, Львів) та Юзефа Кратохвиля-Відимська (1878, Львів — 1965, Львів).

Особливе місце в експозиції відведено непересічній особистості Марґіт Райх-Сельської (1900–1980), дотепер маловідомої в Польщі. Акцентом виставки став її колаж 1930-х років «Ні, не хочемо війни» з надзвичайно сильним посланням. Художниця народилась у Коломиї, у єврейській родині, батько був інженером. Освіту здобувала у Львові, а потім у Кракові, Відні й Парижі (майстерні Фернана Леже й Амеде Озанфана), 1929 року повернулась у Львів і стала співзасновницею мистецького угруповання «artes» разом із Єжи Янішем, Мєчиславом Висоцьким, Александром Кшивоблоцьким, своїм чоловіком Романом Сельським, Людвіком Лілле, Генриком Штренґом. Марґіт залишалась у Львові й під час Другої світової війни, і після зміни кордонів 1945 року. Під час Голокосту, як пише куратор у каталозі виставки, вона переховувалася під фальшивим іменем. Визначальна для експозиції, шокуюча й водночас пророча робота Райх-Сельської показує війну не як героїчну подію, а як низку смертей і руйнувань, розпач, море трупів і могил, як пляму крові, що розтікається по мапі у формі серця. Цей колаж можна трактувати як звинувачення, скероване в майбутнє, і водночас як крик мистецького протесту проти ситуації в Європі 1930-х.

Праворуч виставку обрамлюють роботи, що відображають нинішній український культурний спротив російській агресії, російським злочинам і грабункам. Колективна відеоробота «Ми-Мюзикл», створена в 2022–2023 роках, показує in vivo зародження та переплетення мереж взаємопідтримки, турботи й самодопомоги у львівському тимчасовому притулку для людей, які тікають з охоплених війною територій. Це запис рефлексії та саморефлексії про стан суб’єктів у ситуації загрози життю, страху, самотності, втрати. Мюзикл в іронічній формі телеконцерту за заявками приправлений (чорним) гумором. Щоб приручити страх, тривожність і розпач, перформерки виють разом із сиреною повітряної тривоги; співають, готуючи борщ на сотню людей; виконують жаский парний перформанс на основі базових рухів техніки самооборони.

Разом із мюзиклом на тому самому екрані представлено перформанс Ольги Марусин за ідеєю Олі Гайдаш: через пози власного тіла мисткиня описує культурні цінності, що їх російська армія викрала з українських музеїв під час нинішньої війни. Реєстр втрачених творів, записаний у тілі сучасної художниці, виразно перегукується з діяльністю Яніни Райхерт-Тот, яка по Другій світовій разом із командою відновлювала розібраний і викрадений нацистами вівтар роботи Віта Ствоша, повернений із Нюрнберґа до Кракова 1946 року. Твори, що передають досвіди втіленої історії, особливо резонують між собою на виставці. Портрети рідних батьків із відтятими головами, які написала з пам’яті Ерна Розенштайн («Світанок» і «Північ», 1979), вказують на лімінальні історичні події Голокосту, травматичну пам’ять єврейських свідків, залученість у насильство й співучасть польських спостерігачів трагедії.

У протилежній частині експозиції, ліворуч, представлено досвіди здобуття суб’єктної автономії та сміливого подолання меж — географічних, політичних, культурних, екзистенційних, звичаєвих. Як-от подорож назустріч незалежності й свободі, задокументована у фотографіях і фільмах мандрівниці Софії Яблонської. Окрім неї, кожна мисткиня в цій секції представлена одним-двома творами, біографічною довідкою і портретом. Є серед них впізнавані постаті — скажімо, Дебора Фоґель, чий образ легко відтворити в пам’яті завдяки фантасмагоричному портрету Влодка Костирка 2023 року. Доробок Олени Кульчицької презентують факсиміле офорту «Страхіття війни» (1915) і виконане в техніці емалювання «Народне мистецтво» (1905–1906).

Представлено тут і менш відомих творчинь або тих, чиї роботи збереглися лише почасти. Люну Амалію Дрекслер презентує скульптура «Йоланта (Мулатка)» 1910 року, феноменальну фотографку й подругу середовища «artes» Ванду Діаманд — чорно-білі портрети Марґіт Райх-Сельської та Романа Сельського кінця 1920-х. Окремої уваги заслуговує єдина відома робота Ольги Блюс-Левицької, матері Леопольда Левицького: «Без назви (Абстрактна композиція)» 1930-х років — надзвичайний невеликий твір, що нагадує східний гобелен чи сільський пейзаж згори. Творчість Марії Водзіцької представлено олійною картиною «Концерт» (1932), що зображує двох жінок в інтер’єрі за музикуванням і загадковий, ледь не «космічний» модерністський міський пейзаж за вікном. Знайомимося також з Аліною Лан (Пауліною Ландау), авторкою книжки «Комета Галлея», яку проілюстрували Єжи Яніш та Александр Кшивоблоцький, і Стефанією Туркевич із її дивовижними експресіоністськими музичними композиціями.

Велике відкриття цієї частини виставки — фото- й кінотворчість Софії Яблонської (1907, Германів — 1971, Париж). Фільми, зняті в подорожах країнами Азії та Далекого Сходу 1933–1939 років, напрочуд уважно дібрано й відредаговано спеціально для виставки. Затята мандрівниця, фоторепортерка, письменниця й емансипантка Яблонська народилася поблизу Львова в сім’ї греко-католицького священника. Сповнена неймовірної енергії, вона відзначалася широкими зацікавленнями, великим талантом, силою уяви, відвагою та рішучістю. Навчалась у вчительській семінарії, Державній комерційній академії у Львові, Драматичній школі при Галицькій музичній консерваторії. Яблонська керувала кінотеатрами й пансіонатами, після Другої світової навіть проєктувала вілли, та насамперед присвятила себе репортажу. Працювала на фірму Yunnan Fu як кінорепортерка, писала книжки й статті, зокрема для львівських газет, знімала фото й відео, в яких з емпатією, захватом і любов’ю фіксувала культурні ландшафти Африки й Азії. Окрім Львова та околиць, мисткиня багато де пожила: у різних містах Південно-Східної Азії разом із сім’єю, від 1950 року — в Парижі, потім на острові Нуармутьє. Її сміливі фото- та кінопортрети, автопортрети, нотатки про життя сім’ї, зокрема про ігри й спілкування з маленьким сином, палкі записи про повсякдення та свята, про приголомшливі місцини в Індонезії, В’єтнамі, Таїті, Малайзії та Камбоджі 1930-х років свідчать: для цієї львів’янки домом був увесь світ.

Ця чудова виставка — перша експозиція, присвячена мисткиням, які творили львівський космополіс. Більшість художніх робіт, що сплітають воєдино цю розхристану, жваву, рухливу, розмаїту, трансісторичну спільноту, вперше експонуються поза Україною. Представлені мисткині навчались у найкращих вишах, подорожували всією Європою, а хтось — і найвіддаленішими закутками планети. Вони були громадянками світу й водночас місцевими активістками, своєю творчістю і громадською діяльністю докладаючись до емансипаційних змін, формування авангардних мистецьких течій, творення простору мислення й дії. Львів був для них містом насиченого життя, любові, дружби, кар’єри, вкорінення й зростання; містом, де комусь із них довелося переховуватись, яке комусь із них випало покинути назавжди; травматичним простором насильства, жаху й смерті, або тимчасовим прихистком, або відправною точкою численних мандрівних пригод.

Переклад із польської Олени Шеремет