Випуск 9. Читання

Читання задля задоволення у світі гонитви за результатами цілком можна розцінювати як розкіш. Марсель Пруст якось нарікав, що, аби прочитати його твори, людині треба або захворіти, або зламати ногу. Читання вимагає спокою, а не безкінечних завдань. Та, занурюючись у книжку, ми повертаємося до себе й будуємо зв’язок з іншими.

Доступ до книг, як і доступ до власного вільного часу — розкіш, яку мають не всі. Саме тому повернення собі часу, зокрема й часу для читання, може стати революційним актом.

Наприкінці 2025 року мені випала можливість побувати на виставці «Reclaiming My Time» в Музеї афроамериканської історії та культури у Вашингтоні. Велику частину експозиції займали книжки. Вони лежали на полицях, журнальному столику, підлозі, передаючи відчуття свободи, достатку, доступності часу. Розкладені по кімнаті книги втілювали тему виставки — повернення собі вільного часу. А крісло — теж частина експозиції — мало на меті нагадати, що проста дія, як-от сісти й почитати для себе, може стати формою спротиву, адже не всім право на відпочинок дається за умовчанням. Спільноти чорних людей століттями не мали права на власний час, нагадує на одному з постерів в експозиції Тріша Герсі, засновниця мистецького проєкту «Міністерство перепочинку».

Виставка навіяла спогади, як читання й для мене стало актом спротиву, і то в найнеочікуванішому просторі — університеті. Місце, яке, здавалося б, покликане служити читанню, стало епіцентром сили, що прагнула мене від читання відвернути. Вступивши в аспірантуру, я продовжувала читати багато книжок, не пов’язаних із дисертацією, і ділилася враженнями в соціальних мережах. Думаю, саме те, що я не лише читала, а й щедро ділилася прочитаним, багатьох зачіпало: колеги почали коментувати моє заняття. Одні запитували, звідки в мене час на читання (та ще й на писання про це). Інші запитували, що це читання дає для моєї кар’єри. Найцікавіші коментарі були від людей, які щиро бажали мені добра, тому радили ніяк не виказувати в соцмережах, що в мене є час на щось іще, крім написання дисертації. Rebel as I am, я й далі робила те, що хотілося: читала і не приховувала цього.

Утім, я зрозуміла, що абсолютно невинний акт читання може бути справжнім викликом, який притягує безліч реакцій та інтерпретацій. Ба більше, ці реакції та інтерпретації свідчать не про окремих людей — ані про моїх колег, ані про мене, — а радше про академічну культуру, яка вимагає цілковитої упокори й служіння університету як культу. Імператив «publish or perish» — «публікуйся або помри» — висить над тобою дамокловим мечем, а будь-який крок убік буцімто видає твою недостатню лояльність.

Якщо людина демонструє читання, це наводить інших на думку, що в неї забагато вільного часу. Книги стають тригером, адже нагадують, що поза вимогами невпинно писати й публікуватися існує інший світ. Не раз, щойно оприлюднивши допис про книжку, я отримувала додаткові робочі завдання: написати рецензію на статтю чи академічне видання, прочитати чийсь рукопис — що завгодно, аби заповнити мій начебто вільний графік. Моя демонстрація читання слугувала закликом до дії. Бо якщо в людини є вільний час, на нього тут-таки можна претендувати!

Я історикиня, тому схильна все розглядати в тривалій історичній перспективі. Ставлення до читання як до розваги, як до діяльності, що може приносити задоволення, відносно недавнє.

Нині ми лементуємо, що через соціальні медіа люди не читають, а лише показують красиві картинки з книжками й книгарнями. Однак історично це явище не таке вже й нове. Звісно, соцмереж триста років тому не було, але те, що ми тепер називаємо «читанням напоказ», існувало вже тоді: мати домашню бібліотеку і демонструвати свої книжкові скарби було питанням престижу. Щоправда, тривалий час домашні бібліотеки в багатих сім’ях були не суто домашніми: нерідко ними користувалося ширше коло сусідів, друзів, членів розгалуженої родини. Водночас жінки часто були виключені з практики вільного читання, адже чоловіки контролювали, що саме читають жінки.

Тож читання споконвіку не обмежувалося самим лише читанням, а охоплювало щось більше: політику, спротив, формування спільноти (а також процеси прийняття й виключення з неї), доступ до знань і контроль цього доступу. Звісно, у системі, спрямованій на результат і продуктивність, моє читання чужих статей і рукописів цінується більше, ніж час, що я витрачаю на особисту насолоду від книжок, буцімто непродуктивну. Тут мушу зазначити: я вчасно захистила дисертацію — незважаючи на те, що постійно читала для власного задоволення. Сталося чудо: читання не привело мене до професійного занепаду.

