Випуск 10. Незгода

Згідно з давніми єврейськими вченнями, незгода буває двох типів: або покликана знайти істину, або спричинена прагненням влади. Звертаючись до історичних прикладів — від рабинських дискусій до цензури й соцмереж, — авторка цього есею показує, що суперечки можуть і зміцнювати, і послаблювати суспільство. Те, як ми даємо раду з незгодами, може стати визначальним для нашого майбутнього.

У Мішні, збірці учень єврейських рабинів, укладеній наприкінці II століття, є таке твердження: «Всяку суперечку в ім’я істини зрештою буде збережено, а ту, що ведеться не в ім’я істини, — ні». Такими суперечками «в ім’я істини» були дискусії між рабинами Гілеллем і Шаммаєм, які часто не доходили згоди в тлумаченні Тори: їхні міркування збереглися в єврейській літературі.

А як же суперечки не «в ім’я істини»? Мішна наводить як приклад бунт Кораха із книги Чисел. У цій історії левіт Корах і двісті п’ятдесят видатних ізраїльтян — «князі в громаді, радники на зборах, люди значні» — повстали проти Мойсея. Мойсей сказав їм «посипати кадила» перед Господом і обіцяв, що вранці «сповістить Господь, хто його й хто святий». Тоді Бог звелів Мойсеєві, щоб сказав ізраїльтянам відійти від Кораха та його послідовників. І коли ті лишилися відлучені, «земля під ними розступилася, роззявила рота свого та й поглинула їх самих, домівки їхні й усіх людей, що були в Кораха, та все майно». Вони «провалилися живими в Шеол, і земля закрилась над ними, і вони зникли з-поміж громади».

Отже, суперечки бувають плідними (як-от між Гілеллем і Шаммаєм, які мали на меті наблизитися до істини) або руйнівними, як та, що її розпочав Корах, спонуканий честолюбством і, згідно з пізнішими тлумаченнями, пихою та жадобою влади.

Незгода Кораха призвела до насильства і його ж загибелі. Рабини це, очевидно, розуміли, особливо після двох єврейських повстань проти Риму, що закінчилися руйнуванням Другого Храму в 70 році нашої ери, і після повстання Бар-Кохби 132–135 років, коли євреям заборонили жити в Юдеї, Єрусалим перейменували на Елію Капітоліну, а Юдею — на Сирію Палестинську. Схоже, рабини вважали, що підтримання дискусій в ім’я істини, а не влади, — спосіб знизити напругу, визнати розбіжності й уникнути догматизму, що сам по собі може призвести до насильства.

Обадія бен Авраам із Бертіноро, рабин і коментатор Мішни, який жив у XV столітті, доступно пояснив цю різницю. На його думку, «наміром і метою, що до них прагнуть [у суперечці в ім’я істини], є дістатися істини, і вони тривкі». Адже «в дискусії буде з’ясовано істину». А позаяк «суперечка не в ім’я істини» має за бажану мету «здобуття влади і потяг до розбрату», «її наслідок не буде тривким». Ось що Обадія пише про суперечку, розпочату Корахом і його громадою: «Їхньою метою і головним наміром було домогтися честі й влади, проте досягнули протилежного».

Деякі з цих ідей відгукуються й нині, у наші неспокійні часи, сповнені ненависницької риторики й прославляння насильства. Важко розмовляти на складні теми і чесно дивитися на минуле й теперішнє в такі часи, коли рівень суспільно-політичного дискурсу опустився до рівня, не баченого, мабуть, десятиліттями, а брехню й пропаганду поставлено на службу владі. Це вже загальносвітове явище, підживлюване соцмережами, які заохочують нас, користувачів, замикатись у своїх бульбашках. Ми знаходимо ідеї та людей, з якими погоджуємось, які лиш підкріплюють наші вже наявні переконання. Коли ж виникає незгода, ми мовчимо, сперечаємося з метою розвінчати іншу думку чи просто блокуємо співрозмовника в соцмережі.

Усе це загрожує виживанню ліберальних демократій, що спираються на захист громадянських прав і гарантування свобод, як-от свободи віросповідання, слова, зібрань, друку. Рівність перед законом неможлива, якщо не захищати ці особисті права, якщо лише можновладцям дозволено визначати, кого буде почуто й хто може користати з основоположних свобод.

