Випуск 10. Незгода

У світі швидких і повсюдних цифрових зображень фотографія може здаватися чимсь нетривким і безликим. Цей есей присвячено аналоговій фотографії як повільнішому, вдумливішому баченню. Ділячись роботами українських фотограф(ок), автор міркує, як плівка змінює процес зйомки.

Ми живемо в часи, коли фотознімки з’являються швидше, ніж ми встигаємо їх осмислити, і зникають так само швидко. Застосування штучного інтелекту й редакторів зображень позбавляє фотографію найважливішого: автентичності, документальності, а отже, функції доказового візуального архівування.

Аналогова фотографія, на противагу цифровій, дає змогу затриматися в моменті до того, як його буде зафіксовано.

Я знімаю на плівку з різних причин: іноді — задля непередбачуваності результату, іноді — аби зображення набуло фізичної форми. Та й заради самого процесу, де є часова дистанція між тим, як уявляєш кадр, і результатом проявлення. Заради моменту, коли знімок починає виявляти свою матеріальність: зернистість, нерівномірність проявлення, контрастність, сліди процесів, які надають зображенню унікальності. Зрештою, коли навколо все несеться, для мене робота з аналоговими матеріалами — це спосіб уповільнитися, увійти в емоційний стан, коли приймаєш ризики та позбуваєшся відчуття, ніби маєш і можеш усе контролювати.

Для цієї статті я обрав знімки українських фотографок і фотографів, що не тільки унаочнюють розмаїття технік і напрямів в аналоговій фотографії, а й є прикладами самодостатніх художніх висловлювань, які дають змогу говорити про плівку не як про формат, а як про спосіб мислення і бачення.

На тлі всеосяжної цифровізації аналогова фотографія переживає не найкращі часи: складно конкурувати зі згенерованими зображеннями в інтернеті, медіа, рекламі, друкованих виданнях і виставкових просторах. Проте й в Україні, і за кордоном спостерігаємо третю хвилю інтересу до аналогової фотографії: дедалі більше авторів звертаються до фізичних зображень. І, схоже, це не так архаїзм чи бажання здобути досвід з аналоговими матеріалами, як жест непокори цифровій епосі.

Робота з фотоплівкою та іншими світлочутливими носіями вимагає зосередженості: кожен кадр потрібно підготувати, обдумати і відчути. Такий підхід притаманніший комерційній, портретній і концептуальній фотографії, де є час і можливості неспішно вибудувати кадр так, ніби вже «проживаєш» кінцеве зображення, — повільно й усвідомлено.

Плівкова фотографія знову набуває популярності й ваги в рекламній і модній індустріях — не як технічна альтернатива, а радше як смисловий та художній інструмент. Адже цифрова картинка часто здається настільки бездоганною, що викликає відчуття стерильності, відстороненості від знімального процесу. Натомість плівковий кадр із властивими йому зернистістю, тональністю, м’якими переходами світла, «недосконалостями» сприймається ближчим до чогось «справжнього». Тому українські та міжнародні бренди, що працюють із темами автентичності, спадковості, ручної праці в різних галузях, для створення рекламних кампаній дедалі частіше звертаються до авторів, які практикують аналогову фотографію.

Різниться і взаємодія між фотографом та людиною в кадрі. При портретній зйомці цифровою камерою миттєвий перегляд світлин дає змогу коригувати позу й вираз обличчя моделі. У випадку плівкової фотографії процес знімання повільніший, камерний і довірливий, більш чуттєвий: обмежена кількість кадрів на плівці та відкладений результат позбавляють потреби «грати на камеру». Портретована людина перебуває «в моменті». Завдяки відмові від демонстративності плівкові портрети емоційно чесніші й переконливіші.

У репортажній і воєнній плівковій фотографії свої вимоги: фотограф має швидше реагувати й орієнтуватися в просторі та обставинах, вміти «вихопити момент», неабияк досвідчено вправлятися з фототехнікою. Нині така фотографія видається майже анахронізмом. Проте саме гадана несучасність додає їй цінності: плівка повертає репортажній і воєнній фотографії статус свідчення, адже не надається до легкого й швидкого редагування. Кожен кадр — це рішення, прийняте тут і зараз, у конкретних умовах, часто небезпечних.

Важливо, що фоторепортер на сучасній війні не «збирає контент», а фіксує подію, яка може не повторитися і має бути задокументована в первинному вигляді. Воєнні фотографи мусять бути максимально уважними і не можуть дозволити собі поспіху, навіть коли поспіху вимагає напружена ситуація чи загроза життю. Цей парадокс і зумовлює силу таких знімків.

Натомість аналогова пейзажна фотографія завжди була неквапною розмовою з часом. Не з миттю, а з триванням; із тим, що існує довше за людину і, безумовно, її переживе. Автори пейзажної фотографії не «полюють» на кадр, а занурюються в ландшафт, стаючи його частиною. Камера в їхніх руках — не лише інструмент фіксації видимого, а й посередниця між враженням від споглядання та навколишнім простором. А в безупинно змінному світі, де ландшафти дедалі вразливіші через війни, кліматичні зміни й урбанізацію, плівкова пейзажна фотографія набуває додаткової документальної цінності, фіксуючи не просто краєвиди, а стан місця в конкретний історичний момент.

Запит на унікальний художній результат і неспішний тактильний процес спонукав великі компанії інвестувати у поновлення й розширення виробництва аналогової фототехніки та фотоматеріалів. Kodak перезапустив лінійку бюджетних «мильниць» і відновлює центри фотодруку, британська Harman Technology модернізує виробництво чорно-білих плівок Ilford. Компанії Fujifilm та Polaroid вкладають величезні кошти в заводи, що випускають камери моментального друку.

Ба більше, за останні три роки з’явилося чимало нішевих виробників, що спеціалізуються на аналоговій продукції: фотопапері, фотоплівці нових форматів, портативних мініпринтерах, нових емульсіях, римейкових або новостворених механічних камерах, ломографах тощо. Усім цим із великим ентузіазмом послуговуються фотохудожники третьої хвилі.

Можна сказати, що нині практика аналогової фотографії не протиставлена цифровій, а співіснує з нею, розвиваючись паралельно. Ідеться радше про інший спосіб мислення, коли авторське бачення не конкурує зі швидкістю, якістю чи технічною досконалістю: поле діяльності фотографа лежить поза цими категоріями. Матеріальні світлочутливі носії вимагають внутрішньої згоди на уповільненість і невизначеність результату, створюють простір для тиші: у репортажі й пейзажі, у портреті й міському середовищі, у приватному досвіді й колективній пам’яті.

Можливо, саме в цьому сенс сучасної аналогової фотографії: не гнатися за часом і технологічними інноваціями, а зробити паузу. Паузу, в якій фотозображення можуть знову стати тим, чим були на початку, — способом уважно роздивитися світ.