Випуск 10. Незгода

Автор роману, що втілив у словах відчай Голокосту, і кількох містифікацій найтемнішого періоду власної біографії, Петро Равич (1919–1982) завжди був наче всюди й ніде. Його прізвище, свого часу пов’язане з найцікавішими середовищами інтелектуалів у Львові, Франції, Польщі, нині поза профільними літературознавчими дослідженнями майже не звучить. Цей есей виправляє цю несправедливість.

Пьотр Равич говорить про самотність індивіда — настільки самотнього, що вже навіть власна самотність йому не супутниця.

Елен Сіксу в Le Monde, 1969

«Les êtres n'ont pas de pire ennemi que l'Être», — писав Петро Равич у романі «Кров неба». Українською це звучало б десь так: «Немає гіршого ворога для живої істоти, ніж саме Буття». Шкода, що в перекладі втрачається парадоксальна філософська суть, закладена в мові, де les êtres (істоти) радикально протиставляються l'Être (Буттю).

Люди схильні вважати себе, свої життя й досвіди — а тим паче в темні, буремні історичні часи — важливими та унікальними. Тож залишають якісь відбитки, як-от мемуари, прагнучи продовжити себе по смерті. Таких людей багато, якщо не більшість, — надто серед тих, хто пише.

А є ті, хто, виживши, опиняються в епіцентрах подій, ідей, середовищ, однак не прагнуть тривання. І хоч будь-яка оповідь — чи то про іншого, а чи про себе — не може бути цілком правдивою, оповіді про таких людей видаються особливо непевними, а часом і морально нечесними. Утім, історія Петра Равича, постаті майже невидимої, надто в українському просторі, мусить бути нарешті розказаною.

***

Усе почалося у Львові 1918 року. Коли Гелена Сабіна Равич, у дівоцтві Маєрович, дізналася про вагітність третьою дитиною, у місті все ще вирувала збройна боротьба, що з капітуляцією Австро-Угорщини аж ніяк не скінчилася.

Доти Равичі були радше асимільованою єврейською родиною: не дотримувалися традицій, не ходили в синагогу; за спогадами старшого сина Мар’яна, від вихрещення їх зупиняли тільки релігійний скептицизм і своєрідна «духовна елегантність». Удома вони послуговувалися винятково польською та французькою, вважали себе відданими польськими патріотами.

Однак великі зміни не оминули нікого. Упродовж лише трьох місяців, із жовтня по грудень 1918-го, Равичі тричі вимушено змінювали громадянство: австрійське підданство, українське, польське. Коли українські війська відійшли зі Львова, а польські остаточно захопили місто, замість спокою та безпеки на Равичів чекало потрясіння. У їхній дім увірвалися польські вояки зі зброєю, вимагаючи гроші й коштовності, погрожуючи розстрілом. Причина? Начебто євреї співпрацювали з українцями, а тому на них накладено контрибуцію. Попри запевнення Соломона — голови сім’ї та шанованого адвоката, — що він завжди був польським патріотом, у них забрали все, що змогли знайти. А ще за кілька годин родина отримала звістку, що вся єврейська околиця горить, триває погром із «сотнями чи тисячами» загиблих і грабунками, а польські солдати виривають євреям бороди.

Вороття вже не було. Ті події стали тріщиною, що стрімко ширилась і галузилася навсібіч, руйнуючи колишні уявлення про приналежність у всіх її аспектах.

Пьотр, третя дитина Равичів, народився 12 липня 1919 року.

Його ім’я на перетині польської, єврейської та української традицій об’єднало їх усі. Записаний у документах Пьотром, на польський манер, він народився в день, коли українські греко-католики вшановували апостолів Петра і Павла. А в суботу, що випала на переддень його обрізання, читали «Пінхас» — главу Тори про онука первосвященника Аарона. Ця троїстість залишалася з ним усе життя. Історія літератури знає лише Пьотра Равича. Але для дружини він іноді бував Пінхасом, а в щоденниках найближчого друга і листах українською — Петром чи Петрусем. Петром він значився і в деяких документах за «перших совітів».

