Випуск 8. Суверенність

На початку XX століття Ніна Генке відіграла ключову роль у відродженні українського народного мистецтва та його переосмисленні в модерністській естетиці, однак нині її внесок часто недооцінюють. Ескізи Генке для перших вишивальних майстерень, натхненні традицією селянських ремесел, вирізняються зухвалою візуальною мовою геометрії, кольору й ритму. Новаторка, значуща постать у колі мисткинь і меценаток, вона торувала творчий шлях на тлі війн, революцій, утрат, що знищили частину її доробку. Ми хочемо привернути належну увагу до спадку художниці.

У листопаді 2021 року я відвідала виставку «Футуромарення» в київському «Мистецькому арсеналі». З-поміж численних експонатів мене особливо зацікавила невелика секція, присвячена роботі вишивальних майстерень у селах Вербівка та Скопці. Дві з представлених вишивок було створено 1916-го у Вербівці за ескізами мисткині-модерністки Ніни Генке.

Хоча вишивку ми зазвичай сприймаємо як традиційне ремесло, що передається з покоління в покоління, композиції Генке вражають сучасністю. Ці невеликі роботи випромінюють надзвичайну енергію та динамізм через поєднання геометричних форм — вогненно-помаранчевих, яскраво-рожевих, сяйливо-білих і сонячно-жовтих, — які ніби ширяють на муаровому бежевому тлі. Рідкісні збережені свідчення своєї епохи, ці вишивки розкривають талант мисткині, чиї життя й творчість досі залишаються маловідомими. І, що важливо, позначають ключовий момент в історії українського мистецтва: перетин модерністської естетики з усталеною декоративною традицією.

Як історикиня мистецтва зі спеціалізацією на Україні початку ХХ століття я постійно стикаюся з різними формами відсутності: у каталогах — імена художників, чиї твори не збереглися; втрачені чи знищені документи; поодинокі згадки про людей, які зникли у вирі війни, переселень або репресій, майже не лишивши по собі записів. У неспокійній історії нашої країни факти часто стиралися, зазнавали маніпуляцій і перекручувань.

Історія художниці, сценографки, освітянки Ніни Генке окреслена радше прогалинами, ніж певними фактами. Тепер майже забута, Генке відіграла помітну роль у розвитку українського модерністського мистецтва й декоративних ремесел. Вона стала центральною постаттю в згуртованому колі діяльних творчих жінок, які плекали й переосмислювали українське народне мистецтво.

Ніна Генке народилася 1893 року в Москві в сім’ї Генріха Генке, що мав нідерландсько-лютеранське походження, і росіянки Надєжди Тіханової. Згодом сім’я переїхала до Києва, де Ніна навчалася в приватній жіночій гімназії під керівництвом Марії Левандовської. Заснована 1904 року, гімназія пропонувала семирічний курс навчання мов (російської, української, німецької та французької), історії, географії, математики й фізики. Окрім того, учениці опановували основи гігієни, малювання та рукоділля. Завершивши навчання, Ніна Генке склала іспити на право викладати історію та російську мову — приватно й у школах. У дев’ятнадцять чи двадцять років її відрядили викладачкою історії та географії до жіночого училища в Скопцях. Це призначення стало поворотним моментом у житті юної Ніни.

У Скопцях мала заміський маєток і керувала текстильною майстернею ліберальна дворянка Анастасія Семиградова. Майстерня з’явилася на хвилі ініціатив із відродження ремесел, що ширилися в тогочасній Російській імперії та по всій Європі, натхненні англійським Рухом мистецтв і ремесел. Прагнучи пом’якшити загрозу, що її становила сучасність для традиційного «сільського» способу життя, прибічники руху старалися забезпечити селян зайнятістю на місцях і зберігали зразки традиційних народних виробів, які дедалі виразніше витісняла фабрична продукція.

У 1910 році Семиградова запросила мисткиню Євгенію Прибильську очолити роботу майстерні. Прибильська, випускниця Київського художнього училища, щиро зацікавилась українським народним мистецтвом, коли досліджувала й копіювала зразки текстилю з великої колекції Київського художньо-промислового і наукового музею. У Скопцях вона завідувала діяльністю майстерні, створювала ескізи для вишивок і килимів, була наставницею кількох ремісниць, у яких бачила мисткинь.