Свого часу укладачі й американської (1789), і французької (1791) конституцій добре розуміли, що свобода вираження поглядів і право на незгоду є неодмінними складовими дієвої демократії. Цікаво, що конституції Польщі (1791) та Гаїті (1805) такого не передбачали. Найчіткіше ці засади було сформульовано в конституції Франції, що гарантувала «свободу кожної людини висловлювати, записувати, друкувати й публікувати свої ідеї, не зазнаючи жодної цензури чи перевірки», а також право дотримуватися релігійних обрядів згідно з конфесійною приналежністю. Ця стаття категорично відкидала цензуру, релігійні переслідування та придушення інакомислення, що століттями побутували як норма в усій Європі.

Звісно, «дискусії» щодо розбіжностей у поглядах точилися й за сотні років до епохи революцій. Різниця в тому, що раніше дискутували не в ім’я знань, а задля укріплення влади й зміцнення релігійних уявлень. До прикладу, у Середньовіччі під час схоластичних диспутів і в тематичних текстах, насамперед у «Сумі теології» Томи Аквінського, формулювали питання для диспутів, а тоді наводили супротивні низки аргументів: спершу з однієї сторони, потім з другої (sed contra). Остаточний висновок наводили допіру після обговорення аргументів з обох сторін. На відміну від дискусій між рабинами, тут цей висновок зазвичай виражав певну доктрину.

У період премодерну, коли виникала незгода, часто траплялося, що «блюзнірські» книжки цензурували або спалювали — як і людей. Римсько-католицька церква уклала Індекс заборонених книг. Мартін Лютер заявляв, що єврейські книжки треба спалити, а синагоги зрівняти із землею. У жовтні 1553 року в Женеві спалили живцем Мігеля Сервета, чию працю «Відновлення християнства» засудили й Римсько-католицька церква, і Жан Кальвін.

У листі до релігійного проводу у Франкфурті від 27 серпня 1553 року Кальвін окреслив історію Серветових «несосвітенних блюзнірств проти Бога». Двадцять років тому, обвинувачував Кальвін, той «спаскудив вашу Німеччину отруйним виданням, яке кишіло згубними помилками». Чимало примірників книги, «таємно» надрукованої у В’єнні неподалік Ліона, дісталися знаменитого книжкового ярмарку у Франкфурті. Однак представник друкаря, «чоловік побожний і достойний», коли його повідомили, що книга містить самі лиш нісенітниці, вилучив із продажу всі наявні в нього примірники. Багато часу піде на те, писав Кальвін, щоб перелічити всі численні богохульні помилки у виданні. Задля певності, що «ця заразна отрута не пошириться далі», Кальвін радив книгареві дозволити спалити наклад. На момент написання цього листа Сервет уже був ув’язнений у Женеві. Через два місяці, 27 жовтня 1553 року, його спалили.

У XVII столітті дедалі більше інтелектуалів почали виступати за свободу друку. Деякі міста, як-от Амстердам і навіть Женева, допускали відносну свободу друку, тоді як цілі країни й далі забороняли книжки, що суперечили релігійній догмі чи підважували державний лад.

У XVIII столітті голоси, які виступали за свободу вираження поглядів, зазвучали гучніше. У 1737 році Бенджамін Франклін, у майбутньому один із батьків-засновників Сполучених Штатів, написав розлогий нарис «Про свободу друку». Починався він зі сміливого твердження: «Свобода слова — це головна опора вільного уряду. Коли цю опору прибрати, споруда вільного суспільства розсипається, а на її руїнах постає тиранія». У нарисі Франклін простежив історію цензури й державної тиранії від давньоримських «законів про наклеп» до англійського законодавства ранньомодерних часів.

У XIX столітті деякі країни, зокрема Османська імперія в реформаторський період Танзимату, послабили цензуру. Інші, навпаки, посилили. Царистська Російська імперія придушувала національні мови й здійснювала насильну русифікацію на польських і українських теренах. В Османській імперії новонадана свобода друку уможливила появу видань національного спрямування, що зрештою привело до розколу самої імперії. В імперській Росії пригноблення не знищило національних устремлінь народів, які жили під владою царя, а, схоже, тільки зміцнило їх.

Чи ще не пізно спробувати знайти конструктивні підходи до розв’язання незгод? І працювати заради спільного блага, а не окремих грубих спроб захопити владу? Таке в нас нині непросте завдання. Як засвідчили тексти Мішни, написані 1 800 років тому, незгода в поєднанні з прагненням влади зазвичай призводить до насильства. Це відчули на собі навіть прибічники Французької революції: революціонера, письменника і журналіста Жана-Поля Марата, який закликав до страти «контрреволюціонерів», зрештою вбила політична опонентка.

Навчитися давати раду з незгодами краще, ніж нам це вдається наразі, — не просто питання ввічливості чи приємніших способів обмінюватися думками. Ідеться про виживання демократії як такої.

Переклад з англійської Ганни Лелів

Ілюстрація: Ольга Лисовська