Суперечності материнства
Як воно насправді — досвідчувати материнство? Як буття матір’ю відчувається зсередини? Авторка цього есею шукає відповіді в романі «Серце» Малін Ківелі, мемуарному есеї «Аргонавти» Меґґі Нельсон і в двох фотосеріях: Дженні Люїс та Лідії Ґолдблат. Усі ці твори підважують уявлення про материнство як про єдиний універсальний досвід.
Дорослішання мого покоління припало на 2010-ті, коли в українському суспільстві жінку все ще мислили насамперед як дружину й матір. Материнство звично сприймалось як біологічна потреба на зразок потреби у воді.
Останніми роками я шукаю точку входу в осмислення материнства через літературу, мистецтво, соціальні мережі, розмови. Мені відкриваються різні досвіди: болісні, іноді радісні, іноді геть неочевидні. Це як пубертат, який когось збиває з ніг, а для когось минає майже непомітно: індивідуальний і завжди непередбачуваний досвід.
Деякі відповіді я знайшла в літературі й фотографії. Зокрема в двох книжках, «Серце» фінської письменниці Малін Ківелі (Hjärtat, 2019) та «Аргонавти» американської письменниці Меґґі Нельсон (The Argonauts, 2015), і у фотосеріях британських фотографок Дженні Люїс та Лідії Ґолдблат.
Усі ці твори пропонують щось важливе: приклади осмислення й переживання материнства як процесу, де жінка не зникає і не стає другорядною. Жінчині бажання, страхи, відчуття, тіло, а також тривале й непросте відсторонення від себе колишньої та наближення до себе нової залишаються в центрі — передусім її ж уваги. Авторки пропонують складні, неконвенційні способи говорити про материнство. Не намагаючись визначити його раз і назавжди, вони залишають місце для суперечностей: туги й радості, близькості й самотності, самозречення й самовираження, зокрема сексуального.
«Серце» Малін Ківелі — це почасти автобіографічна історія жінки, чия новонароджена дитина має ваду серця. Перші дні свого співіснування мати й немовля проводять у лікарні, чекаючи на операцію. Героїня-оповідачка порівнює себе з посудиною, крізь яку тече час. Час, що минає зі змінною швидкістю, немов у різних площинах, визначає ритм оповіді.
Текст наповнений майже тривожною увагою до деталей: внутрішніх станів героїні, речей у лікарняній палаті, пейзажу за вікном, стікання води з чайного пакетика, розщеплення струменя в душі. Материн погляд затримується на окремих предметах, ніби цим намагається втриматися в теперішньому. Пильність до дрібниць занурює у відчуття крихкості й радикальної самотності.
У цьому очікуванні дуже багато сну і дуже багато чування: усе решта відступає. Поруч завжди хтось є: медичний персонал, батьки, друзі, партнер. Але подумки героїня раз у раз повертається до того, що відбувається у неї всередині, і до своїх взаємин із дитиною. Інші люди можуть проводити огляди, щось пояснювати, бути з нею разом, але не можуть зайняти місце породіллі, розділити її стан чи бодай на мить послабити виснажливо невідступну увагу до дитини. Материнство у творі Ківелі — неймовірно самотній і самостійний досвід, замурований у тілі й свідомості жінки, яка його переживає.
У мемуарному есеї «Аргонавти» Меґґі Нельсон дискутує з суспільними уявленнями, що прагнуть класифікувати, унормувати, спростити материнство й жінку в ньому. Тут уже не йдеться про особисті відчуття матері, ізольованої від зовнішнього світу. Нельсон вказує на парадокс: один із найфундаментальніших, найприродніших процесів — досі серед найбільш нормованих і стигматизованих. Материнство надто різне, щоб його універсалізувати, надто інтимне, щоб говорити про нього вголос, надто природне, щоб узагалі про нього говорити. Утім, і надто суспільно важливе, щоб дати жінкам спокій.
Нельсон розповідає про свій досвід квір-людини під час вагітності, пологів і материнства. Цей досвід не абстрактний, він невідкладно впливає на її свідомість, тіло, сексуальність — усе те, що зазвичай вилучене з опису материнства. Авторка наполягає на свободі — у репродуктивних правах, тілесності, материнських переживаннях; на можливості сформувати власний підхід і стати суб’єктом процесу, а не його функцією. Для Нельсон важливо мати не просто свободу вибору, а й свободу не вміщатися в уже готові форми цього вибору. Раз у раз авторка приймає досвід у його суперечливості й неоднозначності, не змушуючи себе вирішувати, що саме вона «мусить» відчувати як мати.