Імовірно, Прибильська відіграла визначальну роль і в творчому становленні Ніни Генке. Жіноче училище, де викладала Генке, мало спільне приміщення з майстернею Семиградової — певно, саме там Ніна пізнала українське декоративне мистецтво. Безпосереднє знайомство з народними орнаментами й техніками стало доленосним: згодом Генке покинула викладацьку кар’єру й цілком присвятила себе творчості. Під опікою Прибильської вона почала опановувати вишивання й килимарство. Винятково талановита, Генке швидко набувала майстерності й уже за кілька років, 1914-го, приєдналася до Прибильської як співкерівниця майстерні в Скопцях.

Серед майстринь, чиї таланти плекала Прибильська в Скопцях, була молода місцева жителька Ганна Собачко. Спочатку вона працювала в майстерні вишивальницею, але невдовзі їй доручили створювати композиції на папері для подальшого переведення в схеми. Ганна навчилася вишивати, шити й ткати від матері — типово для тогочасних українських селянок. Менш типовим було те, як іще юною вона розмальовувала паперові рушники для продажу на місцевому базарі. На початку XX століття такі паперові оздоби стали масово приходити на заміну звичнішим настінним розписам у хатах. Імовірно, Генке та Собачко працювали в Скопцях пліч-о-пліч. Попри помітні стилістичні відмінності, їхні роботи об’єднує тяжіння до яскравих кольорів і складних композицій, запозичених в українській народній традиції.

Генке та Прибильська належали до космополітичного київського середовища українських, російських, єврейських і польських представників вищого класу. Однією з помітних постатей цього кола була Наталія Давидова (у дівоцтві Гудим-Левкович) — дворянка, мисткиня, колекціонерка й меценатка, яка особливо опікувалася ремеслами. Як і Семиградова, Давидова належала до групи інтелігенції та дворянства, яка прагнула зберегти українську народну традицію, зокрема декоративну. На початку 1900-х років вона заснувала власну текстильну майстерню в селі Вербівка, при родинному маєтку свого чоловіка Дмитра Давидова.

Наталія Давидова дружила з молодою художницею Олександрою Екстер (у дівоцтві Григорович). Можливо, вони запізналися, ще коли навчались у Київському художньому училищі. За іншою версією, доленосне знайомство відбулося завдяки дружбі чоловіка Наталії з нареченим Олександри — Миколою Екстером. Так чи так, зустріч художниць переросла в десятирічні особисті та професійні стосунки, що витримали революції, війни й еміграцію. І Екстер, і Давидова працювали з вишивкою, виставляли разом зі своїми картинами й декоративні предмети. У 1906 році вони брали активну участь в організації першої Південноросійської кустарної виставки в Київському художньо-промисловому музеї. Того ж року стали членкинями-засновницями Київського кустарного товариства, яке очолила Наталія Давидова.

Товариство, покликане популяризувати українське народне мистецтво по всій Російській імперії та за її межами, активно розповсюджувало вироби кількох ремісничих артілей, зокрема текстильних майстерень у Скопцях і Вербівці. Прибильська була однією з мисткинь, яким товариство доручило розробляти ескізи вишивок для підопічних майстерень, — ще до того, як офіційно приєдналася до ательє Семиградової. Імовірно, саме через Київське кустарне товариство Прибильська познайомилася з Давидовою та Екстер. Кілька років по тому, 1914-го, товариство залучило Ніну Генке як кураторку діяльності всіх своїх майстерень у Київській губернії.

За словами онуки Генке, Ніни Вєтрової-Робінсон, на ранньому етапі її бабуся брала уроки мистецтва в Олександри Екстер. Із 1907-го до літа 1914-го Екстер переважно жила в Парижі, а навесні 1918 року відкрила приватну студію в Києві, яку й відвідувала Генке. Доти мисткині вже співпрацювали у Вербівці. Зі своїм майбутнім чоловіком, колегою-художником Вадимом Меллером, Генке познайомилася в студії Екстер.