Читання для себе в культурі, яка женеться за показниками ефективності, — справжня розкіш. Інколи цю розкіш пропагує масова культура. Скажімо, на шведському телебаченні є традиція: щороку 6 січня цілий день у прямому ефірі відомі автор(к)и й актор(к)и читають книгу — завжди якусь класику. Читання стає однією з тем «повільного ТБ», доволі популярного в Скандинавії. У Норвегії люди споглядають, як лосі мандрують лісами, а в Швеції можуть з ранку до ночі дивитись, як хтось спокійно читає книжку біля каміна. Зазвичай я так поповнюю свій список літератури про країну, в якій живу.

Цього року читали роман «Країна морошки» Сари Лідман. Це книга 1955 року, частково написана діалектом, яким розмовляють у регіоні Вестерботтен на півночі Швеції. Оповідь про 1920-ті, про людей із глибокої провінції, робітничий клас, про який уже мало хто пише. Саме ці люди збудували Швецію, яку ми знаємо сьогодні. У культурі досягнень шведське телебачення виділяє кільканадцять годин ефірного часу, аби глядачі могли неквапно слухати книгу. Втім, не знаю, чи хтось справді висиджує цілий день. Я, наприклад, встигла послухати лише п’ять розділів, поки прибирала й готувала їсти (тож для мене і це читання було пов’язане з результатом).

Марсель Пруст якось жалівся братові, що, аби прочитати його твори, людині треба надовго захворіти чи зламати ногу, інакше шалені темпи життя не дають присвятити достатньо часу пошукам втраченого часу героя. Навіть письменники розуміють, що в гонитві за читачем програють іншим заняттям, які забезпечують людей хлібом насущним. То чому ми все ж читаємо, якщо це не приносить нам матеріальних благ і конкретних результатів? У чому тут насолода?

Про роль читання стільки всього написано, що підсумую лиш те, що резонує з моїм досвідом. Насолода — взагалі досвід індивідуальний. Я свято переконана, що читання гуртує людей, формує спільноту, дає кожній людині можливість прожити тисячі життів, а отже — і можливість зрозуміти Іншого, побувати в чиїйсь шкірі. Як і мистецтво, читання створює зв’язки, що об’єднують тисячі людей, нехай навіть у них різні політичні погляди, релігійні вірування чи культурні досвіди.

Я живу поза Україною вже майже двадцять років, але, стежачи за літературним процесом на батьківщині, відчуваю безперервний зв’язок з українським суспільством. А читання шведської літератури, у яку я занурилась одразу по приїзді до Швеції, допомагає зрозуміти людей довкола. Жоден історичний нонфікшн чи посібник із життя в країні не дасть такого розуміння суспільства, як художні твори. Для мене завжди було важливим читати не лише рідну літературу, а й перекладну, щоб пізнавати світ. Саме тому, попри всі академічні завали з нескінченними завданнями, я стараюся знайти час на переклад книг, які промовляють до мене і які хочу неодмінно побачити в українських виданнях. Так само стараюся поширювати у Швеції знання про українську літературу, щоб вона виходила шведською — і позначила нашу культуру на ментальній карті світу.

Читання — це також можливість творити маленькі спільноти. У перші роки життя поза Україною я організовувала книжкові клуби, щоб знаходити своїх людей і не почуватися самотньою. Думаю, бажання ділитися прочитаним досі допомагає мені підтримувати зв’язок із людьми, які зараз розкидані по всьому світу. В особистих підсумках 2025-го я зазначила книжковий клуб, який організувала моя колега й подруга, історикиня з Університету Манітоби Оксана Дудко, як джерело гарантованої радості протягом усього року. Сидячи вдома на диванах — на різних континентах, — ми не лише обговорюємо книги, а й плекаємо спільноту взаємної підтримки. Після повномасштабного вторгнення в Україну цей читацький клуб став для мене простором, де можна мислити й відчувати разом. Тепер не уявляю свого життя без нього.

Я настільки віддана поціновувачка читацьких клубів, що кілька років тому запровадила традицію зустрічатися й обговорювати книги у своїй же сім’ї. Моя донька полюбила ці зустрічі — зокрема завдяки тому, що вони дуже ритуалізовані. Зазвичай ми купуємо якісь тістечка, запалюємо свічки, заварюємо трав’яний чай і говоримо про прочитане. У книжкових клубах розмови лише починаються з книжок, а потім розгортаються за непередбачуваними траєкторіями, що заводять у лабіринти пам’яті та наштовхують на несподівані спогади. Те, що зав’язується як бесіда про літературу, закінчується обміном розмаїтими досвідами й зміцненням порозуміння між поколіннями. Наш сімейний читацький клуб — додатковий спосіб підтримувати контакт із підліткою, яка дедалі більше часу проводить не з нами. Доньчина залученість дуже тішить, а окрема радість — бачити, як вона обговорює книжки з дітьми моїх подруг, як вони обмінюються списками прочитаного й діляться улюбленими творами.

