Випуск 13. Відпочинок

Суперечливі кольори, неоковирні пози аж до лежання на фортепіано: ви помічали, як часто оформлення записів класичної музики не вирізняється смаком? Прекрасні твори у виконанні музикантів світового рівня — а візуальний супровід такий, що очам не віриш. Цей есей присвячено химерним спробам передати класичну музику через зображення.

Не знаю точно, з чого все почалось, але якщо навмання — то, мабуть, з обкладинки альбому «Гендель бушує». Це запис ансамблю L’arpeggiata під керівництвом Крістіни Плюар, випущений 2017 року. На пастельній обкладинці зображений напівздиблений кінь — він, очевидно, «бушує», — і чоловік у перуці XVIII століття, який дивиться з конем в один бік, — очевидно, композитор Ґеорґ Фрідріх Гендель, котрий, очевидно, теж «бушує». Я люблю сміливі барокові інтерпретації у виконанні L’arpeggiata, але відверта кітчевість і, щиро кажучи, потворність цієї обкладинки мене неприємно здивувала.

Тоді й почалася моя одержимість. Блукаючи спотіфаєм, я щодня натрапляла на нескінченний потік поганих обкладинок до альбомів класичної музики. Врешті почала їх колекціонувати. І невдовзі зрозуміла, що є різні рівні несмаку, тож треба виробити класифікацію. Одна з категорій — музиканти, які вкрай незграбно позують з інструментами, лежать на фортепіано, розмахують кларнетами, обвиваються навколо арф; і окрема чудна підкатегорія фотографій з (ненавмисними) сексуальними підтекстами. Інша категорія: музиканти, виряджені в історичні костюми, наче рольовики на ярмарку в стилі Відродження. Далі: портрети людей з традиційних африканських племен, які тут зовсім ні до чого, але, наскільки я розумію, натякають на гадану універсальність музики. Ще одна категорія — «буквалізовані метафори», як-от обкладинка, на якій знаменитий піаніст Вікінґур Олафссон буквально — пальцями — малює кольоровими фарбами.

Проте більшість обкладинок не піддаються класифікації: страхітливі, часом неумисно смішні, химерні. Химерне, втім, не означає погане. Насправді химерне буває вишуканим, незабутнім. Мене ж захоплювали обкладинки потворні й при цьому нецікаві.

Доки я не побачила обкладинки альбому «Гендель: Вічний рай». Оця мене просто-таки збісила. Альбом записав 2022 року ансамбль Jupiter під орудою Томаса Данфорда, за участі Леї Дезондре (мецо-сопрано) і Єстина Дейвіса (контратенор). Я обожнюю голос Дезондре, і та обкладинка мене якось аж надто розлютила. Дивишся на неї довше секунди — і виникає повно питань.

Наприклад, чому в них одяг різних відтінків білого, нащо ця дисгармонія? Чому вони вирішили дивитися кожне в інший бік, як ті люди, що позують для фото з друзями й іронічно підписують: «обкладинка нового альбому»? Що задумав Томас Данфорд, який дивно завис над краєм композиції; стоїть він чи сидить?

І головне запитання: як таке в принципі можливо? Як люди, котрі присвятили життя мистецтву й досягли у своїй царині найбільших висот, це допустили?

Знайти вдалий візуальний образ для виконання музичного твору, звісно, непросто, та й дехто скаже, що взагалі непотрібно. Але будьмо відверті: візуальний супровід впливає на загальне враження. Ми не можемо цілком розмежувати свої чуття: вони взаємопроникні. В ідеалі оформлення обкладинки й музична композиція стають Gesamtkunstwerk — єдиним витвором мистецтва, і в інших музичних жанрах часто так і є.

Чому ж тоді лейбли класичної музики проявляють в обкладинках альбомів такий шалений несмак? Може, у класичних музикантів чудернацькі вподобання у сфері візуального? Чи всі уявлення про кліше й банальності здуває вітром, коли йдеться про класичну музику?

Схоже на те. І в мене є припущення, у чому причина. Загальновідомо, що в класичній музиці багато претензійності. Так багато, що під вагою претензійності музика ледь животіє.

До поняття «високого мистецтва» можна ставитися по-всякому, але інституції класичної музики поводяться достоту так, наче саме вони це мистецтво представляють. Стверджують, скажімо, що категорично не мають нічого спільного з такими, як Андре Ріє: той цілком і повністю прийняв незримо присутній у жанрі кітч, збудував власний віденський замок як декорацію для концертів і змушує виконавців зі свого оркестру вбиратись у бальні сукні — рожеві в стилі імператриці Сісі й диснеївсько-блакитні. Оркестр Консертгебау супроти Андре Ріє — усе одно, що Стенлі Кубрик супроти Діснея. І, як хтось десь недавно сказав, «замок Діснея має право на існування». Але справжня індустрія класичної музики, що плекає піднесені мистецькі амбіції, — це інше. Ну правда ж?

Проте ці обкладинки, ці фіаско доброго смаку, показують іншу реальність. Вони видають некритичну впевненість, буцім класична музика — завдяки репертуару — за умовчуванням означає добрий смак. Потворні обкладинки викривають самовдоволення, породжене переконанням, ніби можна навіть не старатися — вони самі по собі, за своєю природою, зроблені з добрим смаком.

З «добрим» смаком.

Як писав Ларошфуко, наше самолюбство більше потерпає, коли ганять наші смаки, аніж коли засуджують наші погляди.

Здається, саме в цьому й суть проблеми, саме тому ці обкладинки не просто смішать мене, а дратують. Боюся, вони ганять мій музичний смак. Наче камінь у мій город: мовляв, я слухаю чимало музики, що не так уже й принципово відрізняється від Андре Ріє — хіба трошки.

Тож, пишучи цей есей, я ще раз уважно прослухала «Вічний рай». Тоді ще раз уважно подивилася на обкладинку альбому. І хоч нічого, крім тієї самої огидності, у ній не побачила, обкладинка все ж виявилася доречнішою, ніж я була готова визнати спершу. Цей альбом не відзначається особливими мистецькими амбіціями. Виконання творів надзвичайно добре, але анітрохи не претендує, як лаконічно висловився один оглядач, на «розширення меж репертуару й творчої практики». Альбом якісний, однак не прагне чогось більшого, ніж розважити публіку. В індустрії класичної музики таке трапляється частіше, ніж хотілося б багатьом, зокрема мені, і принаймні ця обкладинка — мимоволі — чесно про це сповіщає.

Король індустрії класичної музики не те щоб голий. Просто з голови до п’ят вбраний у біле — інших відтінків, ніж білий одяг тих, хто поруч. І, вочевидь, людей це здебільшого цілком влаштовує.

Переклад з англійської Ганни Лелів