Улітку 1914 року, незадовго до того, як Перша світова війна перервала зв’язки з європейською мистецькою сценою, Екстер прийняла запрошення Давидової очолити художній напрям у Вербівці. Там вона відмовилася від усталеної практики відтворення дизайну давніх вишивок XVII–XVIII століть, що відзначалися потьмянілими від часу кольорами. Натомість Екстер звернулася до яскравої палітри й динамізму українських селянських малюнків, вишивок, писанок.

Приблизно тоді ж до команди у Вербівці долучилася Ніна Генке. Згодом вона стала художньою керівницею, заступивши на місце Екстер, яка була зайнята в численних проєктах у Києві, Москві й Санкт-Петербурзі. Принаймні в одному з них брала участь і Генке: допомагала Екстер створювати костюми й сценографію для постановки Олександра Таїрова «Фаміра-кіфаред» у його московському Камерному театрі сезону 1916/1917 років.

Наприкінці 1915 року Ніна Генке, Наталія Давидова, Олександра Екстер і Євгенія Прибильська організували виставку «Сучасне декоративне мистецтво: вишивки та килими за ескізами художників» у галереї Лемерсьє в Москві. Завдяки зв’язку Генке й Екстер із Казимиром Малевичем до співпраці залучали і групу «лівих» художників, які невдовзі асоціюватимуться з новозародженим напрямом — супрематизмом. Малевич прагнув відмовитися від образних зображень на користь абстрактних геометричних форм базових кольорів, що ширяють на білому тлі. Дві збережені вишивки 1916 року, створені за ескізами Генке, свідчать про її обізнаність із новим художнім методом. Однак кольорова палітра демонструє відданість українським селянським малюнкам, особливо авторства Ганни Собачко.

Через брак свідчень і архівних документів важко з’ясувати, як саме художниці співпрацювали з майстринями. Схоже, що Ніна Генке відігравала ключову роль, переводячи художні ескізи у схеми вишивок для майстринь. У Вербівці й Скопцях на той час працювали сотні вишивальниць і ткаль, при майстернях були власні цехи фарбування тканин. У грудні 1917 року Генке, Екстер і Давидова відкрили ще одну виставку в Москві, де представили вироби з Вербівки: чотириста робіт за ескізами шістнадцяти художників, вишитих руками майстринь.

Та ця неустанна діяльність обірвалася. Після подій 1917 року майстерні у Вербівці та Скопцях припинили існування. На початку 1919-го більшовики знищили маєток Давидової. Майстерню в Скопцях було закрито, коли Семиградова передала свої землі селянам і переїхала до Москви. Мисткинь розпорошило по світу: Екстер і Давидова зрештою емігрували до Парижа, Прибильська й Собачко перебралися до Москви.

Ніна Генке залишилася в Києві. У 1919 році вона вийшла заміж за Вадима Меллера й відтоді підписувала роботи як Генке-Меллер. У 1920-х роках її творча кар’єра була особливо плідною: Ніна співпрацювала з діячами українського авангарду, зокрема з Лесем Курбасом і його театром «Березіль», із Михайлем Семенком і видавництвом «Гольфштром». У 1923 році Генке оформила обкладинку альманаху експериментальної поезії «Жовтневий збірник панфутуристів».

Якийсь час Ніна та Вадим підтримували листування з Олександрою Екстер, яка оселилась у Парижі 1924 року: згадували роки спільної роботи в Україні, сподівалися на майбутні проєкти. Однак надії не справдилися. Поступово Ніна Генке перейшла до адміністративної діяльності, поставивши на перше місце сім’ю та чоловікову мистецьку кар’єру.

Більшість творів Генке втрачено під час Другої світової війни. За окупації Києва родинну квартиру було розграбовано. Картини й декоративні вироби авторства Ніни та Вадима, конфісковані нацистськими офіцерами, ймовірно, було перевезено в Німеччину; подальша доля цих творів нез’ясована. У мистецтвознавчих працях ім’я Ніни Генке здебільшого з’являється лише як примітка до біографії її відомішого чоловіка. Іноді мисткиню згадують у контексті Вербівки, але завжди як другорядну постать поряд із Екстер чи Малевичем. Однак визначний внесок у діяльність майстерні, масштаб і вплив її творчого доробку вартують того, щоб Ніну Генке пам’ятали.

Переклад з англійської Юлії Куліш