Випуск 15. Помста

Як реагувати правозахисниці, фахівчині з міжнародного права, коли жертва воєнного злочину прагне помсти? У цьому есеї Аня Нейстат, спираючись на двадцятирічний досвід документування звірств від Чечні до України, міркує про суперечність між правосуддям і помстою. Помста стає трагічним виходом, коли суди бездіяльні. Авторка виступає за універсальну юрисдикцію — право національних судів розслідувати воєнні злочини, скоєні будь-де, — як шлях розірвання безкінечних циклів насильства.

У Руслана були темні очі. Маю на увазі не лише темно-карі райдужки, а щось глибше: неквапливе, змучене, невблаганне.

Ми сиділи на кухоньці в селі під Грозним, вікна з вибитим склом були заліплені клейкою стрічкою. Він говорив, а я нотувала в блокноті. Русланів брат зник. «Пропав», як тисячі чеченців у ті часи. Так казали про людей, яких забирали з дому серед ночі, хапали на блокпостах чи дорогах чоловіки в масках, що роз’їжджали в автівках без номерів. Везли в котрийсь із численних таємних ізоляторів, і більше ніхто зниклих не бачив. Родичі ходили просити чиновників, нишком розпитували через знайомих, платили гроші, шукали по братських могилах. Зазвичай даремно.

А потім вони спілкувалися з такими як я — розслідувачами, правозахисниками, — і ми казали їм, що світ мусить дізнатися, що ми докладемо всіх зусиль, аби знайти та притягнути до відповідальності винуватців.

Працюючи в Чечні у свої двадцять з лишком, я свято в це вірила. Можливо, я була наївна й надто горіла своєю справою, але моя впевненість усе ж мала підґрунтя: тоді світ ще не відвертався спиною, коли десь коїлися звірства. Трибунал щодо колишньої Югославії працював на повну; щойно ухвалили Римський статут, яким заснували Міжнародний кримінальний суд.

Руслан був хорошим свідком. Надав чіткі дати, подробиці, описи, говорив терпляче та без емоцій. З повагою вислухав мої роз’яснення, що ми зробимо з цією інформацією: звіт, подання матеріалів, судова справа, зрештою неминуча відповідальність. А коли ми вже прощалися, він укотре кивнув і сказав: «Дякую. Так і робіть. Ми почекаємо. А як з того нічого не вийде, зробимо по-своєму».

У наступні два десятки років я чула різні варіації тієї фінальної репліки у Шрі-Ланці, Афганістані, Сирії, Україні — всіх не перелічиш. Люди, які втратили близьких, пережили тортури, вимушено покинули домівки і стали свідками небачених звірств, розповідали свої історії, готові почекати й довіритися абстрактній системі правосуддя, через яку ми намагалися виправити заподіяну шкоду.

Але я знала, що вони завжди тримали в голові те «по-своєму». Вони підбивали рахунок, і коли системи, покликані відновлювати справедливість, раз по раз виявлялися неспроможними, спокуса взятися за справу власноруч сильнішала.

Вони чекали в коридорах, показували фотографії, давали показання, спілкувалися з медіа, організовували протести — і дуже часто залишалися в підвішеному стані. Їм просто в очі казали, що проти них не скоєно ніяких злочинів, або, ще гірше, їх погрозами змушували мовчати. То було не просто прагнення помститися винуватцям, а відчайдушна спроба повернути на місце моральний закон. Спроба людей, яким щойно повідомили, що ніхто інший цього робити не наміряється.

Я не мала права їх відраджувати. Але як молода й ревна правозахисниця всім нутром опиралася їхнім пориванням. Не тільки з погляду моралі чи закону, а насамперед тому що знала й бачила: помста швидка і певна, проте не має кінця. Помста не завершується з пострілом чи ударом ножа. Я досить посиділа на різних кухнях по різні сторони різних конфліктів, аби розуміти, що кожна нова розмова повторює попередню. Тільки імена змінюються.