На самому початку книжки Нельсон порушує дуже доречне питання, що назрівало десятиліттями: чому такий індивідуальний, глибинний, трансформативний досвід — народження з себе іншої людини — став у суспільному уявленні необхідністю, показником «нормальності» жінки? Скажімо, Нельсон говорить про неабияке сексуальне збудження, яке відчула під час годування сина. І тут-таки наводить тези з популярної книжки про догляд за дітьми: мовляв, після пологів жінка — «гормональний суп», і під час годування задіяні ті самі гормони, що й під час сексу, тож не дивно, що організм усе плутає. Для Нельсон таке пояснення породжує ще більше питань: «Але як це може бути плутаниною, якщо гормони ті самі? Як відокремити одне сексуальне відчуття від іншого, нібито “справжнішого”, сексуального відчуття? Та, зрештою, навіщо відокремлювати? Річ не в подібності на любовні стосунки. Це і є любовні стосунки».
Цим прикладом авторка не провокує, а радше підважує саму потребу оцінювати справжність і доречність задоволення, класифікувати його. Нельсон веде читацтво несподіваним шляхом відчуттів і взаємодії, звільняючи жіноче тіло від регламентованості й функціональності, яких воно «має» набути після пологів, — повертає йому суперечливість, чуттєвість, бажання.
Фотографія пропонує безпосередніший спосіб говорити про материнство. Дві фотосерії, про які йтиметься далі, неконвенційно підходять до цієї теми.
Британська фотографка Дженні Люїс упродовж п’яти років розклеювала у своєму районі Східного Лондона оголошення про пошук героїнь для нової серії, які могли б запросити її додому й дозволити сфотографувати себе з немовлям у першу добу їхнього спільного життя. Так було створено проєкт «Один день зроду», що містив портрети 140 жінок. У 2015 році вийшла однойменна книга з добіркою сорока світлин.
Формально ці фотографії цілком прямолінійні: жінка з немовлям на руках сидить або стоїть перед камерою. Змучені чи усміхнені, жінки на фото нічого не маніфестують про материнство, не пояснюють його, не намагаються дати визначення.
Важливо, що героїні самі запросили фотографку у свій особистий простір. Її погляд не накинутий ззовні, а сформований в атмосфері емпатії, довіри й рівності. Те, що могло б стати втручанням, перетворенням інтимного моменту на видовище, натомість є спільним рішенням бути побаченими саме так. Окремо кожна світлина могла б бути лиш однією з десятків у сімейному фотоальбомі, проте разом портрети цих жінок складаються в розповідь про вибір і суб’єктність.
За словами Дженні Люїс, серія «Один день зроду» — контраргумент уявленню про материнство як про жахіття й біль. Авторка воліє показати материнство як радість, любов, тріумф. І, коли дивишся на ці знімки, не хочеться її баченню заперечувати.
Інша британська фотографка, Лідія Ґолдблат, створила проєкт «Фуга» на перетині кількох кардинальних життєвих змін: у період ковідного локдауну, з набуттям особистого досвіду материнства і втратою своєї матері. Світлини в цій фотосерії — різні, подекуди абстрактні, подекуди майже невагомі: ледве помітні відображення у вікні, клаптики природи, уривки щоденного життя, портрети дітей і партнера, проте майже ніколи — самої авторки. Тиха, повторювана, зациклена буденність розгортається в обмеженому просторі: кількох кімнатах дому, кількох прилеглих вулицях. Вислизаючи з неї, Ґолдблат говорить про материнство як постійне віддалення й повернення.
У візуальному мистецтві, як і в інших сферах, образ матері часто зависає десь між картинкою любові й піклування та змалюванням жертовності, майже сакральності. Авторка «Фуги» уникає таких крайнощів, намагаючись втримати материнський досвід у його нестабільності й незавершеності — там, де жінка змінюється, але ніколи не зникає.
Ґолдблат пропонує рідкісну форму емпатії — до жінки, яка не виборює щосили місце в сім’ї, а з турботою про інших шукає свою окремість. Цей проєкт не протиставляє ролі, а дозволяє їм співіснувати, залишаючи місце й для горя, втоми, ніжності, самотності. «Я хотіла чесно показати свої труднощі, відчуття клаустрофобії та люті, але також — близькості й любові. Ці відчуття так часто замовчувані як неприйнятні, їх так часто приховують матері», — пояснювала авторка.
Парадоксально: навколо материнства стало більше розмов, але не завжди вдосталь простору для складності самого цього досвіду. Донині забагато уваги приділяється тому, якою мусить бути мати — її поведінка, вигляд, відповідність ролі. І все ще замало місця лишається для осмислення, що ж відбувається з жінкою: з її тілом, ідентичністю, сексуальністю, самотністю, страхами, бажаннями й відчуттям суб’єктності.
