Мій прихисток, моя буря. Арундаті Рой пише про свою матір
Свою першу книжку спогадів знана індійська письменниця й інтелектуалка Арундаті Рой присвятила постаті матері — Мері Рой, непересічної жінки, яка була в житті доньки джерелом як сили, так і болю. «Мати Марія приходить до мене» — глибока рефлексія про родину, пам’ять і спадковість, що проливає світло на підвалини авторчиного світогляду й письма.
У новій книжці, що побачила світ 2025 року, Арундаті Рой пише про свою матір Мері Рой — харизматичну, владну, талановиту, болісно руйнівну фігуру в житті письменниці. «Мати Марія приходить до мене» (Mother Mary Comes to Me) — перші мемуари авторки, відомої передусім романом «Бог дрібниць» (1997), що здобув Букерівську премію і приніс Рой широке визнання. На початку «Матері Марії» авторка пише, що мати була «її прихистком та її бурею»: саме ці два образи, зокрема, винесено в назву книжки у шведському перекладі; саме вони й окреслюють, про що цей твір.
Ця формула — «прихисток і буря» — задає тон усьому тексту. Рой не пише ані традиційну біографію матері, ані традиційну автобіографію про своє письменницьке становлення. Вона пише про неймовірну силу жінки, завдяки якій Арундаті була в очах інших «дочкою Мері Рой»; проте самій дочці фігура Мері радше нагадувала про неможливість власних стосунків із матір’ю. Мері Рой була діяльною освітянкою, заснувала школу в індійському штаті Керала, виграла знакову судову справу про спадкове право сирійських християнок в Індії. Ця справа позначилася для Мері розірванням стосунків з усіма рідними, у яких вона відсудила родинну нерухомість, проте діячка завжди залишалася непохитною (і самотньою) у своїй правоті й боротьбі за справедливість.
Арундаті багато в чому успадкувала материну вдачу: боротьба за справедливість і рівність стали головними орієнтирами в її житті. Але, як на мене, у ставленні цих двох жінок до світу є суттєва різниця: якщо для Мері світ виявився полем бою, то для Арундаті це поле гри, хай навіть ставки надто високі. Життя Мері Рой було просякнуте гіркотою та болем, у її світі не було жодного опертя, крім неї самої (на цю картину самотності й буття самій собі осердям накладається візуальний образ: огрядна жінка, яка потерпає від астми і багато часу проводить у ліжку, звідки й править своїм освітнім королівством).
Арундаті сприймає світ зовсім інакше: обурена його несправедливістю, тонко налаштована помічати й бороти всі різновиди нерівності, вона, утім, завжди має поруч людей, яких любить і які люблять її. Росте Арундаті не в цілковитій самотності, а в товаристві брата; пізніше, коли вже не витримує материного тиску й у підлітковому віці назавжди полишає дім, її постійно супроводжують друзі. Схоже, це вміння дружити, проносити теплі стосунки з людьми крізь десятиліття, — особлива сила Арундаті Рой, завдяки якій світ для письменниці є ігровим майданчиком, де можна бешкетувати. Коли згодом Арундаті стане подругою, а тоді й дружиною режисера Прадіпа Крішена, який походить із впливової родини зі статками й усіма привілеями, це дасть їй відчуття не лише безпеки, а й матеріальне підґрунтя, що дає змогу і творити, і хуліганити. Якщо про свою матір письменниця говорить як про «гангстерку», котрої всі боялися, то про себе саму — як про бунтарку, котра знаходить сенс у боротьбі й творчості насамперед не для себе, а для кола своїх людей: їй хочеться ділитися з ними ресурсами, що їх приносить успіх і слава.
Мері Рой постає в книжці не лише сильною жінкою, яка змінила перебіг історії Індії, відкривши можливість навчатися для дітей, що не мали нічого, і можливість успадковувати батьківське майно для жінок-християнок, — а й жорстокою матір’ю, яка ламала життя рідним дітям. Материна присутність була руйнівною для обох її дітей, та особливо для сина, Лаліта Кумара, — здається, ніби на ньому вона виміщала невдоволення патріархальним устроєм людства. Мері тримала сина в такому страху, що Лаліт не міг зосереджуватися на навчанні, а неуспішність у навчанні тільки посилювала психологічний терор і фізичне насильство з боку матері. Коли Мері Рой хвалила доньку за високі оцінки (єдине від неї схвалення), то паралельно знущалась із сина. Така асиметрія вплинула на подальше життя Арундаті, яка незмінно відчуває провину, коли її «хвалять», адже в той самий час хтось інший напевно потерпає від принижень. Імовірно, саме цей досвід формує вже згадане ставлення Арундаті Рой до письменницького успіху: він є ресурсом, щоб ділитися з іншими — і так полегшувати власний тягар провини за цей успіх.
