Випуск 9. Читання

На цій ризькій фотографії 1964 року — радісно-жартівливий юнак і щиро закохана юнка. Попереду в них п’ятдесят років шлюбу. Знімок розповідає про людський зв’язок, що здолав перепони, з тихою гідністю протистоячи нетерпимості. У цьому тексті авторка складає шану коханню своїх батьків.

Пустотливий — ось влучна характеристика. Це фото виразно передає пустотливість мого батька, його схильність до гумору. А моя мати тут безтямно закохана. Такими вони й залишалися протягом п’ятдесяти років, аж до батькової смерті. Ця фотографія 1964 року висить на стіні біля мого робочого столу. Зустрічає мене щоранку. Зворушує та заспокоює. Та віднедавна знімок набув ще одного, додаткового значення. Я ловлю себе на тому, що все частіше затримую на ньому погляд — можливо, через ту особливу темряву, яку мої батьки пережили на початку своєї історії кохання, темряву, яка нині знову згущується навколо нас, дедалі непроникніша.

Моя мати Алісе любить розповідати, як уперше побачила мого батька Андріса. У старовинній будівлі Латвійського університету в Ризі, зведеній у середині XIX століття, круті широкі сходи ведуть до Великої зали, де відбуваються випускні, урочистості, принагідні концерти. За часів радянської окупації інтер’єр обріс новими елементами: обов’язковою гіпсовою головою Леніна, усюдисущими серпами й молотами. Втім, сама будівля збереглася — попри прагнення влади знищити символи дорадянського життя. Того дня в цій величній будівлі, на цих широких сходах стояв високий блакитноокий юнак у білому піджаку. Білому! Щось нечуване в епоху сірості й конформізму.

Алісе — з густим каштановим волоссям і темними очима — була єврейського походження й завжди вирізнялася на суцільно білявому латвійському тлі. Андріс, високий блондин із блакитними очима, походив із латвійської родини зі сходу країни, де панівною була й залишається католицька церква. Чого б це мало значення — очі, волосся, церква? А таки мало. Передусім — для Міхаліне, матері мого батька. Її обурення кольором очей моєї матері, а згодом і моїх, залишило невитравний слід в історії нашої родини.

На початку 1960-х років молоді, шалено закохані — особливо після часу, проведеного пліч-о-пліч на зборі картоплі в колгоспі, — Алісе й Андріс вирішили познайомити одне одного з батьками та одружитися. Тоді все й почалося. «Вітаємо!» — сказали батьки моєї матері. «Тільки через мій труп!» — сказала Міхаліне. Точних слів я не знаю, але щось на кшталт: «Ти з жидівкою не одружишся!». Міхаліне затялася завадити шлюбу. Майстерна маніпуляторка, вона влаштовувала істерики, раптово занедужувала на загадкові хвороби, які, вочевидь, могло «вилікувати» лише розставання Андріса з Алісе. Коли ж син не поступився, Міхаліне вдалася до відчайдушного кроку. Придумала підкупити офіцера призовної комісії, щоб Андріса — тоді ще студента — забрали до армії та відправили служити чимдалі, звідки він протягом трьох років не мав би ніякого доступу до «тієї жидівки». На превеликий жаль Міхаліне, план не спрацював. Так, мого батька призвали і відправили з міста, але ні, від того він не перестав кохати мою матір.

У Ригу й цивільне життя Андріс повернувся з іще рішучішим наміром одружитися з Алісе. Вони почали готуватися до весілля. Він усе ще жив із батьками: де ж іще могли мешкати молоді — та й будь-якого віку — люди в СРСР, коли приватного житла фактично не існувало, а власна кімната вважалася розкішшю. У день весілля Андрісу треба було пройти з вісім кварталів від дому до РАГСу. Був грудень, морозний і сніжний. В останній відчайдушній спробі зірвати укладення шлюбу Міхаліне сховала синове зимове пальто. У ті часи мати більше одного пальта не випадало, тож Андрісові довелося йти на власне весілля без верхнього одягу. За переказом, увесь шлях він пробіг, аби не замерзнути, і прибув у РАГС із розпашілими щоками — проте несамовито щасливий.

Через два роки після весілля Алісе завагітніла і, як стверджують очевидці, просто-таки сяяла. Вона досі була студенткою і щодня відвідувала той самий величний університетський корпус, де познайомилася з моїм батьком. Довідавшись, що «ще одна жидівка» на підході, Міхаліне вигадала новий план. Вона приходила до університету й годинами товклася біля головного входу, вичікуючи мою матір. А тоді стояла мовчки, не зводячи з неї важкого погляду. В Алісе розвинулася тривожність, тож, аби вберегти здоров’я, вона всіляко уникала Міхаліне — наприклад, вислизала з університету крізь службові двері їдальні.

Я мала народитися в січні 1967 року, але поквапилась і з’явилася на світ у грудні 1966-го з вагою трохи більше двох кілограмів. Мати вважає, що мою передчасну появу спричинило те чатування Міхаліне. Я була крихітна, зі зморшкуватим личком і густим чорним волоссям не лише на голові, а й на спині та лобі. Радянські медсестри кидали породіллі осудливі погляди: мовляв, що це за «мавпеня»? Коли ми повернулися додому, батько зробив перші фотографії: смагляве немовля з великими очима в перекошеній, завеликій для голівки шапочці. Тепер, сподівався батько, родина зможе возз’єднатися. Він покаже знімки своїм батькам — і їхні серця розтануть. Перша онука!

Та цього не сталося. Ба більше, ефект був протилежний. Глянувши на темнооке немовля, Міхаліне заявила: «Я на вулицю з цим жидівським дитям не вийду!». Вона розірвала фотографії на клаптики — принаймні так це збереглося в сімейний пам’яті.

Уперше я зустріла батькових батьків, коли мені було чотири. Один із моїх найраніших виразних спогадів: ніяковість і подив від усвідомлення, що в мене є ще один дідусь і ще одна бабуся, яких я ніколи раніше не бачила. Пам’ятаю прогулянку в парку й позування для фото. На тому знімку дідусь — котрий, як можна помітити, в попередніх історіях не з’являвся, — добрий і радісний. Він справді був добрим, хоча йому й бракувало власної волі. Бабуся ж стоїть зі щільно стиснутими губами, тримаючись на відстані від кароокої дитини.

Міхаліне давно померла, але переконання, які вона демонструвала, — відторгнення інших через їхню інакшість, реальну чи уявну, — великою мірою досі існують у світі. Ба більше, боюся, вони знов набирають на силі. Нехай на кілька десятиліть такі упередження було витіснено на маргінес, і здавалося, що вони вже не повернуться — принаймні не так відверто. Та вони знов тут, оточують нас, і, схоже, ніщо їх не стримує. Я могла б завершити цей текст на песимістичній ноті, припустивши, що Міхаліне та її нетерпимість зрештою перемогли. Але потім я дивлюся на фотографію своїх батьків, Алісе й Андріса. Вони усміхаються. Вони щасливі. Вони разом попри все.

Переклад з англійської Юлії Куліш