Цікаво, що історія сучасного міжнародного правосуддя, можна сказати, почалася з історії помсти. У 1921 році на одній з берлінських вулиць молодий вірменин на ім’я Согомон Тейлірян застрелив Талаата-пашу, колишнього міністра внутрішніх справ Османської імперії й головного організатора винищення вірменського народу. Тейлірян втратив майже всіх рідних. Німецькі присяжні, почувши про заподіяні вірменам жахіття, буквально за годину його виправдали.

За перебігом суду стежив поляк Рафал Лемкін, студент-правник, який не міг примиритись із загальним підходом. Одна людина вбиває іншу, і держава запускає складний механізм: судовий розгляд, присяжні, вирок. Уряд убиває мільйони людей — а ніякого механізму взагалі не існує. Є тільки молодий чоловік із пістолетом, який власноруч виконує те, для чого у світі не створено жодного офіційного суду. «Украй непослідовно», — писав Лемкін.

Цій непослідовності він присвятив усе життя. Впровадив термін «геноцид» і ще 1933 року запропонував, щоб наймерзенніші злочини могли розглядати суди будь-яких держав незалежно від того, де й ким ці злочини скоєно. Згодом такий підхід стали називати принципом універсальної юрисдикції, де дбати про справедливість і відповідальність — колективне зобов’язання людства.

Античні греки розглядали цю концепцію задовго до того, як вона дістала назву. В Есхіловій трилогії «Орестея» три покоління затягує в спіраль помсти. Кожне нове вбивство виправдовують попереднім, і виходу немає, адже всяка смерть у вервиці смертей — відповідь на реальний злочин.

Тоді з’являються Еринії, богині кревної помсти. Їхня роль у тому, щоб безустанно й безжально переслідувати вбивцю до кінця його життя. Та вони не лиходійки, вони просто є там, де немає суду.

Аж тут Афіна збирає з громадян суд присяжних, щоб заслухати справу. І коли голоси розділяються порівну, віддає вирішальний голос за виправдання. Еринії лютують: щойно весь сенс їхнього існування звели нанівець. Однак Афіна не поборює їх, не проганяє, не ганьбить за їхню лють. Вона з ними домовляється. Пропонує Ериніям оселю в священній печері, шану, жертвоприношення, довічний культ в Афінах — за умови, що ті погодяться більше нікого не переслідувати.

Відтоді це засадничий компроміс усякої системи правосуддя. Компроміс, а не перемога. Не заперечення люті, а спрямування її в річище, яке не вимагає ще більше крові.

Ми не можемо просити вцілілих рухатися далі, примиритися, пробачити, при цьому не пропонуючи їм розв’язки. Рухатися далі можливо, лише коли заподіяну шкоду названо, оцінено і внесено в протокол. Інакше так зване примирення — зазвичай просто втома; не завершення, а пауза.

Але мушу зізнатися: цей залізобетонний аргумент, на якому я вибудувала свою кар’єру, з часом наводити дедалі важче. Розгляд справ тягнеться десятиліттями. Свідки помирають, так і не встигнувши дати свідчення, не те що дочекатися бодай якогось вироку. Командири, чиї імена я записувала ще замолоду, тепер постаріли, бавлять онуків і доглядають сади, а хтось уже й спокійно помер у своєму ліжку, не відповівши на жодне запитання під присягою. Політичне життя тимчасом триває, справа, яка для одного уряду була пріоритетом, для іншого стає незручністю, і тобі кажуть — ввічливо, без лихих намірів, — що твоя справа не на часі.

Тоді мене вкотре навідує та сама думка. Десь о другій ночі після важкого дня, переважно голосом того чоловіка на кухні, звучить дуже просто: «Двадцять років минуло. Як там, вийшло зробити по-вашому?».

Я щосили відганяю цю думку. Не тому, що я така чутлива, не тому, що вважаю себе кращою за родини, з якими працюю: гадки не маю, як чинила б на їхньому місці, і з недовірою ставлюся до тих, хто точно знає як треба. Я проганяю ту думку з трьох причин, які витримали випробування всіма безсонними ночами.