Мері Рой була деспотичною матір’ю. Немовби підсвідомо мстила за всі гріхи світу, відіграючись на рідних дітях: усіляко доводила, що вони не мають права на краще її ставлення, ніж її учні й учениці; доводила, що вони ні на що не здатні, лише ганьблять її. Читаючи про нескінченні приниження, я все думала про силу прощення й неможливість простити. Якщо Арундаті вдається принаймні побачити в Мері сильні сторони, то її брат ніколи не зміг вибачити матері. Якщо Арундаті сама собі дивувалася, що горює за матір’ю по її відході, то Лаліт Кумар не міг збагнути, як можна йти на похорон людини, від якої діставав лише знущання.
Суперечність між різними ролями Мері Рой — приватною і публічною — робить твір цікавим феміністичним читанням. Можна сказати, це книжка про фемінізм без ідеалізації феміністичної героїні. Арундаті Рой не заперечує суспільного значення материної постаті, не применшує її сміливості й історичної ролі. Але також авторка не пристає на спрощене бачення, за яким громадська боротьба автоматично виправдовує приватне насильство чи емоційну жорстокість. У цьому сенсі твір порушує питання не лише про те, що означає бути сильною жінкою в патріархальному суспільстві, а й про те, якою ціною така сила може обійтися її близьким. Для Арундаті Рой приватної жорстокості не виправдовує ніщо.
Досвіди дитинства відбиваються на політичних поглядах уже дорослої письменниці. Коли Арундаті було шість років, в Індії відбулося повстання наксалітів-маоїстів, що переросло в багаторічний збройний конфлікт між урядом і лівими повстанськими угрупованнями. Мері Рой була на боці других. У Кералі, де жила їхня сім’я, урядували марксисти, Арундаті росла серед постійних розмов про революцію, яка покладе край несправедливості й нерівності, що справило вплив на її політичний світогляд.
У «Матері Марії» авторка ділиться, що в її юності посестри й побратими з лівого руху були не надто обізнані з комуністичним терором, радянським ГУЛАГом, Голодомором в Україні, переслідуваннями в Китаї. Мені пригадується, як у розмові з Оксаною Луцишиною в «Діалогах про війну» Арундаті Рой щиро зізнається, що, хоч її дивує відторгнення радянської спадщини у Східній Європі, вона старається його зрозуміти — на рівні прикладу, як країни намагаються відмовитися від частини свого минулого. «Матір Марію» за бажання можна читати як текст про становлення політичних поглядів Арундаті, простежуючи пряме успадкування лівих симпатій від матері.
Для мене ж одна з найсильніших сторін цієї книжки — складність опису стосунків із матір’ю. Арундаті Рой не намагається, синтезувавши різні досвіди, дійти спільного знаменника; не очищує образ матері від суперечностей, не перетворює на зручну фігуру пам’яті. Ба більше, цим суперечностям твір завдячує своє існування. Авторчина мати назавжди лишається «місіс Рой» — не мамою, а лише авторитетною (і авторитарною) фігурою, яка пронеслася буревієм крізь життя рідних дітей. А творення поряд із тим образу «прихистку» — радше додаткове нашарування, яке сама Арундаті формує у своїй уяві. Так дочка стає прихистком для матері — чи принаймні її пам’яті, — а не навпаки.
Цікаво, що Рой пише з позиції не обвинувачення, а свідчення. Не маючи на меті остаточно засудити матір, вона прагне зрозуміти, як людина, котра завдавала їй стільки болю, могла водночас бути для інших джерелом інтелектуальної енергії та сміливості. Для самої Арундаті мати стала символом непокори й дала одну з найцікавіших тем, які авторка розвивала в письмі. Арундаті зізнається, що зі смертю матері втратила найбільше джерело своєї творчості.
Тут мемуари порушують ширше питання: як формується письменни(ця)? Чи письмо — це спосіб помститися, чи примиритися, чи те і те одночасно? Арундаті ділиться тим, як творить різні тексти, художні й нехудожні, і сама дивується, що саме художній текст інколи правдивіше передає досвід. Ось як вона пише про один із епізодів у «Богу дрібниць», який виявився спогадом, а не вигадкою: «Я справді вірила, що це художня вигадка. Того дня я дізналася, що більшість із нас — ходяча мішанина пам’яті й уяви і що самі ми не завжди найкраще розрізняємо, що є що».
Так ця книжка дає ключ для розуміння творчості Арундаті Рой, чия художня проза й есеїстика незмінно поєднують особисте з політичним, тілесне з колективним, родинне з національним. «Мати Марія приходить до мене» прояснює, як могла сформуватися така оптика. Якщо в «Богу дрібниць» кастова ієрархія, насильство, дитяча пам’ять і політична історія переплітаються в складній романній канві родинної історії, то в мемуарах Рой немов повертається до витоків цього плетива. Політика бере початок не лише десь «зовні» — у державній системі, партіях, судах чи ідеологіях. Політика починається також удома, у материнському голосі, сімейних взаєминах, спадковому праві, у школі й у тілі дитини, яку батьки покинули посеред ночі саму-одну в чистому полі, — дитини, яка через страх і трепет учиться чинити опір.