У юності він мешкав за кілька кам’яниць від лише на два роки молодшого Станіслава Лема. Проте світ Лемового «Високого замку» дуже сильно відрізнявся від світу Петра, де в центрі інтелектуальних, політичних процесів і щоденного життя поруч із поляками та євреями існували українці. Пояснення просте: найближчим приятелем Петра Равича був майбутній український історик Іван Лисяк-Рудницький. Коріння цієї дружби сягало часів до їхнього народження: Петрів батько Соломон працював у нотаріальній конторі Іванового діда, який жив у Бережанах. І те ж таки коріння охоплювало простір, набагато ширший за них двох: цілу родину, середовище навколо, безмір інтелектуальних дискусій.

Петро вчив українську, читаючи поезію Богдана-Ігоря Антонича. Був закоханий у Софію Яблонську (хоча так направду — а хто не був?). Коли покинув університет через «лавкове гетто», почав вивчати єврейські священні тексти й містику, і не з абиким, а з нащадком белзьких цадиків. Вступивши до університету вдруге, слухав лекції Романа Інґардена. За легендою, навіть ненадовго їздив у Київ до Агатангела Кримського.

Петро був міцно вплетений у щільний гобелен Львова — з його балаком, ґварою і мовами, людьми й будинками, вулицями й деревами, але насамперед — із цілковито унікальною інтелектуальною, політичною, творчою атмосферою того часу. Час цей не був ані легким, ані світлим. Петля насильства невблаганно затягувалась. Однак то був час формування Петра Равича: те, що було посіяно тоді, сходило впродовж цілого життя.

Він пережив Голокост і ніколи не зміг повернутися до Львова. Того метафізичного міста, частиною якого був Петро Равич, по війні вже й не існувало. Тож від його глибокої приналежності, belonging, залишилося тільки болісне й тягуче longing — туга, приреченість на вічний пошук короткочасного притулку. Як він сам казав згодом, «моя справжня батьківщина — це період німецької окупації».

***

Згодом у своїх творах Петро Равич немало простору й уваги приділяв символічним одиницям, зокрема цифрам і літерам. Я вірю, що головним джерелом цьому слугувала єврейська містика. Утім, дивовижних збігів не бракувало й у Петровому житті.

***

Що саме та як саме відбувалося з Петром Равичем у 1941–1945 роках, не знає ніхто. Напевне відомо, що 1942-го він потрапив у гестапівську тюрму в Саноку, а потім у Тарнуві, звідки був переправлений до концтабору Аушвіц-Біркенау. Усе це — під прибраною ідентичністю Юрія Босака, політичного в’язня. У вересні 1944-го Петра перевезли до табору Ляйтмеріц у Чехії вже під справжнім іменем. Там він дочекався визволення в’язнів у травні 1945-го.

Люди, які знали Равича, написали немало текстів зі згадками про те, як йому вдалося вижити. Проблема в тім, що майже всі версії різні. Настільки, що й зіставити їх неможливо, і важко уявити, що йдеться про одну особу. Можливо, це наслідок такого собі Петрового «перформансу» з царини його улюбленого чорного гумору: в одному з доволі пізніх інтерв’ю він зізнався, що створив собі п’ять міфічних біографій і послуговувався ними. Фактографічна правда не мала для нього значення.

Одне відомо точно: у Равича був шанс вижити, бо він зміг видати себе за неєврея, найімовірніше — за українця. Жахливий парадокс, що спіткав мільйони: людей змусили стати євреями, навіть якщо така «єврейськість» не була близькою їхньому самовідчуттю. Проте ця ідентичність, нав’язана як «головна» й визначальна, забирала право на життя. Єдиним крихким шансом на порятунок було видати себе за ще когось іншого — адже не можна було ні залишитися собою, ні бути тим, ким тебе назвали.

Равичу пощастило з «арійською» зовнішністю, широтою знань і володінням мовами, сміливістю діяти нестандартно і, зрештою, просто удачею — інакше його історія закінчилася б до середини 1940-х.