По-перше, помста не залишає по собі архіву. Убиває людину й нічого не доводить. За десять років діяння вбитого стають непевною чуткою, прибічники проголошують злочинця мучеником, і немає жодної стенограми, жодного вироку, на які можна послатися. Правосуддя повільне почасти тому, що, на відміну від помсти, намагається забезпечити довговічний, публічний, перевірений у змагальному процесі виклад подій. Це єдине, що гарантовано здатне встояти супроти пропагандистської кампанії.

По-друге, помста не розрізняє людей, а вся моральна суть відповідальності в тому, щоб людей розрізняти. Суд встановлює, що оцей чоловік вчинив оце, а його брат, сусіди й діти не вчиняли. Помста таким інструментом не оперує. Вона настигає того, до кого може дотягнутися.

По-третє — і тому я попри все знову й знову документую звірства, спілкуюся з людьми, які пережили найгірші хвилини життя, збираю докази та готую справи, — помста нікого не захищає. Цілком орієнтована в минуле, вона геть нічим не допомагає іншій родині, іншому селу. Дієва система правосуддя — єдиний винайдений людством механізм, скерований у майбутнє. Механізм, що впливає на міркування командира, перш ніж той віддасть наказ.

Коли Міжнародний кримінальний суд тільки-но запрацював, я казала командирам бойовиків (хоча бравади мала більше, ніж доказів), що «відправлю їх до Гааги». І вони вірили, що мені це під силу. Тоді настрої в приміщенні відчутно змінювалися. Вони мають вірити, а ми маємо дати їм усі для цього підстави.

Заради цього я присвячую свій час такому невишуканому заняттю, як змушувати наявні системи функціонувати.

Організація InterJust, яку я очолюю, виходить з переконання, що інституції та системи, здатні здійснювати належне правосуддя у справах про найгірші злодіяння, вже існують. Немає потреби витрачати мільярди на ще один трибунал чи десятиліттями вести перемовини про черговий міжнародний договір. У більшості країн світу вже є закони, що дають змогу розслідувати й розглядати в суді воєнні злочини, злочини проти людства й геноцид, хай де чи хто їх скоїв.

Ідея Лемкіна жива й утілена на папері, проте рідко застосовувана на практиці. Досі лише 27 країн вели судові процеси за принципом універсальної юрисдикції: це навіть не двадцять відсотків із тих, котрі могли б. Причин багато, зокрема брак ресурсу, недостатня координованість, системна інерція, політичні обмеження. Але також банальне незнання про саму можливість такого процесу чи про те, як він має відбуватися.

Якщо у вас вкрали автівку, ви розраховуєте, що поліція її шукатиме. Ніхто не охає, коли грабіжника відправляють у в’язницю. Та коли злочин і його наслідки незрівнянно масштабніші — тисячі вбитих, цілі громади стерто з лиця землі, — очікування парадоксально протилежні. За негласним припущенням, винуватці, а надто ті, хто віддавав накази, вийдуть сухими з води. Коли котромусь не вдається уникнути покарання, це вже неабияка новина. Та сама непослідовність за Лемкіним століття по тому.

Правосуддя візьме гору над помстою, лише коли вцілілі зможуть на нього по-справжньому покладатися: коли стане рутинним, систематичним, звичним, незалежним від того, чи конкретна справа захопила всесвітню увагу або відповідає чиїмсь політичним інтересам.

Міркую, що я сказала б Руслану тепер, якби могла повернутися з набутим досвідом у його кухню. Ні, не про моральну вищість правосуддя над помстою, бо моральний бік він розумів ліпше за мене, ішлося не про те. Я хотіла б могти сказати йому ось що: не чекайте нагоди звести рахунки по-своєму. У країні, де ви ніколи не бували, є прокурор, зобов’язаний відкрити цю справу, який знає як, який уже таке робив, він чи вона вислухає ваші свідчення, видасть ордер на арешт і притягне до суду відповідальних за «пропажу» вашого брата. Тих, хто виконував, і тих, хто ними командував.

Ми ще до цього не дійшли. Проте вся суть у тому, щоб могти сказати саме такі слова, впевнено пообіцяти, що правосуддя колись відбудеться. Це й відрізняє рану, що гоїться, від рани, яку передають у спадок.

Переклад з англійської Ганни Лелів.

Ілюстрація: Богдана Давидюк