Випуск 6. Дружба

Розглядаючи одну на позір банальну листівку, автор оповідає про дружбу Семюела Беккета з художником Анрі Гайденом, що зародилась у віддаленому французькому селі, куди обидва приїхали перебути Другу світову. На чорно-білому зображенні перехожі роздивляються книжкові ятки вздовж Сени в Парижі. Текст на поштівці — обмін буденними деталями, а водночас — живодайна нитка між людьми, які вийшли цілими з хаосу історії.

То була дружба, яка народилася з випадковостей війни.

У жовтні 1942 року Семюел Беккет і його партнерка Сюзан Дешево-Дюменіль вирішили, що настав час виїздити з Парижа. Ґестапо заарештувало його близького приятеля з Руху опору Альфреда Перона. Тож Семюел і Сюзан подалися, іноді простуючи пішки, на південь — і опинилися в тихому селі Русійон-д’Апт у Воклюзі, неподалік Авіньйона. Разючіший контраст із Парижем годі було й уявити. У 1942 році більшість будинків у Русійоні ще не мали водогону, а плин життя підпорядковувався сільськогосподарському календарю. Беккет незабаром влаштувався працювати на ферму родини Од: одним із перших його завдань тими дедалі коротшими осінніми днями було порпатися в багнистих полях і вибирати картоплю, що зосталася по зборі врожаю. Працю зазвичай винагороджували вином і овочами.

Триб сільського життя Семюела та Сюзан несподівано змінився, коли одного дня з місцевого автобуса зійшли новоприбулі — художник Анрі Гайден і його дружина Жозет. Беккетів біограф Джеймс Нолсон детально описує цей момент: «Жозет вибралася з автобуса, де мостилася на колінах у якоїсь жінки, а в себе на колінах тримала кошик із котом; Анрі не без труднощів виборсався з невеличкого причепа». Анрі Гайден — художник єврейського походження родом із Польщі. Разом зі жвавою, молодшою за себе дружиною Жозет він належав до паризьких мистецьких кіл — і цього було достатньо, щоб привернути небажану увагу нацистів. Тож, як і Беккет із Сюзан, подружжя подалося на південь у пошуках тихої віддаленої місцини й відчуття безпеки — і випадок привів їх у Русійон.

З приїздом Гайденів життя Беккета змінилося. Спочатку їх зблизила любов до живопису: Беккет зачастив до Анрі й Жозет — побалакати про мистецтво. Невдовзі Семюел і Анрі знайшли ще одну віддушину — шахи, в які грали більш-менш на одному рівні, тож партії вдавалися цікавими. Зрештою дружба між двома чоловіками досягла того ступеня близькості, коли можна було майже мовчки коротати довгі зимові вечори 1943-го, втішаючись грою і товариством один одного.

Дружба між двома парами, що їх звів хаос війни, тривала й надалі. У листах кінця 1940-х і початку 1950-х років, зокрема до мистецтвознавця Жоржа Дютюї (деякі з них згодом лягли в основу Беккетового есею «Три діалоги»), Беккет постійно посилається на Гайдена як на певний естетичний еталон. «Питання мистецтва для мене закриті», — пише він Дютюї 1949 року з лиш однією засторогою: хіба що «результати такі гожі, як у Гайдена». У той час Беккет поринув у напрочуд плідний період творчості, коли написав трилогію романів французькою — «Молой» (1951), «Малон умирає» (1951) і «Несказанний» (1953), — а також низку п’єс: «Чекаючи на Ґодо», уперше поставлену 1953 року, «Ендшпіль» (1957), «Остання стрічка Краппа» (1958).

Під кінець 1950-х, коли до Беккета почало приходити міжнародне визнання, яке зрештою увінчалося Нобелівською премією з літератури 1969 року, листування Беккета і Гайдена вражає чарівною тривіальністю. Наче так само, як непоказна рутина сільськогосподарських робіт і мовчазні шахові партії в Русійоні слугували прихистком у хаосі війни, тепер цілковита буденність життя у спокійній згоді стала таким собі прихистком для Беккета, поки його власне життя набувало неконтрольованої публічності.

Ось показова листівка з великої колекції Беккетової кореспонденції, що зберігається в бібліотеці дублінського Триніті-коледжу. Зображення на лицьовому боці — чорно-біле фото, на якому двоє чоловіків розглядають книжкові ятки вздовж Сени, а на тлі височать знамениті й неодмінні вежі Нотр-Даму, — таке дивовижно клішоване, що майже трансцендентне. Інші листівки з колекції відзначаються тією ж урочистою надвизначеністю: краєвид з ірландськими скелями Могер; вітряк; літак Air France у небі — з тих часів, коли пасажири могли надибати безкоштовну листівку в кишеньці на кріслі. Кожна з них — надзвичайна у своїй звичайності.

Напис на звороті цієї поштівки — така собі літанія повсякдення. Телефонний дзвінок — мабуть, хибно витлумачений («вранці був не в дусі»); далі перелік нічим не примітних обов’язків, зустрічей із рідними й друзями. Згаданий тут Ральф — це майже напевно Ральф К’юсак, ірландський художник, одружений із Беккетовою кузиною Нансі Сінклер Беккет, який переїхав на південь Франції; у подружжя було п’ятеро дітей, двоє — від першого шлюбу К’юсака. «Старий професор» — це, ймовірно, Герберт Олівер Вайт, який номінував Беккета на присвоєний кілька місяців до того почесний докторський ступінь у Триніті.

Крізь переказування таких непримітних деталей прозирає дружба, яка день у день оновлюється в перебігу звичайних подій. Для письменника, чия творчість послідовно відрікається від широких узагальнень чи всеохопних тлумачень, ці короткі миті простої людської взаємодії набувають несподіваної зворушливості: саме тому Беккетові листівки — як свідчення дружби — наділені такою тривкою силою.

Транскрипція:

[Париж] середа [поштова марка 2 вересня 1959 року]

Дякую за вашого листа. Якщо я правильно зрозумів дзвінок Анрі (вранці був не в дусі), то мені нічого робити не треба. І добре. Я вже й так по вуха в тих зустрічах, а у вівторок приїжджають Ральфові малі, то раніше ніж за тиждень, мабуть, не озвуся. Вчора вечеряв в «Іль» зі своїм старим професором.

З найкращими побажаннями

Сем

***

[Paris] mercredi [cachet postal 2 septembre 1959]

(Merci de votre lettre. Si j’ai bien compris (abruti ce matin) le coup de téléphone d'Henri, je ne dois rien faire. Bon. Je suis déjà noir de rendez-vous et les gosses de Ralph sont annoncés pour mardi prochain, donc ne rentrerai probablement qu’aujourd’hui en 8. Dîné aux Iles hier avec mon vieux professeur.

Amitiés

Sam)

***

Автор висловлює вдячність Раді Триніті-коледжу в Дубліні. Окрема подяка — за допомогу Джейн Максвелл і Лорі Шанаган із бібліотеки Триніті-коледжу.

Переклад з англійської та французької Марти Госовської