Після звільнення з табору Петро возз’єднався зі своїм батьком і Ребекою (тепер Анною) в Кракові. Його мати загинула у Львові. У Голокості загинули також усі його дядьки, тітки, майже всі двоюрідні брати й сестри. Старші брат Мар’ян і сестра Стефа виїхали задовго до війни, і хоч Мар’яна засудили до смерті за участь у Громадянській війні в Іспанії, з часом помилували. Отже, всі троє пережили війну.

Деякий час Петро жив у Кракові, продовживши навчання в Яґеллонському університеті. А 1947 року, одержавши стипендії, вони з Ребекою-Анною поїхали вчитися до Сорбонни. Так обоє перебралися в Париж, де залишалися до кінця життя.

***

Чотирнадцять років по тому в одному з найпрестижніших видавництв Франції, Gallimard, вийшов друком дебютний роман Петра Равича «Кров неба». Твір, що належав до так званої першої хвилі романів про Голокост французькою мовою, викликав бурхливі обговорення, отримав Премію Рівароля, був перекладений багатьма мовами. Завдяки цій публікації, хоч далеко не лише їй, Равич увійшов до кіл паризьких письменників та інтелектуалів — здебільшого, як і він, «маргіналів», вихідців із країн Центрально-Східної Європи, — а з часом почав писати для Le Monde про літературу за залізною завісою.

У численних рецензіях «Кров неба» порівнювали з «Останнім із праведників» Андре Шварца-Барта, творами Кафки й Камю. Критики відзначали чорний гумор, навмисну дисгармонійність і складність роману. Його й справді важко читати. Твір описує сцени немислимих звірств, занурює у відчай і жах, чітко стверджує: надії немає. Але головне його послання в тому, що все це не є історичним винятком, а радше криється в самій людській сутності — а отже, у певному сенсі «нормальне».

Ця теза ще не раз виринатиме в різних текстах Равича, але саме в «Крові неба» вона з’являється в найрадикальнішій формі. Вияв крайнього відчаю та безсилля, обгорнутий у павутину різношерстої філософії, щоб наділити мовою те, для чого самі лише слова не годяться. Роман квазіавтобіографічний, тож виникає величезна спокуса читати його як опис особистого авторового досвіду під час Голокосту. На рівні набору подій і фактів це було б абсурдом, Равич сам про це попереджає. У сенсі глибшому, метафізичному, — звісно, твір автобіографічний. І майстерність, із якою його написано, жахає.

Мова Равича — та, що викроєна з плоті, живої і мертвої. Мова, чиє існування суперечить саме собі — у спосіб, окреслений тим-таки твердженням: «Немає гіршого ворога для живої істоти, ніж саме Буття». А водночас ця мова бунтує проти онтологічного абсурду, приймаючи його як умову — і все ж існуючи. Колись «Кров неба» дочекається перекладу українською. 

Автор навмисно, на структурному й смисловому рівнях, вибудовує текст як музичну фугу. Це зовсім інакша, ніж у Пауля Целана, але все та ж фуга смерті. Равич інтегрує ідеї й теорії Інґардена, зокрема уявлення про багатошаровість твору, розрізнення автора й наратора, роль форми та композиційної цілісності у творенні сенсу. У центр кульмінаційної сцени «Крові неба» Равич не надто й завуальовано ставить Антонича. Пронизує роман алюзіями на твори польських прозаїків і поетів, часто теж пов’язаних зі Львовом, як-от Адольф Рудницький. Зв’язує всі ці нитки з єврейськими символізмами, текстами, легендами. І все воно вписане в текст як органічні, невід’ємні складові руйнування. Чорне молоко.

Парадокс у тому, що решта світу далі собі існувала. Кінець світу настав лише для декого.

***

Після війни Петро Равич не раз намірявся вкоротити собі віку. Майже дивом близьким людям вдавалося його переконувати й рятувати — на якийсь час. І чималу частину цього часу він присвятив писанню про часто малознаних, а то й зовсім не знаних французькій аудиторії авторів, багато з яких більшою чи меншою мірою були жертвами тоталітаризму. Більшість статей Равича так чи так стосувалися злочинів радянської влади, а майданчиком для них стали шпальти Le Monde, хоча не тільки. Ці тексти були даниною шани, аналізом і застереженням водночас. Маючи можливість писати про літературу, автор скористався нею, щоб за кожної нагоди нагадувати суспільству про речі, яких те воліло не бачити.