Книги створюють зв’язки та стосунки в різних вимірах: читаючи, я формую зв’язок з автором і текстом, а розповідаючи про прочитане — плекаю стосунки з іншими (якби не ця першорядність людського контакту, я ніколи й не писала б про книжки). А ще, окрім усього іншого, читання — це найдієвіший інструмент налагодження контакту з собою. Є авторки, до яких я звертаюся раз у раз, не пропускаю жодної їхньої книжки: Дебора Леві, Енн Петчетт, Елізабет Страут, Ліна Вулф, Елена Ферранте, Рейчел Каск, Гаська Шиян, Євгенія Кузнєцова, Ірина Цілик, Анна Грувер, Катерина Зарембо. Цей список може бути нескінченним. Інколи здається, що світ малих містечок штату Мен, який створила Страут у своїх творах, мені такий самий близький, як Стокгольм чи Київ. Деяких її героїнь, як-от Олівію Кіттеридж, я сприймаю як далеких родичок, які чомусь опинилися по той бік Атлантичного океану. Страут через свою Олівію навчила мене, що можна бути не надто милою та приємною, але тебе все одно любитимуть.

Є письменниці, які визначали цілі етапи мого життя, але залишилися в минулому. Колись я читала все, що писала Ліян Моріарті. Її роман «Що забула Аліс» допоміг мені пройти через справді складний період. Я згадую Ліян, наче давню приятельку: з вдячністю, що була поряд, і усвідомленням, що наші шляхи розійшлися. Усі ми змінюємось, і я навчилася не гаяти часу на те, що мене (більше) не чіпляє. Після майже тридцяти років активного читання я нарешті можу не дочитувати книжок — так само, як розходитися з людьми, з якими вже не по дорозі. Отже, я навчилася цінувати свій час і повертати його собі.

Читання нерозривно пов’язане і з письмом, навіть — у моєму випадку — із суто робочим науковим письмом. Художня література допомагає мені намацати аналітичні рамки, які все в дослідженні ставлять на місця. Уже маючи основу статті, я залишаю її на кілька днів чи тижнів і читаю щось геть не пов’язане з дослідженням. Аж раптом у голові вибудовується схема, за якою можна пояснити матеріал так, як хочеться мені, а не просто переказувати чиїсь попередні пояснення. Якщо це не спрацьовує, то не бачу сенсу публікувати статтю. Тож тепер, якщо доведеться виправдовуватися за читання, казатиму: я читаю, аби писати.

Є теми, які проходять червоною ниткою крізь мій читацький досвід: творчість жінок і стосунки між матір’ю та донькою. Мабуть, якщо зібрати всі мої книжки (а це нелегко, вони розкидані у двох країнах по різних квартирах, офісах і підвалах), можна скласти цілу бібліотеку мемуарів, біографій і художньої літератури на ці теми. Ще одна бібліотека була б присвячена жіночій есеїстиці й автобіографіям: Дебора Леві, Еліза Ґабберт, Джоан Дідіон, Ребекка Солніт, Сірі Хустведт, Елена Ферранте, Міранда Джулай, Ірина Славінська, Вікторія Амеліна.

Особливо мене цікавлять жінки, які пишуть, маючи дітей. Як вони все це поєднують? Як знаходять «власну кімнату»? Здається, найвлучніше мій стан у декреті передала Сара Манґуpо: «Догляд за малюком — це чекання. Мати стає тлом для життя дитини, стає часом. Раніше я існувала на тлі перебігу часу. Потім я стала продовженням дитини, теперішнім часом, на тлі якого вона живе». Годі придумати кращий опис цілковитої втрати контролю над своїм часом із появою дитини. Де ще знайдеш таке абсолютне відтворення власного досвіду, якщо не в літературі? Жінки моєї бібліотеки — моє літературне коло. Вони вчать мене бути чесною із собою.

Психоаналітична й рятівна функції читання очевидні. Якщо в рутинній метушні я тиждень не беруся за книжку, то відчуваю, що втрачаю зв’язок із собою. Читання робить із мене людину, наповнену рефлексією, бажаннями, енергією. Виходить, усе-таки воно дає мені не лише насолоду та розвагу, а й користь, хоч і в несподіваний спосіб. І все ж суть не в результаті, не у «швидше, вище, сильніше», найголовніше в читанні — зв’язок із собою та іншими. Я не записую всього читаного в Goodreads, бо це почало нагадувати гонитву за продуктивністю. З іншого боку, дуже люблю дивитися, що читають інші, й запозичувати щось собі до бажаного. Стараюся знаходити баланс: не прагнути рекордів і одночасно не відчувати докорів сумління за читання для себе.

Найдорожче, що ми можемо дати собі та своїм близьким, — це час. Час на читання для задоволення — це час на себе в найрадикальніший формі. Який ми, якщо захочемо, можемо розділити з іншими.

Ілюстрація: Ніка Агеєва