А після паризьких подій травня 1968-го Равич написав ще одну книжку, «Нотатки контрреволюціонера, або З похмілля». Геть інакша, вона була вже не свідченням про трагедію, а картиною споду революції — від якої всі, на авторове переконання, прокинуться з «космічним похміллям». Не дивно, що твір зустріли не просто холодно, а вороже. Один із Петрових друзів розповів мені, як свого часу прийшов купити примірник, а книгарка відмовилася продавати, «бо це дуже погана книжка».

Маючи вплив, Равич рекомендував видавництву Gallimard книжки до перекладу, які вважав особливо важливими, а невідомими лише тому, що їх написано «маргінальними» мовами. Часом сам писав до них передмови — не так ознайомчі розвідки для читацтва, як повноцінні філософсько-історичні есеї. Завдяки йому було перекладено й видано, зокрема, твори Адольфа Рудницького, Данила Кіша і роман Василя Барки «Жовтий князь».

Передмова Равича до «Жовтого князя» — особливо важливий текст. У ньому автор одним із перших, якщо не найпершим після Лемкіна, вживає на загал термін «геноцид» на позначення голоду в Україні 1932–1933 років. Ще до початку академічних дискусій і задовго до усталення слова «Голодомор». Ба більше, ставить його в один ряд із Голокостом та іншими геноцидами. Це було ризиковано, а Равич, певно, був чи не єдиним, хто відчував моральне право робити такі порівняння — і кому не могли цим докоряти.

Ця передмова дуже особиста. Не в останню чергу — через глибоку любов Равича до Мілени Рудницької, яка багато зусиль присвятила тому, щоб про голод почули у світі. Але також — через сентимент, сформульований тут-таки в останньому абзаці: «Нехай “Жовтий князь” стане пересторогою. І нехай він відкриє шлях до подальших перекладів, до інших публікацій, які ознайомлять французьку публіку з цивілізацією та літературою великої країни. Майбутнє України матиме вирішальний вплив на майбутнє всього людства».

***

Петро Равич наклав на себе руки у травні 1982 року, кілька тижнів по тому, як від стрімкої тяжкої хвороби померла Ребека-Анна. Цього разу ніхто не встиг його відмовити.

Він завжди був наче всюди й ніде. Його прізвище пов’язане з найцікавішими середовищами інтелектуалів, хай де він жив: у Львові, Франції, Польщі. Він перебував під наглядом і польських, і французьких спецслужб одночасно. Рекомендував книжки одному з найпрестижніших паризьких видавництв, писав для найвідоміших часописів. Іван Лисяк-Рудницький не тільки присвятив йому есей про українсько-єврейські взаємини, а й назвав на його честь свого первістка. Равич співпрацював із Єжи Ґротовським, дружив із Елі Візелем, Еженом Йонеско, Емілем Сьораном, Юзефом Чапським, Адольфом Рудницьким, Данилом Кішем — і цей перелік можна продовжувати дуже, дуже довго.

А при тому він ніби майже не існує, окрім як у профільних працях про літературу Голокосту. Равич і справді не дбав про те, аби залишити щось по собі. Навіть особисті речі й записи, які ще збереглися, він заповів знищити.

Усе, що він робив, і все, що він писав, позначене глибокими ранами самотності. Самотності людини, яка знає про світ щось таке, чого інші не тільки не хочуть, а навіть не можуть почути: їхні вуха не здатні сприйняти таку тональність.

Здається, мова Равича існує не всупереч смиренню, як ми звикли, а завдяки йому. Не як окрема сутність, покликана виразити Я, а як інструмент. Здається, існує ця мова лише тому, що міцно зв’язана з реальністю Зла, і оскільки побачила його, то мусить нескінченно його віддзеркалювати. У словах, які мають бути сказаними — і не почутими. Чий автор знає про їхню глибину, але не вірить у їхній сенс.